— Мамо, я одружуся з Оленою! Вона, може, й не найрозумніша жінка у світі, зате найкрасивіша! — Микола чекав маминої реакції.
— Одружуйся, оскільки вирішив, — Лідія Іванівна зробила ковток кави і знову повернулася до читання новин.
— І це все?
— А що я маю сказати? — Лідія Іванівна спокійно подивилася на сина. — Ти людина доросла. Маєш право сам вирішувати, як тобі жити.
— І навіть познайомитися зі своєю майбутньою невісткою не хочеш?
— Ти мені про Олену достатньо розповідав. Тож безглуздий ритуал знайомства зовсім необов’язковий! — Лідія Іванівна продовжила читати.
Коли Коля зателефонував Олені, та одразу схопила слухавку. Ніби сиділа і чекала його дзвінка.
— Ну що, поговорив із мамою?
— Поговорив…
— І що? Що вона сказала?
— «Одружуйтеся», — сказала.
— І все?
— Все!
— Це ж добре? Чи не дуже? — Олена хотіла отримати відповіді на всі запитання.
А Микола й сам їх не знав. Ні, він, звісно, звик до характеру матері. Але ось її реакція на повідомлення про швидке одруження здивувала навіть його. Адже Коля її єдиний син, якого вона по-своєму любила… І раптом така байдужість!
— Я не знаю, що тобі сказати. Напевно, це нормально… Для моєї мами. Знайомство скасовується. Не потрібно буде сидіти з натужними посмішками і вести розмови ні про що! — нарешті відповів Коля.
— Тобто як скасовується? — обурилася Олена. — Я вже й сукню купила, щоб твоїй мамі сподобатися. І навіть промову вітальну вивчила, щоб вразити її! Даремно старалася, чи що?
— Виходить, що даремно. Мама в мене така…, — зітхнув Микола.
— Слухай, а твоя мама нас пожити пустить? — Олена перейшла до важливого.
— Я тут подумав… – Микола зам’явся. — По-моєму, нам краще жити в кімнаті, яку мені дід залишив.
— Отакої! — Голос Олени став злим. — Одна справа зустрічатися в цій комуналці, а інша — жити! Гаразд, доведеться до моєї матуся на уклін іти, щоб допомогла взяти розсточку на житло! Вона в мене той ще подарунок.
Олена відключилася, залишивши засмученого Миколу слухати неприємні гудки в трубці.
Лідія Іванівна проти майбутньої невістки нічого не мала. Так, судячи з розповідей Колі, Олена — така собі розпещена мамина донька. Але ж син дорослий, потрібно поважати його вибір. Лідія Іванівна його виростила цілком самостійним.
До своїх двадцяти трьох Коля знайшов роботу до душі, тепер ось ще й наречену. Отже, свою місію матері Лідія Іванівна вважала виконаною вже якщо не на п’ять балів, то на тверді чотири з плюсом.
Тепер настав її час. Вона не хотіла ставати ні злісною свекрухою, ні доброю бабусею, яка дихає тільки онуками. Мріяла жити, так як подобається їй, Лідії Іванівні! Син, щоправда, зробив слабку спробу зруйнувати її мрії, коли запитав:
— Мамо, а ти не будеш проти, якщо ми з Оленою поживемо разом із тобою?
— Буду! — відповіла Лідія Іванівна.
— Ну чому? Ти ж Олену навіть не знаєш!
— Нехай так і залишається. Тобі Олена подобається, ти з нею одружишся — ну й чудово! А я до вас не лізу і живу своїм життям. У тебе є дідова кімната в комуналці. Вважаю, ви там і зустрічалися. У нас із твоїм батьком і цього не було й такого, — Лідія Іванівна зітхнула.
Спогади про покійного чоловіка завжди бентежили її, здавалося, вже загоєну рану. Батько Колі помер давно. Микола його погано пам’ятав.
А ось мати, схоже, не могла забути. Може, тому знайомств нових не заводила, компаній уникала і дуже цінувала свою спокійну самотність.
