Світлана Михайлівна стояла біля вікна своєї великої порожньої квартири і дивилася на вулицю. Вітер розгойдував масивні гілки дерев за вікном, немов нагадуючи про те, як швидко пролетіли роки.
Чоловіка, Івана Сергійовича, не стало півроку тому, і життя жінки відтоді кардинально змінилося. Усе, що в неї залишилося, – це скромна квартира в старому будинку та невелика пенсія, якої ледь вистачало на найнеобхідніші речі.
Світлана Михайлівна завжди займалася суто домашніми справами, дбала про чоловіка і дітей, і ніколи не працювала.
Іван Сергійович постійно твердив дружині, що її місце вдома, поруч зі своєю сім’єю. Саме з цієї причини пенсійні виплати у жінки були наймінімальніші.
Залишившись одна, Світлана Михайлівна гостро відчула брак коштів.
Син і дочка, які виросли і обзавелися своїми сім’ями, відмовилися допомагати матері і напівжартома запропонували шукати роботу. На недільній вечері, коли жінка знову завела мову про те, що їй потрібна грошова допомога, вони відкрито заявили про це.
— Мамо, ми розуміємо, що тобі без батька важко, але в нас самих турбот повний рот: іпотека, кредити, діти, – похмуро відповів Світлані Михайлівні син Андрій. – Раз тобі так важко, подумай про роботу.
— Яка робота? Мені вже шістдесят п’ять років! Хто мене візьме? Кому я потрібна? – обурилася жінка й ображено стиснула губи.
— Ну необов’язково ж іти в офіс. Можна знайти роботу вдома. У наш час зараз стільки можливостей, головне, щоб було бажання! – підтримала брата сестра.
Світлана Михайлівна насупилася, зрозумівши, що розраховувати на допомогу найближчих і найрідніших не варто.
— Коли батько був живий, ми вам допомагали, – з прикрістю й сумом промовила жінка, бажаючи достукатися до совісті сина й доньки.
Однак ті успішно зробили вигляд, що не зрозуміли, про що говорила Світлана Михайлівна.
Одного вечора, сидячи в кімнаті перед телевізором, жінка раптом згадала, як у юності захоплювалася малюванням. Вона дістала старий альбом з начерками і стала його уважно розглядати.
Потім руки самі потягнулися до олівців, і жінка швидко згадала те, чого не робила роками.
Спочатку це була просто розвага, спосіб відволіктися від сумних думок, але поступово малюнки ставали дедалі впевненішими, а ідеї – сміливішими.
Одного разу сусідка, побачивши роботи Світлани Михайлівни, вирішила замовити в неї на подарунок портрет для своєї приятельки.
Іменинниця залишилася в захваті, а сусідка запропонувала виставити роботи на місцевому ярмарку.
— Світланко, твої картини просто диво! Давай спробуємо продати їх на ярмарку? Я впевнена, що люди оцінять! – захоплено почала плескати в долоні жінка.
— Ой , не знаю… Може, ніхто не купить. Картини як картини, інші є й краще малюють, – невпевнено промовила Світлана Михайлівна.
— Не переживай, головне – спробувати. Раптом пощастить?! – наполягала на своєму сусідка. – Я навіть можу піти разом із тобою як підтримка.
Після цих слів жінка перестала сумніватися і погодилася виставити свої творіння на ярмарку.
Ярмарок пройшов вдало: люди зупинялися біля її стенду, захоплюючись незвичайними картинами. До кінця дня Світлана Михайлівна продала кілька робіт і отримала свій перший заробіток. Покупці залишилися задоволені. Вони сильно хвалили її і бажали творчих успіхів.
Висока оцінка робіт надихнула Світлану Михайлівну. Вона почала активно розвивати свою творчість, використовувати різні техніки та матеріали. Незабаром у неї з’явилися постійні покупці. Картини жінки стали з’являтися на стінах у місцевих кафе і галереях.
