— Яке щастя? — Олена відчула, як усередині все закипає. — Він від тебе грошей чекає! Квартиру татову! Ти ж бачиш — молодий іще, працювати може!
— Як ти смієш! Володя хороша людина!
— А ти як смієш тата зраджувати?
Олена жбурнула сумочку на диван, втупилася у вікно й згадала, як зовсім недавно дивилася, як унизу мати поправляла дзеркальце заднього виду в чужій машині — точнісінько як дівча перед побаченням.
Володимир щось говорив їй, схилившись до відчиненого вікна. А Зінаїда Сергіївна сміялася, закидаючи голову.
Олена відвернулася від вікна. Квартира зустріла її знайомою тишею — ніяких дзвінків від матері вже два роки. На комоді, як і раніше, стояв знімок батька в чорній рамці. Поруч — порожня кавова чашка, друга з набору, яким Олена так і не навчилася користуватися сама.
Пил ліг тонким шаром на поліровану поверхню. Раніше мати приходила щосуботи з ганчіркою і мийними засобами, бурчала на безлад.
Тепер Олена сама купувала «Містер Мускул» і забувала ним користуватися.
Вона ввімкнула чайник і спробувала не думати про той день. Але пам’ять зрадницьки розгорнула картинку: мати сидить за цим же столом, крутить у руках обручку батька.
Нервово поправляє зачіску, яку напередодні освіжила в перукарні.
— Оленочко, я хочу тобі сказати… — Зінаїда Сергіївна відклала обручку і подивилася доньці в очі. — Ми з Володею вирішили одружитися. Ось плануємо весілля.
Олена тоді поперхнулася чаєм. Чашка здригнулася в руках.
— У твоєму віці? Мамо, тобі шістдесят два роки, а йому тільки п’ятдесят! Та люди сміятися будуть! Сусідки вже шепочуться.
— А мені начхати на людей! — Зінаїда Сергіївна випросталася, як струна. — Я маю право на щастя! Двадцять років одна прожила після того як не стало твого тата!
— Яке щастя? — Олена відчула, як усередині все закипає. — Він від тебе грошей чекає! Квартиру татову! Ти ж бачиш — молодий іще, працювати може!
— Як ти смієш! Володя хороша людина!
— А ти як смієш тата зраджувати? — Голос Олени зірвався на крик. — Він у могилі перевернеться! Усе життя на тебе горбатився, а ти його пам’ять…
Зінаїда Сергіївна зблідла так, що стали видні всі зморшки навколо очей. Встала з-за столу, стиснувши кулаки.
— Забирайся з мого дому! Негайно!
— Із задоволенням! — Олена схопилася, перекинувши стілець. — На твій ганебний спектакль все одно не прийду! Будеш у білій сукні виглядати як клоун!
Вона схопила сумку й накинула пальто, навіть не застебнувшись. Двері грюкнули так, що затремтіли шибки в серванті з кришталем.
Сходами Олена спускалася, задихаючись від люті й образи. «Як вона могла! Як!»
У під’їзді зустріла сусідку тітку Валю — та багатозначно кивнула й прошепотіла: «Я тебе розумію, дівчинко».
Чайник клацнув, вириваючи Олену зі спогадів. Вона машинально заварила чай і сіла до телефону.
Подруга Світлана назвонювала вже втретє за день, наполегливо й нещадно.
— Агов, Олено? Ти де пропадаєш?
— Удома сиджу. Голова болить.
— Кинь! Ти через цього Михайла смикаєшся? Він знову телефонував?
Олена скривилася. Михайло… Місяць тому вони зіткнулися в книжковому біля стелажа з класикою. Він допоміг зібрати документи, що розсипалися із сумки, посміхнувся — і щось затремтіло всередині, немов спляча струна.
Потім були зустрічі в кафе, довгі розмови про роботу, про фільми, його руки, які він клав поверх її долонь…
— Світлано, мені — тридцять сім. Йому — двадцять сім.
— І що? А твоїй матері шістдесят два, а її чоловікові п’ятдесят. Математика однакова.
Олена впустила чашку. Та дзенькнула об блюдце, розхлюпавши чай на скатертину.
— До чого тут мати?
— До того, що ти тоді їй вимотала нерви. А сама… — Світлана помовчала, потім додала м’якше: — Олено, ну послухай себе. Ти красива, розумна жінка. І закохана по вуха, це ж видно!
— Це зовсім інша справа!
— Чим же інша? — Світлана не вгамовувалася. — Тим, що ти розумніша? Або красивіша? Або твоє кохання правильніше?
Олена відключила телефон і жбурнула його на диван. Встала, пройшлася по кімнаті від вікна до дверей і назад.
«Це інше. Зовсім інше». Але аргументів не знаходилося.
Вона зупинилася біля дзеркала в передпокої. Відображення показало втомлене обличчя з тонкими зморшками біля очей.
«Йому двадцять сім. Він може знайти дівча своїх років». Але серце калатало зрадницьки при думці про Михайла.
Вчора він зізнався, що закоханий. Серйозно, без ігор. Говорив про спільні плани, про сім’ю, про те, що готовий чекати, скільки буде потрібно.
А вона твердила одне: «Хлопчику, я тобі в матері годжуся».
