— Мамо, тобі нудно живеться чи що? Навіщо тобі цей дідуган здався? У твої роки! Скільки йому років? Сто? — з єхидством промовила Міла по той бік екрана. — Вам не зрозуміти, діти, — видихнула Надія Вікторівна

— Мамо, тобі нудно живеться чи що? Навіщо тобі цей дідуган здався? У твої роки! Скільки йому років? Сто? — з єхидством промовила Міла по той бік екрана.

— Вам не зрозуміти, діти, — видихнула Надія Вікторівна…

***

Чоловік Наді загинув майже двадцять років тому. І всі ці роки жінка виховувала дітей сама. Заробила їм на навчання, допомогла перебратися в інші міста, підтримувала фінансово перший час, поки вони облаштовували своє життя.

І всі ці роки Надя відчувала, що її власне життя проходить повз.

Але допомоги чекати було нізвідки, тому жінка вклала всі свої сили в розвиток дітей.

Міла і Сергій були двійнятами, але життя в обох склалося по-різному. Донька повністю віддалася кар’єрі, а Сергій присвятив себе сім’ї та дітям. Тільки от Надія Вікторівна залишилася сидіти біля порожнього корита.

Вона старіла, скоро чекав вихід на пенсію. І що вона буде робити, коли не стане роботи? Життя втрачало будь-який сенс.

— Надіє, а ви чули історію про жінку, яка вийшла на пенсію і за п’ять років створила волонтерську організацію? — підбадьорила колега.

— Та дурниці все це, — відмахнулася Надія Вікторівна. — Усі ці організації тільки молодим і потрібні. Для заробітку. Жодного не знаю, кому дійсно допомогли ваші волонтери.

— Даремно ви так. Вона, до речі, в нашому місті живе. Я чому згадала про неї. Вона в нашій будівлі орендувала пункт зі збору одягу для нужденних. На цокольному поверсі.

Надія Вікторівна була здивована. Займатися благодійністю на старості років?

Це ж які повинні бути ресурси і фінанси, щоб після виходу на пенсію не працювати й стати волонтером. Надя вирішила побачити цю жінку на власні очі.

На перерві вона спустилася на цокольний поверх. До стійки підійшов приємний молодий чоловік.

— Здрастуйте. Вам чимось допомогти? — ввічливо поцікавився він.

— Добрий день. Ем, ні… — розгубилася Надія Вікторівна. — Я просто зазирнула подивитися що тут у вас.

— Розумію. До нас часто заходять просто подивитися, — посміхнувся хлопець. — Якщо раптом вирішите, що ми можемо вам допомогти, то на столику лежать анкети. Їх треба заповнити.

Молодий чоловік наостанок посміхнувся і повернувся до своїх справ. Надія Вікторівна підійшла до круглого столика і взяла в руки один аркуш паперу. Анкета була для нужденних.

У полях потрібно було заповнити стандартні дані: зріст, вага, розміри одягу та взуття, адреса, номер телефону.
Надія Вікторівна гидливо жбурнула аркуш на стіл.

— Невже він подумав, що я потребую чогось? — буркнула собі під ніс вона.

— Вибачте, ви до мене? — за стійкою з’явилася жінка трохи старша за саму Надію Вікторівну.

— Ні-ні. Я сама з собою.

— Може вам потрібна допомога? — посміхнулася жінка. — Ви не соромтеся. Можете дізнатися все, що хочете.

— Ви думаєте, що я прийшла по речі? — обурилася Надія Вікторівна.

— До нас приходять не тільки з проханнями. Багато людей приносять речі та пропонують допомогу, — спокійно промовила жінка.

Надії Вікторівні стало соромно: про це вона і не подумала. Жінка за стійкою так і не представилася, і було не зрозуміло — чи про неї говорила колега, чи ні.

Наступного дня Надія Вікторівна притягла в пункт збору цілий мішок одягу. Так, не сучасного, але майже нового і чистого. За стійкою знову постала та сама жінка. Замість молодого хлопця в залі метушилися дві дівчини.

— Це все волонтери, — сказала жінка, помітивши цікавий погляд Надії Вікторівни. А потім вказала на пакет: — Я ж сказала, що багато хто приходить, щоб допомогти, але не всі знають як.

— Я тут зібрала дещо… Не знаю, чи приймаєте ви таке.

— Зараз подивимося.

З того дня Надія Вікторівна стала часто заглядати в пункт збору. Організаторкою виявилася шістдесятирічна Лариса Іванівна, яка після виходу на пенсію довго не знала, чим їй займатися, поки не почула про самотню стареньку в сусідньому будинку.

— У неї чайник був старенький. Уявляєте, всередині все настільки проіржавіло, що в кухлях плавав осад у вигляді пластівців. Страшне видовище. У той момент я зрозуміла, що поки є сили, буду допомагати.

— А на що ви живете? Хіба пенсії вистачає?

А на що ви живете? Хіба пенсії вистачає?

