— Мамо, ти серйозно хочеш їхати кудись сама? — обурено запитав В’ячеслав, коли Антоніна Петрівна поділилася з ним своїми намірами. — Ти ж уже не молода, це небезпечно. А гроші… Ти ж знаєш, мені потрібна нова машина. Ти могла б допомогти

Антоніна Петрівна, наша Тося, все життя була для всіх опорою. Вона постійно працювала і мала заощадження. Власний куточок також мала, але останні роки жила з дітьми, бо її квартиру здавали, аби дітям фінансово легше було.

Вона виростила двох дітей – В’ячеслава та Ольгу, потім онуків ростити допомагала. Ніколи не вважала це якимось особливим подвигом, радше обов’язком.

Любила їх, раділа, дивлячись, як діти дорослішають, і пишалася тим, що змогла вкласти в них усе, що сама вміла й знала.

Коли старший онук Микита одружився, а онучка Катя пішла в декрет, Антоніна Петрівна почала замислюватися, що ж далі. Їй було вже сімдесят, здоров’я, дякувати Богу, не підводило, і вона відчувала, що заслужила трохи часу для себе.

Давно мріяла подорожувати. У молодості дивилася фільми про далекі країни й уявляла, як колись побачить їх на власні очі. Але життя завжди підкидало клопоти – спочатку діти, потім робота, потім онуки.

Тепер же, назбиравши достатньо грошей на старість, Антоніна Петрівна вирішила: час прийшов здійснити давню мрію.

Одного дня сіла за кухонний стіл і почала складати план. Хотіла побачити крейдяні гори в Англії, відвідати італійські містечка, побачити північне сяйво в Норвегії.

Усміхалася, уявляючи, як гуляє вузькими вуличками старовинних міст, як вдихає свіже морське повітря, сидячи на березі моря. Відчувала прилив енергії та рішучість – її час настав.

Та, як це часто буває, її плани викликали невдоволення родини.

— Мамо, ти серйозно хочеш їхати кудись сама? — обурено запитав В’ячеслав, коли Антоніна Петрівна поділилася з ним своїми намірами. — Ти ж уже не молода, це небезпечно. А гроші… Ти ж знаєш, мені потрібна нова машина. Ти могла б допомогти.

— Славику, я розумію, що тобі потрібна машина, але я все життя жила заради вас. Тепер настав час трохи пожити для себе, — спокійно відповіла Антоніна Петрівна.

— Мамо, ти ж не розумієш! Це небезпечно! — В’ячеслав майже кричав. — Ти сама не впораєшся. Та й що тобі робити в чужій країні одній?

— Впораюся, синку, я сильна. Я хочу побачити світ, поки є сили й нагода, — твердо сказала Антоніна Петрівна.

— Тобі не зрозуміти, що ти робиш! Ти просто егоїстка, мамо! — В’ячеслав змахнув руками. — Час думати про себе минув. Ми завжди на тебе розраховували.

Ольга, донька, не залишилася осторонь:

— Мамо, як ти можеш думати тільки про себе? Катя зараз у декреті, їй потрібна допомога з малюком. Вона розраховує на тебе. Хіба ти не хочеш допомагати правнуку?

— Олю, я люблю Катю і правнука, але я також заслужила нагоду здійснити свою мрію. Я допомагала вам усім стільки років. Тепер я хочу трохи часу для себе, — відповіла Антоніна Петрівна, намагаючись зберігати спокій.

— Мамо, ти нас кидаєш! — з викликом кинула Ольга, її голос тремтів від злості. — Ти завжди вчила нас, що родина — це головне. А тепер, коли ми потребуємо тебе найбільше, ти хочеш просто все залишити й поїхати?

— Олю, я не прошу розуміння. Я прошу поваги до мого рішення, — суворо сказала вона.

— Поваги?! — Ольга не могла стримати саркастичний смішок. — Де ж твоя повага до нас? Ми для тебе все життя були на першому місці, а тепер – усе, наче нас і не існує!

Антоніна Петрівна дивилася на них, і в її серці зростало почуття, схоже на втому. Вона чула докори, вимоги, очікування, і це змусило її замислитися.

Може, вони мають рацію?