Микола, на щастя, сперечатися не став. Напевно, зрозумів, що це марно. А Лідія Іванівна просто не хотіла, щоб молода сім’я сіла їй на шию. Хіба це багато? Олену Лідія Іванівна побачила тільки в день весілля.
— Ну як вона тобі? — поцікавився Микола. — Красуня ж?
— Коля, ну хіба це головне? Зовні — гарненька. А взагалі, важливо, щоб твоя Олена тобі подобалася! — усміхнулася Лідія Іванівна.
Вона подарувала нареченій букет, побажала щастя. І втекла, коли мама Олени, Ірина Федорівна, спробувала втягнути її в розмову. Ну не хотілося Лідії Іванівні базікати з цією дамочкою.
Аж надто вона була настирливою і гучною. Олена це помітила і за святковим столом, підібгавши губки, дорікнула Миколі:
— Пощастило мені зі свекрухою, нічого не скажеш! Навіть на весіллі поводитися, як нормальна людина, не змогла! Вона взагалі тобі рідна мати?
Коля, звісно, образився, але свято вирішив не псувати.
— Олено, припини! Мама просто не любить галасливих компаній. Вона ж прийшла, привітала. Тим часом до них підсіла Ірина Федорівна.
— Ну що, молодь, щастя вам! — вона підняла стопку, перекинула в яскравий напомаджений рот і продовжила:
— До речі, про щастя! Я ось тут хотіла з Лідією Іванівною обговорити внесок за вашою розстрочкою, а вона мовчала! Вона взагалі збирається брати участь у цьому? Чи вирішила, що запхала сина в комунальну кімнату, і вистачить?
Микола дивився на тещу спідлоба. Як же йому хотілося відповісти їй що-небудь. Але не можна! Олена просила його не сваритися з її мамою. Адже саме Ірина Федорівна була тим самим рятувальним кругом, який витягне їхню молоду сім’ю з комуналки. Тому Микола мовчав…
— Загалом так, перший внесок за розстрочку я за вас внесу! Але потім, ти, Коля, продаєш свою кімнатку і повертаєш мені гроші!
Микола погодився. Дідова кімната йому ні до чого, якщо в нього буде половина у квартирі. Але виявилося, що це не всі умови Ірини Федорівни.
— Пропоную взяти як мінімум двокімнатну квартиру! І частина в цій квартирі буде моя! Я ж маю бути зацікавлена в придбанні житла!
— От дідько! — обурився Микола. — Ми ж вам віддамо гроші за мою кімнату. Ви нічого не втрачаєте!
— А нерви й час?! Раптом ваша кімната взагалі не продасться або продасться дешево? Я ризикую! Тому хочу мати гарантії. Якщо не хочете, можете скільки заманеться сидіти у своїй комуналці й займатися її продажем хоч сто років.
— Я ж вам слушний варіант пропоную, я даю гроші, ви в’їжджаєте в нову квартирку, а я чекаю, поки ви продасте свою комуналку. Звичайно, заради таких розкішних умов потрібно чимось пожертвувати! — Ірина Федорівна склала руки на грудях і зверхньо подивилася на зятя.
— Коля, я не хочу жити в комуналці, — відповіла Оленка. — Там такі сусіди! Жах! А ванна?! А туалет?! Мама має рацію, ми її сто років продавати можемо. Та й скільки за неї дадуть, те ще питання.
І Микола погодився. Дружину він кохав, засмучувати її не хотів і дуже сподівався, що пошкодувати про своє рішення йому не доведеться. До того ж Олена днями повідомила, що вона чекає дитину. А жити з дитиною в дідовій кімнаті — це ж жах.
У нову квартиру першою увійшла не кішка, а Ірина Федорівна.
— Чудово! — захоплювалася вона. — А ось тут житиму я!
Ірина Федорівна зупинилася посеред однієї з кімнат.
— У сенсі?! — Микола завмер у дверях.
— Та не лякайся ти так, Колю. Аж зблід весь! — усміхнулася Ірина Федорівна. — Я тут буду зупинятися, коли доведеться сидіти з онуком!