— Пенсії нікому не вистачає, — розсміялася Лариса Іванівна. — Але ми тут працюємо, причому все офіційно. У нас діяльність зареєстрована. Зарплати платяться, як і звичайним людям. Більше, ніж належить, не беремо, кожна копійка на рахунку. А так, гранти, субсидії, спонсорство. І там уже розподіляємо фінанси. Але мені багато чого не треба. Я не заради грошей до цього прийшла.

Минув рік.

І Надія Вікторівна, сама від себе не чекаючи, стала частиною команди Лариси. Усі вихідні вона проводила в пункті збору. В один із таких днів Лариса привезла мішки з речами з іншого пункту для сортування.

— Надю, я тобі доручу важливу роботу. Потрібно обробити анкети. Ти пам’ятаєш, як це робив Діма? Якщо будуть питання, то питай.

Надія Вікторівна сиділа за столом і перебирала анкети. Жінку привернув маленький папірець. Незграбним почерком було написано: «Замерзаю».

— Слухай, Лоро, а що робити з такими листочками?

— Без адреси та контактів нічого не зробиш, — знизала плечима Лариса Іванівна.

— Але тут написано…

— Надю, таких прохань сотні. Деякі залишають папірець і йдуть, соромлячись звертатися по допомогу. Багато хто з них живе на дачних кооперативах, дехто поневіряється вулицями. У декого навіть документів немає. Таким, як правило, ми намагаємося допомагати тут і зараз. А якщо прийшов і одразу ж пішов, то слідів не знайти.

— А можна попросити мені зателефонувати, якщо ця людина з’явиться знову?

— Ось і з тобою трапилося, — посміхнулася Лариса Іванівна. — Тобі потрібно навчитися абстрагуватися. Ось моя тобі порада, Надю. Інакше ти в таку яму впадеш, що потім із ліжка не встанеш!

Але якщо тобі це важливо, звичайно, кину клич у групу. Може хто бачив або знає, хто автор записки.

Надія Вікторівна сама не могла пояснити, чому виникла така тривога всього від одного слова.

«Замерзаю. Замерзаю. Замерзаю», — у голові тільки й крутився напис.

Жінка не сподівалася, що автора знайдуть. Але вже ввечері співробітниця другого пункту написала в групу:

«Я бачила, як дідусь підходив до скриньки з анкетами. Може це ваш?».

За всіма ознаками він був або безхатьком, або жив у непридатних умовах. За описом дідусь був одягнений не по сезону, ходив повільно, явно дезорієнтований. До прохання Надії Вікторівни знайти старого долучилися всі волонтери.

Ніхто не ставив зайвих запитань. Кожен волонтер рано чи пізно бере під опіку людину або навіть цілу сім’ю. Як це відбувається, ніхто не знав. Але всі були впевнені, що таке трапляється або за покликом душі, або з волі долі.

— Знайшли! — у чаті з’явилося довгоочікуване повідомлення.

Серце Надії Вікторівни шалено забилося. На щастя, у неї був вихідний і вона змогла одразу ж поїхати до місця, де востаннє бачили дідуся. У той момент життя Надії Вікторівни кардинально змінилося. Вона нарешті побачила в ній сенс.

— Мамо, тобі нудно живеться чи що? Навіщо тобі цей дідуган здався? У твої роки! Скільки йому років? Сто? — з єхидством промовила Міла.

— Вам не зрозуміти, діти… — видихнула Надія Вікторівна.

Жінка витягла дротові навушники з роз’єму і поклала їх у кошик на столі. Ледь чутно вона попрямувала до спальні, де дрімав дідусь Андрій. Надія Вікторівна затамувала подих, щоб ненароком не розбудити гостя.

Ніхто не знає, як це відбувається. Можливо, це була доля. А можливо, просто збіг обставин. Але в руки Надії Вікторівни потрапив той листочок з криком про допомогу.

Дідусь Андрій тоді справді замерзав. Він сидів на лавці поруч з невеликим магазином в одній фуфайці, схиливши голову майже до колін. Його зір погіршувався, і лікарі, як пізніше дізналася Надія Вікторівна, сказали, що незабаром дідусь може повністю осліпнути.

Андрій Пилипенко жив колись цілком звичайним життям. У нього було житло, росли діти. А потім вони виросли й просто виставили його за двері. Ні документи, ні права на квартиру він так відновити й не зміг. Алкогольною залежністю ніколи не страждав, рук не розпускав. Він просто перестав бути потрібним своїм дітям.

— Вам не зрозуміти, — видихнула Надія Вікторівна. — Зрозуміє лише той, хто всього себе віддає сім’ї, а в старості залишається ні з чим.

Надія Вікторівна шукала сенс життя, а знайшла його тоді, коли перестала шукати для себе, а почала віддавати іншим.

Її історія — як світло в кінці тунелю, що показує: ніколи не пізно знайти своє покликання і почати жити не лише для себе. А як ви вважаєте, чому так часто люди, які віддають усе своїм дітям, згодом залишаються на самоті?