Тетяна завжди жила по своїх статках. Ще батько її вчив: у борг не бери. Навпаки, до нього до зарплати працівники позичали, зате в день виплати тато приносив Тані гостинці, а одного разу навіть ляльку купив, з волоссям, що розчісується. Такої ні в кого з її подруг не було, і Таня не сумнівалася, що так і треба жити.
Заміж вона вийшла за рівню — у Миколи були такі ж погляди. І хоч Тетяна Андріївна і Микола Єгорович жили небагато, та були щасливі. Їхня невелика квартира завжди була наповнена теплом, любов’ю і гордістю за своїх дітей.
Старший їхній син, Костя, вже давно жив у Фінляндії. Його сім’я — дружина Світлана і двоє діточок, Ганнуся та Ростик. І хоч бачаться вони з сім’єю сина не так часто, як хотілося б, але по відеозв’язку постійно спілкуються.
Зате, коли Костя з родиною приїжджав у гості, їхній дім одразу наповнювався святковим галасом і сміхом. Тетяна Андріївна завжди в таких випадках готувала улюблені страви сина, хоча знала, що їхня невістка Світлана — дбайлива і любляча дружина, і теж добре готує.
Онуки ж, Ганнуся і Ростик, немов приклеєні, ходили за бабусею і дідусем, так їм подобалося до них приїжджати. Діти в Кості лагідні, усі в батька, Костя у них хороший син. Тетяна Андріївна і Микола Єгорович пишалися сином і були впевнені в ньому на всі сто — він їхня надія й опора в старості.
Зовсім інакше складалися справи з молодшою донькою Поліною.
Щоправда, в дитинстві вона була просто втіленням мрії батьків — весела дівчинка-фантазерка, добра, слухняна, з чудовими оцінками. Усі були певні, що Поліна стане вчителькою — вона обожнювала грати в школу у дворі, з захопленням навчаючи сусідських дітлахів.
Навіть до смішного доходило, одного разу сусідка до них прийшла і скаржиться, що її син Сергійко гуляти йти боїться, йому, бачте, вчителька Поліна Миколаївна сказала, щоб удома сидів, поки не вивчить таблицю множення!
— А ми тут до чого? — здивувалася тоді Тетяна Андріївна, а сусідка розсміялася:
— Так це ж донька твоя Поліна і є та вчителька. Сувора вона, усіх місцевих хлопців учить, а дошкільнят так до школи підготувала, що вони тепер відмінниками будуть!
Поліна й справді вступила до педінституту і навчалася із задоволенням. Брат її Костя тоді тільки поїхав за кордон й не одружений був, та так там і залишився.
Поліна ж училася і вже стала намагатися підробляти, щоб батькам допомагати. Ну і собі на одяг модний, вони ж небагато жили, але на найнеобхідніше вистачало, жили як усі.
Несподівано Поліна після закінчення інституту пішла в приватну школу викладати, мовляв, там платять більше. Та на додачу прагнула ще й вечорами підробляти репетиторством.
Батько їй тоді так і сказав:
— Жадібна ти якась до грошей стала, доню! Подруги твої вже заміж вийшли, а ти навіть ні з ким не зустрічаєшся, одна робота в тебе на думці.
Поліна тоді якось мовила батьку, що хотіти багато заробляти не соромно, але відчувалося, що вона стала потайливою. Сказала лише, що не хоче, як батьки, жити від зарплати до зарплати й копійки лічити, і в неї великі плани на життя.
Але одного разу Тетяна Андріївна застала доньку в сльозах, і та їй відкрилася, що в неї великі борги.
— Звідки, Полю? — злякалася за доньку Тетяна Андріївна, — Що трапилося?
— Мамо, у мене був хлопець, я думала, ми одружимося, але виявилося, він серйозно хворий. Я кредит узяла, щоб його лікувати, але потім виявилося, що він мене обдурив. Ось тепер я той кредит і виплачую, що він розтратив…
Тетяна Андріївна жахнулася, адже вона зовсім свою дочку не знає, думала, що Поля тиха, а вона таке творить. Але Поліна попросила батькові нічого не говорити:
— Мамо, у мене учнів багато, я сама впораюся, вибач, що поділилася, протермінувала платіж і злякалася просто.
— Так, давай я тобі допоможу, давай разом кредит погасимо, і більше на себе такий тягар не вішай. З боргами жити важко, люди від розпачу вішалися, — переконувала доньку Тетяна Андріївна.