Микола не встиг видихнути, як теща продовжила:
— Але ключики від нової квартири мені теж давай! Маю право, так би мовити! Та й хіба мало що! Ключі сюди! — Ірина Федорівна вимогливо поплескала рукою по столу.
Микола зволікав. Але тут підійшла Олена.
— Матусю, спасибі! Ти нас врятувала!
— Ось саме! А твій чоловік мені ключі давати не бажає від частково моєї квартири!
Олена докірливо подивилася на Колю і поклала ключі на стіл. Вони тут же зникли в сумці Ірини Федорівни.
Утім, перший час Микола з Оленою жили цілком непогано. Ірина Федорівна не докучала. Без дзвінка у квартиру не вдиралася, і Микола вже було зітхнув спокійно. Але, як виявилося — рано!
Кошмар почався, коли народився Вовка. Ірина Федорівна схопила онука на руки біля лікарні і наче отримала в житті нову місію: вчити і виховувати. Тепер вона телефонувала щодня. Давала поради, приїжджала коли заманеться. Олена з Колею почали сваритися.
— Твоя мама постійно втручається в наше життя! — обурювався Микола. — Сьогодні вона прийшла без попередження, коли я на роботу збирався і пив каву в трусах на кухні!
— Ну що ти кричиш, це я її вчора ввечері налякала. Вона дзвонила, і я їй сказала, що у Вови якісь хрипи! І що завтра я, напевно, викличу лікаря. Ось вона і прибігла зранку перед роботою! Вона просто переживає за онука, — пояснювала Олена.
Коля злився, але протистояти тандему дружина-теща не міг. Варто було йому тільки заїкнутися, що теща занадто багато на себе бере, як Олена одразу ж ставала в позу і заявляла:
— Зате твоя мама на себе нічого не робить! Зустріла нас із онуком біля лікарні, привітала й все! А мені, між іншим, допомога потрібна! Сам би спробував займатися малюком сім днів на тиждень із ранку до вечора!
— Слухай, Олена ниє, що зовсім здичавіла в чотирьох стінах. Вона хоче в салон краси сходити, магазинами пройтися, з подружками зустрітися… Змінити декорації, коротше. Побудь з онуком!
Лідія Іванівна подивилася на сина поглядом буддійського ченця і відповіла:
— Ні.
— Та чому ні-то?! Грудьми годувати Вову я ж не прошу! Він на штучному. — додав Микола. — Ти ж бабуся, зрештою!
— Тому що я не готова так довго сидіти з немовлям, — спокійно відповіла Лідія Іванівна. — Я не хочу міняти памперси, тягати на руках, годувати за розкладом. Я все це вже робила з тобою і більше не бажаю до цього повертатися. Можу посидіти годину, не більше. До того ж, Вові всього п’ять місяців, а Олена вже втомилася! Вона що думала, материнство — це суцільне свято?
— Отже, ти відмовляєшся від онука?!
— Не говори дурниць! Просто всьому свій час, і в кожного своя роль. Я готова сидіти з Вовою іноді, коли він стане старшим. Як ти правильно помітив, я бабуся. І замінювати батьків не збираюся.
Микола тоді розлютився і поділився цією розмовою з Оленою. Дуже даремно він це зробив.
— Ох як? — заявила Олена. — Тоді я звільняю твою матір від звання бабусі. Може й далі жити собі на втіху. Немає в неї більше онука!
Микола повідомив про це матері. Лідія Іванівна, здавалося, анітрохи не засмутилася.
— Ну, ні так ні. Ви дорослі люди. Самі будуєте своє життя. Якщо мені в ньому немає місця — переживу.
Микола тоді дуже образився.
— Ну от чому ти така, мамо? З Оленою дружити не хочеш, з її мамою спілкуватися не хочеш. І навіть онук тобі ніби не потрібен!
— Коля, ти робиш неправильні висновки. Просто я вважаю, що дорослі люди мають самі займатися дитиною. А бабусі, тітоньки та інші родичі можуть вам допомагати, але вони не зобов’язані звалювати на себе ваші проблеми.