Про те, що Світлана Михайлівна знайшла собі роботу до душі, жінка дітям не розповідала.
Син і дочка зовсім випадково дізналися про це від далекої родички. Вони завітали до неї у вихідні та стали засипати запитаннями:
— Тебе можна привітати? Тепер ти місцева зірка? Чому нам нічого не розповіла?
Світлана Михайлівна здивовано знизала плечима, нібито нічого такого не сталося.
— Малювання малюванням, але найголовніше, чи приносить тобі це гроші? – поцікавилася донька Алла.
— Приносить, – коротко відповіла мати, не бажаючи вдаватися в подробиці.
Почувши про це, діти тут же пожвавилися. Вони спробували з’ясувати в жінки, скільки грошей вона отримує.
— Дохід хоча б більший, ніж твоя пенсія? – не вгамовувалася донька, яку розпирало від цікавості.
— Більший, – посміхнулася у відповідь Світлана Михайлівна, розуміючи, до чого хилить доня.
Брат і сестра здивовано переглянулися, проте з’ясувати точну суму доходу їм так їм не вдалося. За два тижні Світлані Михайлівні зателефонував Андрій і став скаржитися на те, що їм не вистачає грошей.
— Новий рік на носі, одні розтрати, – поскаржився чоловік. – То на одне, то на інше. Усім купи подарунки. На дітей тільки скільки піде…
Жінка зрозуміла, до чого хилить син, але вперто вдавала, що нічого не розуміє. Андрій звернув увагу на цей нюанс, тому наважився попросити в матері грошей на пряму:
— Мамо, ти ж на картинах начебто непогано заробляєш? Допоможи мені з купівлею подарунків для сім’ї?
— Синку, ти гроші в мене просиш? – стримано поцікавилася Світлана Михайлівна. – Якщо вам не вистачає, шукай підробіток. Пам’ятаєш, як ти мені колись так сказав? Я скористалася твоєю порадою, от і ти моєю скористайся, поки не пізно.
— Я ж не для себе прошу, а для твоїх онуків, – невдоволено бурчав Андрій, образившись на відмову матері. – Та й як я встигну, якщо до Нового року залишилося два тижні.
— Хто шукає, той завжди знайде! – впевнено промовила жінка і поклала слухавку, задоволена собою.
Вона чудово пам’ятала про те, як діти відмовили їй у допомозі, і певний час жінці довелося сидіти на воді та хлібі.
Слідом за Андрієм зателефонувала Алла і теж стала тиснути матері на жалість, нарікаючи на те, що новорічні подарунки виллються для неї в копієчку.
— Підробітку ніхто не відміняв, – парирувала у відповідь Світлана Михайлівна. – Ти молода, з руками відірвуть. Знайди собі хобі, яке б гроші приносило. Я ж знайшла.
— Що я буду робити? Малювати чи що теж? – фиркнула в слухавку незадоволена Алла.
— Чому? Ти в дитинстві в’язала, можеш знову спробувати згадати свою майстерність, – нагадала доньці Світлана Михайлівна.
— Ага, зараз! Сидітиму і в’язатиму за копійки, – усміхнулася донька. – Я краще серіал подивлюся.
У слухавці запанувала тиша. Жінка збиралася з духом, щоб попросити в матір про допомогу.
— А в тебе не завалялося зайвих грошиків випадково? Ти ж із продажу картин отримуєш щось, – нерішуче запитала Аллочка.
— Ні, зайвих немає, – відмовила доньці Світлана Михайлівна.
— Ну гаразд, придумаю що-небудь, – зітхнула жінка і, сухо попрощавшись, скинула дзвінок.
На якийсь час діти навіть образилися на матір за те, що вона відмовилася допомогти з купівлею подарунків, але потім швидко відійшли. Але життєва ситуація показала раз і назавжди, що в цій сімʼї кожен сам за себе.
