— Мамо, там живе якась жінка! З нею троє дітей! І вона стверджує, що це діти мого батька! — випалив Олег. — І вона мене послала далеко й надовго, коли я натякнув, що квартира — це моя!
— Я не знаю, які в тебе з батьком були стосунки, але я за ним прибирати не збираюся! — гнівно крикнув Олег матері.
— Нормальні в нас були стосунки, — розгублено відповіла Світлана Петрівна. — Рома був поважною людиною!
— Ні, якщо ти в курсі, і тебе все це влаштовувало, це точно не мої проблеми! — Олег кинув на стіл перед мамою ключі від квартири. — Ось, іди й сама розбирайся!
— Із чим я маю розібратися, синку? — не розуміла Світлана Петрівна. — Що, у квартирі, яку тобі батько заповів, брудно? Клінінг виклич! Я оплачу…
— Там не просто брудно, мамо! — вигукнув Олег. — Там… — Олег, насупившись, подивився мамі в очі: — Ти що, не в курсі?
— У курсі чого я маю бути? — запитала Світлана Петрівна. — Квартира, що тобі відійшла, не була під здачею. Але й занедбаною вона не була. Тато там іноді відпочивав, якщо переговори затягувалися. А ще він туди тікав, коли ми сварилися.
— І часто ви сварилися? — поцікавився Олег із хитрою посмішкою. — Особливо останнім часом?
— Олежику, взагалі-то про покійних не можна погано згадувати… — зам’ялася Світлана Петрівна.
— А ти вже потрудися! — наполягав Олег. — Так, для інформації!
— Ну, як і в будь-якій родині, — розгублено промовила Світлана Петрівна. — Ми ж стільки років прожили разом. Втомилися трохи одне від одного. У нього на роботі останнім часом не ладилося. А в мене якраз підвищення було. Він нервував через це…
— Ага, усе зрозуміло, — Олег нервово видихнув. — Коротше, ось ключі! Адресу ти знаєш! З’їзди сама й розберися з усім, що там залишилося!
— А що там такого могло залишитися, що ти так нервуєш? — запитала Світлана Петрівна. — Сліди бурхливого відпочинку? Так я ж кажу, виклич прибиральників!
— Мамо, там живе якась жінка! З нею троє дітей! І вона стверджує, що це діти мого батька! — випалив Олег. — І вона мене послала під три чорти, коли я натякнув, що квартира — це моя! А потім її чоловік, не знаю, як і чому, викинув мене з під’їзду!
Світлана Петрівна зблідла. Вона явно нічого не знала.
— Ось тобі, мамо, і поважна людина! — фиркнув Олег.
— Заспокойся! — твердо сказала Світлана Петрівна синові. — Я розберуся!
Олег пару разів кивнув і залишив маму саму в кімнаті. А Світлана Петрівна впевненим рухом руки спокійно стягнула з голови жалобну хустку.
Два місяці, як вона вдова, а тут, виявляється, чоловік негідний був жалоби по ньому. А їй, як завжди, треба стиснути кулаки й усе вирішувати самій. Навіть, як висловився Олег, «прибирати за чоловіком» навіть тоді, коли його не стало.
— Не судилося мені бути слабкою жінкою, — вона приречено зітхнула. — Хати горять, а коні летять…
Коли заміж виходять, щоб бути «за кам’яною стіною»
Світлана завжди мріяла так вийти заміж, щоб бути за чоловіком. У тому сенсі, щоб, як за кам’яною стіною. Надивилася вона на свою маму, яка спершу батька її тягла на собі, потім одного вітчима, потім другого.
Кого вона тягла на собі, коли Світлана пішла жити в гуртожиток медичного вишу, Світлана вже не цікавилася.
Гидко було бачити, як мама марнує себе на негідну людину. І, скільки їй Світлана не казала, мама тільки злилася на доньку. А сама продовжувала повзати й плазувати перед черговими штанами.
Тому для себе Світлана такого не хотіла.
Із Романом вона познайомилася, коли вже в інтернатурі була. Щоправда, він до медицини не мав жодного стосунку. Але це йому був лише плюс. А був він підприємцем-початківцем, з вогнем в очах і жагою всього домогтися в серці.
Світлана бачила натиск, впевненість, силу. Тому й погодилася одразу, коли Роман покликав її заміж.
Коли чоловік і дружина обертаються в різних сферах і приносять гроші в сім’ю з різних джерел — це і краще, і безпечніше. Якщо в когось щось піде не так, другий із подружжя не дасть родині пропасти.
Так і сталося, коли Світлана починала свою кар’єру в медицині. Так, вона стала лікарем-спеціалістом. Але хто їй, як молодому фахівцеві, платитиме багато? Зрозуміло, що спочатку треба вичавити з молодого фахівця все, що можливо, а потім уже відпускати на вільні хліби.
Працюючи в районній лікарні, Світлана практично нічого не заробляла.
А як відпрацювання залишилося позаду, вона вийшла у декрет.