Можливо, вона справді егоїстка? Може, її родина важливіша, а гроші, які вона відкладала на подорожі, потрібніші їм?

Вона почала думати про те, що, можливо, справді варто віддати ці заощадження дітям та онукам, адже родина завжди була для неї на першому місці.

Увечері Антоніна Петрівна проходила повз кімнату, де зібралися її діти та онуки. Вона раптом почула, як вони обговорюють її квартиру.

— Як би швидше вже бабусина квартира до нас перейшла, — промовив В’ячеслав.

— Так, Микитці б вона дуже знадобилася. Своє житло — це ж так важливо, — додала Ольга.

— Сподіваюся, вона довго не думатиме. Нам ці гроші й квартира потрібніші, ніж її поїздки, — зауважив Микита.

Антоніна Петрівна замерла в дверях.

Вона раптом зрозуміла, що її діти й онуки бачать у ній лише джерело матеріальної вигоди. Спочатку їй було боляче, потім цей біль змінився на рішучість. Її немов струмом пробило. Чому вона знову повинна ставити свої бажання на останнє місце? Чому вона повинна відмовлятися від своєї мрії заради тих, хто просто чекає її майна?

— Ні, дорогі мої, — тихо сказала Антоніна Петрівна, — я все-таки повинна здійснити свою мрію.

Наступного дня вона зібрала всю родину й оголосила їм про своє рішення.

— Я вирішила, що поїду в подорож і повернуся у свою квартиру, — сказала вона твердо, дивлячись кожному з них у вічі.

— Що? Мамо, ти не можеш так вчинити! — В’ячеслав схопився зі стільця, його обличчя почервоніло від гніву. — Ми на тебе розраховували!

— Бабусю, як же так? — Микита дивився на неї з образою. — Ми думали, ти нам допоможеш…

— Вибачте, але я не можу більше жити тільки заради вас, — Антоніна Петрівна намагалася говорити спокійно, хоча її голос тремтів. — Я люблю вас, але я теж маю право на своє життя.

— Ти не думаєш про нас, — закричала Ольга, її обличчя зблідло від злості. — Ми завжди розраховували на твою допомогу, а ти тепер ідеш!

— Я ніколи не думала, що ви так до мене ставитеся, — сказала Антоніна Петрівна, її очі наповнилися сльозами. — Вам потрібні від мене тільки гроші й квартира. Напевно, я сама вас розбалувала.

— Ми нічого не вимагаємо, просто будь з нами! — В’ячеслав не вгамовувався.

— Ні, Славику. Я більше так не можу. Я заслужила час для себе, і я збираюся його використати, — відповіла вона з твердістю, яку ніхто з них не очікував.

Усі на неї образилися, кожен по-своєму, але її це більше не зупиняло. Вона переїхала назад у свою квартиру, незважаючи на невдоволення родини, і купила квитки. Першим пунктом її подорожі стала Англія.

Вона завжди мріяла побачити крейдяні скелі, і ось тепер, стоячи на вершині однієї з них, вона відчувала невимовну свободу.

— Неймовірно… — прошепотіла вона собі під ніс, відчуваючи, як вітер тріпав її волосся. — Ось воно, нарешті…

Вітер тріпав її волосся, солоне морське повітря лоскотало ніздрі, а десь вдалині виднілися вітрильники, що пливли бірюзовими водами. Вона посміхнулася. Не через те, що втілила свою мрію, а тому що нарешті знайшла в собі сили сказати “ні”. Вона зрозуміла, що її життя належить їй, і тільки їй вирішувати, як його прожити.

— Я зробила це, — сказала вона вголос і відчула, як на очі навертаються сльози. — І це тільки початок.

Вона любила своїх дітей, онуків, правнука, але тепер вона любила і себе, і свої мрії. Антоніна Петрівна відчувала прилив енергії й розуміла, що попереду її чекає ще багато пригод.

І нехай її родина була невдоволена, з часом вони зрозуміють.

Вона сподівалася, що її вчинок навчить їх чогось важливого — що кожна людина має право на своє життя, на свої мрії, незалежно від віку.

І вона була впевнена: її правнук, коли підросте, пишатиметься своєю бабусею, яка не боялася здійснити свою мрію, незважаючи ні на що.

Адже деякі речі ми розуміємо тільки з віком.