Поліна підтримці мами дуже зраділа, погодилася з її словами. Кредит вони разом за рік погасили, і Тетяна Андріївна була впевнена, що це більше не повториться.
Костя тоді вже щасливо одружився, діти один за одним зʼявилися. І Тетяна Андріївна сподівалася, що і Поліна скоро вийде заміж, перестане витати в хмарах і заживе спокійним звичайним життям…
Але незабаром стало ясно, що Поліна так жити не хоче. Та ще й молодого чоловіка донька зустріла такого ж, як і вона сама.
Спочатку Гліб дуже сподобався і Тетяні Андріївні, і Миколі Єгоровичу. Він теж із простої родини і, здавалося б, зрозумілий. Гліб, як і його батько, зварювальник і своєю роботою пишається. Але потім стало зрозуміло, що і Гліб, як і Поліна, не хоче жити від зарплати до зарплати, як їхні батьки.
Коли Тетяна Андріївна дізналася, що Гліб, крім роботи, веде блог із навчання основам зварювання, вона від несподіванки не знала, що й сказати.
Але далі — більше.
Виявилося, що у Гліба молодший брат покинув школу й не хоче ні вчитися, ні працювати. Поліна ж давно хотіла відкрити свою приватну школу для таких дітей.
— Мамо, це не дуже прибутковий проєкт, він довго окупається. Але охочих багато, особливо заможні батьки, та й спонсори є, ми впораємося.
Поліна говорила натхненно, вона не хотіла легких шляхів, так жити їй нудно. А пізніше виявилося, що вони з Глібом знову взяли кредит для відкриття такої школи…
Тепер уже Тетяна Андріївна змирилася з тим, що їхня дочка все життя в боргах.
Поліна їм пояснила, що інакше не було б ні приватної школи, яку вони все ж таки створили. Ні тієї музичної студії, про яку завжди мріяв Гліб. Адже він, виявляється, давно вже на заводі співав у хорі, з дитинства співати любить…
Зараз у Гліба й Поліни два сини — Микита й Антон, і обоє із самого дитинства беруть участь у всіх починаннях своїх батьків.
Тетяна Андріївна з чоловіком насилу прийняли таке життя в борг, але Поліна їх переконала, що назбирати вони б ніколи не змогли на все те, що тепер у них із Глібом вийшло. Одне тільки заспокоює Тетяну Андріївну — Поліна і Гліб допомогли вже багатьом людям і роблять добрі справи…
Одного разу, коли Костя з сім’єю приїхав у гості, Тетяна Андріївна не витримала й поділилася своїми переживаннями із сином:
— Костю, я не розумію Поліну. Вона дбає про нас, тепер навіть багато чого купує, але я боюся, що вона нещасна. Як можна постійно бути в боргах, хіба це життя?
Костя уважно вислухав матір, а потім сказав:
— Мамо, Поліна завжди була сильною. Вона сама вибирає свій шлях. Можливо, вона просто не хоче бути такою, як усі. Можливо, вона щаслива по-своєму, не варто її судити. Просто люби її такою, яка вона є.
Тетяна Андріївна задумалася над словами сина. Напевно, він має рацію. Можливо, вона занадто тисне на Поліну, нав’язуючи їй свої уявлення про щастя. Просто потрібно прийняти її вибір і перестати турбуватися.
Але хоч і кажуть, що навіть багаті люди мають багато боргів і це вигідно, Тетяна Андріївна не може це прийняти і переживає за дочку. Але Поліна і Гліб задоволені своїм життям, вони багато встигають і прагнуть ще більшого.
Проте, досягнення у Поліни і Гліба такі, що ними теж можна пишатися. Вони змогли дати путівку в життя тим дітям, на яких уже хрест поставили і батьки, і школа… Напевно, батькам ніколи не зрозуміти своїх дітей. Вони бажають своїм дітям такого ж щастя, яке пізнали самі. І бояться за дітей, якщо вони йдуть іншим шляхом…
І, напевно, найкраща допомога батьків — не заважати дітям прожити своє життя, якщо вони зайняті гідною справою…
Від редактора: Цю історію прислала нам одна з читачок, і, мусимо визнати, вона змусила замислитися. Адже скільки батьків, турбуючись про своїх дітей, намагаються вберегти їх від помилок, які, на їхню думку, неминуче трапляться. Але інколи, щоб знайти свій шлях, треба йти нетоптаною стежкою.
А що ви думаєте? Чи може батьківська любов стати перепоною для щастя власних дітей?