А Роман, займаючись бізнесом, утримував сім’ю. Як міг, так і утримував. Але, варто сказати, що голодними, холодними й голими не сиділи. Ні, хотілося, звичайно, більшого.
Але Світлана розуміла, що й цього можна було не мати!
Тому не лише раділа тому, чого добивається й досягає чоловік, а й підтримувала його, як могла.
З декрету довелося повернутися в ту ж лікарню, але вже напрацьовувати стаж, досвід та авторитет. І ще три роки все залежало виключно від Романа.
А потім Світлана влаштувалася лікарем-спеціалістом у приватний медичний центр. Консультації, пацієнти, клієнти… У принципі, те ж саме, але тепер це було хоча б за гроші, а не за жебрацьку подачку.
📈 Коли дружина переросла чоловіка
— Світлано Петрівно, — звернувся до неї директор центру, коли Світлана пропрацювала понад два роки, — а чи не бажаєте розширити практику? У мене не лише центр, а й клініка. Ось хочу вам запропонувати! І зарплата там вища…
Лікар у діагностичному центрі та лікар у клініці — це абсолютно різні статуси. Тим більше, сам господар натякнув, що можна й суміщати, якщо буде таке бажання.
Просування кар’єрними сходами у Світлани не дуже добре відбилося на настрої Романа.
Раніше ж його заробітки були, мало не єдиним доходом. І він пишався, що родину забезпечує.
А як Світлана перейшла в клініку та залишила за собою консультації, її зарплата в одну мить перекрила заробітки Романа. Не набагато, але це вже був факт.
Світлана якось не одразу помітила, що Рома згас. А вона просто раділа своїм успіхам. І Рома з нею радів, але в його радості було більше досади.
А коли й до Світлани дійшло, що вона, як і її мати, починає потроху тягнути Романа, її власна радість пішла на спад. Вона навіть почала відмовлятися від консультацій, щоб своїм заробітком не сильно перекривати доходи чоловіка, але до них довелося повернутися. І навіть наростити.
Щось у бізнесі в Романа пішло не так. Хтось когось підвів, а Рома пролетів повз гарну угоду. А на неї був піврічний розрахунок. У підсумку він на пів року випав з обойми.
Тобто співробітникам на зарплати й на оренду він заробляв, а у свою сім’ю нести було нічого.
— По-перше, без паніки! — сказала Світлана. — Попрацюю понаднормово, і нам вистачить. А ти, головне, духом не падай! У бізнесі всяке буває!
Що було «по-друге» і так далі, Світлана говорити не стала, бо й «по-перше» Роман не почув.
Він замкнувся в собі.
І тільки через спільних знайомих Світлана дізналася, що Роман із величезним зусиллям переносить її успіхи. А угоду запоров, бо хотів вийти на такий прибуток, щоб зарплату дружини залишити далеко позаду.
Через цих самих знайомих Світлана передала, щоб Роману в голову вклали:
— Не важливо, скільки отримує дружина! Важливо, чого ти сам вартий!
Але Роман почав відходити лише тоді, коли минули ці пів року, а його фірма почала приносити нормальний прибуток.
А за ті пів року, що Світлана працювала й понад, і позаурочно, начальство оцінило й професіоналізм, і прагнення, і натиск. І запропонувало Світлані очолити відділення.
Відмовлятися було не можна, як і говорити чоловікові. І понад рік пропрацювала Світлана завідувачкою відділення з відповідною зарплатою, але жодного слова не сказавши про це чоловікові.
А додому приносила саме стільки грошей, скільки отримувала до цього. У робочому сейфі складала те, що було надміру. І все придумати не могла, як би ці гроші виправдати перед чоловіком.
«Премія? Подарунок? Хабар? Виграш у лотерею?»
Однак абсурдність ситуації розуміла. А ще розуміла, що, якби вона приносила всю зарплату додому, Рома б уже скис остаточно. Він і так старався щосили, щоб відповідати зарплаті дружини.
Ну, не може дрібний підприємець показати дохід середнього чи великого бізнесу! Та й не дотягне Роман до такого.
Пізно вклинився у сферу, на ризик не йшов, щоб піти ва-банк. Так, кував свою копієчку, її і мав.
Є така приказка в бізнес-середовищі: «Якщо ти не розвиваєшся, значить, уже йдеш до банкрутства!» А Роман не знав, не вмів і не міг розвиватися. Людей найняти не фокус, а от забезпечити їх роботою…
💔 Фінал, про який вона мовчала
Одного огидного моменту Роман прийшов додому напідпитку, сказав, що прогорів і взагалі, життя його не варте й ламаного гроша.
Світлану пройняв озноб. Ось той самий момент, після якого Рома сяде їй на шию.
А в неї просто морального права не буде, щоб його вигнати чи кинути. Він же її не кидав, коли вона додому три копійки приносила.
Складно було, але Світлана почала розуміти свою маму. Та теж не кидала ні тата, ні вітчимів, поки вони рук розпускати не стали. А до цього і годувала, і одягала, і взувала! І любити продовжувала!
Дочекавшись протверезіння чоловіка, Світлана поставила запитання:
— Скільки треба, щоб твій бізнес не зачах?