Зараз у вас не сім’я, а якесь дивне протистояння: Ірина Федорівна з Оленою по один бік барикад, ти — по інший, а посередині Вова. А має бути, у моєму розумінні, все інакше. Двоє батьків і їхня дитина! А решта осторонь.
Коля й сам розумів, що в чомусь мати має рацію. Але тоді він ще занадто кохав Олену.
Утім, через п’ять років від цього кохання не залишилося нічого. Вовка підріс, Олена вийшла на роботу, а теща практично переселилася до них.
— Ти неправильно виховуєш сина! — казала вона, щойно Коля переступав поріг будинку. — Ти мало заробляєш! Та й узагалі з грошима не дружиш! Кімнату он свою задешево продав! І в господарстві ти безрукий! Непорозуміння, а не чоловік!
Скільки Микола не намагався поговорити з дружиною про те, що так жити не можна і що Ірині Федорівні варто було б частіше бувати в себе вдома, а не в них, усе не мало сенсу. Олені було зручно, що мама під боком: вона займалася онуком, готувала, мила посуд… І виховувала чоловіка.
І врешті-решт… вони розлучилися. Ділити квартиру в Колі не було ні сил, ні бажання. «Нехай усе Вові залишиться!» — вирішив він і переїхав до матері.
Лідія Іванівна такому рішенню не надто зраділа, але проганяти сина не стала. Вони зажили спокійно, без претензій і скандалів. Колі це подобалося. Одружуватися він більше не планував.
Але, коли Миколі виповнилося тридцять п’ять, він познайомився з Ольгою. Вона була старша за нього на два роки. Самостійна, цікава, розумна. І нехай у Ольги не було таких же довгих ніг, як у Олени, зате в неї було щось важливіше: доброта, інтелект, душа.
Микола покохав. Ні, не так, як Олену. Без юнацької захопленості. Тут було інше. Поруч з Ольгою Микола почувався спокійно й затишно. Ольга була саме його жінкою.
— Олю, я хочу, щоб ми одружилися, — запропонував Микола одного разу. — Ніяких дурних весіль, пафосних машин, прикрашених безглуздими стрічками та іншої мішури.
— Те що треба! — схвалила Ольга, — Я згодна.
Пам’ятаючи про своє перше одруження, Микола навіть не намагався заздалегідь знайомити матір з Ольгою. Просто запросив її на весілля:
— Мамо, я одружуся. Ольга розумна, самодостатня жінка. А, крім того, вона моя людина! Я це відчуваю. Пам’ятаю, що ти проти ритуалу знайомства, тому приходь одразу в загс. Ми наступної суботи розписуємося, а потім я переїжджаю до Ольги. Будеш знову жити одна, як ти любиш.
— А ти подорослішав, Коля, порівняно з першим шлюбом, — Лідія Іванівна задумливо подивилася на сина. — Адже я, коли ви з Оленою вирішили одружитися, не дуже-то це схвалювала. Зробила висновок із твоїх розповідей, що не готова твоя Олена вибратися з-під маминої спідниці. І, на жаль, виявилася права… Але якби я сказала тобі, тоді, що я проти, це ж не допомогло б! Ми б пересварилися, і ти все одно пішов би набивати свої шишки. Зараз, схоже, зовсім інша справа.
Микола подумав і кивнув. Усе правильно.
З Ольгою Лідія Іванівна незабаром після весілля подружилася. Це сталося поступово. У них виявилося багато спільних інтересів. Крім того, дружити легко, коли ніхто нікому нічого не винен.
Микола спілкується із сином у вихідні. Олена з часом дозволила приводити Вову до бабусі Ліди. Оля теж познайомилася із сином Миколи.
Щоправда, спільної мови вони не знайшли. Вова вважав, що Ольга забирає в нього батька. Напевно, цього він нахапався від матері та бабусі Іри.
Ірина Федорівна всерйоз стурбована долею Олени, вирішивши після відходу Миколи, що дочка сама не здатна знайти гідного чоловіка. Але Олена поки заміж так і не вийшла. Складно це, коли постійно поруч така мама.