— Олено, ну послухай себе! — Він узяв її за плечі біля під’їзду, заглянув в очі. — Ти говориш як якась бабця! Мені начхати на вік!
«Мені начхати на людей!» — луною відгукнулися материні слова.
Олена опустилася в крісло батька, те саме, де він читав вечірні газети. Згадала, як мати тоді тремтячими пальцями знімала обручку, як сльози капали на стару весільну фотографію.
— Коли закохаєшся сама, зрозумієш, — шепотіла вона крізь сльози. — Кохання не дивиться в паспорт, Оленочко. Не дивиться на те, що скажуть люди.
«Я її розумію». Думка вдарила наче обухом по голові. «Господи, я точно така ж».
Олена закрила обличчя руками. Два роки тому вона кричала матері про клоуна в білій сукні. А сама тепер боїться того ж — засуджувальних поглядів, шепоту за спиною.
Вона згадала материне обличчя в той день — як воно скривилося від болю. Як тремтіли губи, коли вона говорила «забирайся».
Зінаїда Сергіївна тоді вперше за двадцять років зважилася на особисте щастя. А донька розтоптала це рішення, назвала спектаклем.
«Яка ж я… Яка злісна…»
Олена схопилася, схопила куртку. Магазин зачинявся за годину. Потрібно встигнути купити ті самі цукерки — «Пташине молоко», мамині улюблені з дитинства. І пляшку. Те саме напівсолодке «Хванчкара», що батько приносив на свята.
Дорогою вона набрала Михайла.
— Можеш мене підвезти? Мені… потрібно до мами. Познайомити вас.
— Серйозно? — У голосі звучало здивування й радість. — Олено, ти впевнена?
— Ні. Абсолютно не впевнена. Але це правильно.
У машині Михайло мовчав, лише зрідка поглядав на коробки з делікатесами на задньому сидінні.
Олена нервово смикала за ручки пакета й репетирувала слова.
«Мамо, пробач. Мамо, я була не права. Мамо, познайомся — це Михайло».
— Ти хвилюєшся, — зауважив він, зупинившись на світлофорі.
— Ми не розмовляли два роки. Після моторошного скандалу.
— Через що?
— Через мою дурість. — Олена гірко посміхнулася. — Я їй тоді наговорила… Про татову пам’ять, про те, що люди з неї сміятися будуть.
А тепер розумію — вона мала рацію.
Михайло накрив її руку своєю долонею.
— Усе буде добре. Матері завжди прощають.
Коли вони зупинилися біля знайомого під’їзду, Олена відчула, як серце готове вистрибнути з грудей.
Дім не змінився — ті ж облуплені стіни, ті ж скрипучі двері. Тільки на другому поверсі з’явилися нові металеві ґрати на вікнах.
— Ти впевнена? — запитав Михайло, беручи з багажника коробки.
— Ні. — Олена посміхнулася тремтячими губами. — Абсолютно не впевнена. Але інакше не можна.
На майданчику вона зупинилася, збираючись з духом. Натиснула кнопку дзвінка — той самий трель, що пам’ятала з дитинства.
Двері відчинила мати. Постаріла, з новою короткою стрижкою й незнайомими окулярами.
В очах промайнуло здивування, потім настороженість, потім щось іще — надія?
— Олено?
— Привіт, мамо. — Голос тремтів зрадницьки. — Можна ввійти? Я… ми… до вас у гості. З Михайлом.
Зінаїда Сергіївна подивилася на молоду людину, на коробки в руках доньки, на «Пташине молоко», що визирало з пакета.
Кивнула мовчки й відступила вбік.
— Володю, — покликала вона в глибину квартири. — У нас гості.
У коридорі повисла ніякова тиша. Пахло свіжою випічкою — мати, як завжди, готувала із запасом.
На вішалці висів незнайомий чоловічий піджак, на поличці стояли великі черевики поруч із маминими туфельками.
— Проходьте в зал, — тихо сказала Зінаїда Сергіївна.
Кімната перетворилася. Нові штори, переставлені меблі, квіти на підвіконні. І фотографія в рамці — мати з Володимиром біля якогось озера, обоє сміються.
Олена раптом зрозуміла — це тільки початок. Довгий, важкий шлях назад одне до одного.
Без красивих слів прощення, без театральних обіймів. Просто життя, яке триває і дає другий шанс.
— Мамо, — тихо сказала вона, ставлячи коробки на стіл. — Ти мала рацію. Щодо кохання. І щодо того, що я зрозумію, коли закохаюся сама.
Зінаїда Сергіївна моргнула швидко-швидко й несподівано посміхнулася — вперше за два роки.
— Проходьте, сідайте. У мене борщ, варенички і пиріжки. — Вона подивилася на Михайла і додала м’якше: — А ви, молодий чоловіче, не соромтеся. Тут тепер ваш дім теж.
З кухні донеслися кроки — з’явився Володимир, збентежено усміхнений і витираючи руки рушником.
Олена вперше за два роки побачила його зблизька. Звичайний чоловік з добрими очима, який дбав про її матір і робив її щасливою.
***
Кажуть, що поки не взуєш черевики іншої людини, не зрозумієш, як важко їй іти. Іноді доля дає нам таку можливість, щоб ми навчилися співчувати, прощати й любити. А чи траплялися у вашому житті такі моменти, коли ви раптом розуміли, що когось несправедливо засудили?