— Не так вже й багато, — розгублено відповів Роман. — Але цих грошей усе одно немає!
— Я можу попросити на роботі позику, — промовила Світлана. — А потім у мене із зарплати будуть утримувати. Скільки?
Світлана мало не проговорилася, що в неї в сейфі лежить удвічі більше, ніж потрібно Роману. Але вчасно прикусила язика. «Половину легалізувала!» — полегшено подумала вона.
А потім це стало неважливо, тому що Роман почав таки розвиватися. Він гордо міг сказати:
— Якщо хочеш, можеш взагалі звільнитися! Я нас повністю забезпечу! І ще залишатися буде!
— А можна, я не буду звільнятися? — запитала Світлана. — Мені моя робота подобається!
— Ну, якщо для задоволення, — поблажливо дозволив Роман.
А що не сподобається, якщо Світлана вже була заступником головного лікаря?
Час одкровень настав, коли синові виповнилося двадцять. Але тут уже щось приховувати було марно.
Світлану призначили головним лікарем, і реклама з кожної праски повідомляла, що провідна клініка міста під керівництвом фахівця високого рівня…
Роман сприйняв цю звістку з холодком. Ним же й повіяло в родині. Ані скандалу, ані розлучення, звичайно, не було. Усе було пристойно й порядно.
Просто не стало єдиного глави, яким себе вважав Роман. А було тепер у сім’ї два полюси, дві самостійні сторони. І при цьому одна могла спокійно обійтися без другої.
А жили, якщо так розібратися, за інерцією. І так, у них же був син. Хоча, зберігати родину заради дитини, якій двадцять… Так, просто за інерцією.
А через шість років Роман Андрійович раптово помер. Серце зупинилося без будь-яких передумов і причин. Приїхав уранці на роботу, зайшов у кабінет, сів у крісло, а секретарка за годину знайшла його вже…
Дивно було виявити його заповіт. Начебто, і так усе зрозуміло.
Але за заповітом усе майно, включно з бізнесом, відходило дружині. А синові Роман залишав свою дошлюбну квартиру.
А в супровідному листі Роман свій вчинок пояснив так:
— Я не дурний чоловік. Усе зрозумів. Не було б у мене бізнесу, якби ти в нього гроші не вклала! А синові я залишаю те, що насправді моє!
І дата — якраз тоді, коли був час одкровень.
Як би Світлана не хотіла, але саме на ній трималася їхня родина. Коли грошима, коли словами підтримки. А ось зараз, доведеться розбиратися, що там за жінка з дітьми в спадковій квартирі.
⚖️ «Слабка жінка» йде в наступ
Світлана Петрівна прибула до успадкованої квартири в супроводі трьох охоронців із клініки. Не було в неї бажання вилітати з під’їзду, як нещодавно зробив її син.
— Ви не маєте права мене виселити! — жінка зустріла Світлану Петрівну криком. — Тут неповнолітні діти! У нас немає іншого житла! І це діти Романа Андрійовича! Нам взагалі належить частка у спадщині!
Світлана Петрівна крики вислухала, зберігаючи кам’яний спокій.
Потім жінка почала плакати:
— Я його так кохала! Я все для нього! Я йому трьох дітей народила! А як його не стало, я ледь сама не померла! І тільки діти тримають мене на цьому світі! І тільки заради них, діточок мого коханого Ромочки, я буду жити!
І це Світлана Петрівна вислухала спокійно. А ось чоловік, що стояв позаду жінки, страшенно нервував.
— Значить, так! — Світлана Петрівна вже шість років була головним лікарем, тому вміла командувати. — Зараз ви всі залишаєте це помешкання, тому що у вас немає жодних прав тут перебувати! І з дітьми, зокрема! А потім я чекаю від вас заяви до суду!
Встановлюйте батьківство, оскаржуйте заповіт, подавайте на мене, що я вас сирих і убогих на вулицю викинула! Але тільки через суд! А всі ваші вигуки та сльози залиште для судді! На вихід, із речами! Або мені викликати поліцію та власника квартири?
Скільки Світлана Петрівна не чекала, жодних позовів не було. Та жінка сама розуміла, мабуть, що нічого довести не зможе. А діти, швидше за все, були від того чоловіка, що ховався за її спиною.
І чому покійний чоловік був із цією жінкою, Світлана Петрівна теж чудово розуміла. Вона повністю від нього залежала, у рот йому дивилася, божеством вважала.
А він, швидше за все, розумів, що діти не його, але продовжував у це вірити, поки бачив обожнювання в очах цієї жінки.
— Справжнісінький ображений хлопчик, — зробила висновок Світлана Петрівна, — а здавався поважною людиною та дорослим чоловіком.
Що ж… про померлих або добре, або нічого, крім правди.
Від редактора:
Ось така складна історія, яку, на жаль, життя часом пише саме так — без красивих фіналів, але з гіркими уроками. Як бачимо, навіть поважний статус не рятує чоловіків від бажання відчути себе «єдиним годувальником», а іноді й «божеством» у чужому домі.
