Найперше, що вона придбала, як тільки переїхала, був вазон з кімнатною квіткою.
— Який вам, дівчино? — лагідно питає продавчиня.
— Та будь-який, — розгублено відповідає Марина. — Я ж не знаю, не вмію я з ними… Оцей, — тицьнула пальцем у перший-ліпший.
— Гарний вибір. Це шлюмбергера.
— Ой, мені щось простіше, — лякається Марина.
— Та що ви, — сміється дівчина, — це ж звичайнісінький «Декабрист»! У вашої бабусі, мабуть, був такий, еге ж?
— А? Точно… був… синій.
— Синій?
— Так… чи блакитний.
— Ого, не бачила ніколи…
— Тоді загорніть, будь ласка. Дякую.
Вона принесла квітки додому. Осіння мряка, здавалося, просочилася скрізь, навіть у самісіньку душу, яка завжди була якоюсь мокрою і неприкаяною.
Квартира невелика, орендована, чиста й затишна однокімнатна.
— Тут моя бабця жила, — сказав хлопець, що здавав помешкання. — Нічого не хотів міняти. Якщо захочете, зробите собі ремонт, потім перерахуємо.
— Ні, ні, що ви… тут усе так до ладу.
— Ну й добре. Я радий, що квартира в добрих руках. До побачення.
— До побачення.
Маринка ледь дочекалася, доки хлопець піде. Потім пройшлася скрізь: по кімнаті, кухні, вийшла на балкон, постояла у ванній, навіть у туалеті. Усміхнулася, ввімкнула воду, й хоч був білий день, набрала повну ванну і залізла туди, розтягнулася з насолодою.
Невже…
Ох, скільки ж вона всього натерпілася в батьківській хаті…
***
— Маринко, ти знову світло в туалеті ввімкнула?
— Ну…
— А нащо, не видно тобі? Не влучиш, куди треба? Прийде мати, я їй усе розкажу.
— То й розказуй!
— Що? Ах ти ж… бабі надумала перечити? Ну стривай!
Увечері приходила втомлена мама:
— Що знову у вас?
— Що?
— Знову баба скаржилася.
— А я тут до чого?
— Грубіяниш їй, не слухаєш.
— Мамо, я сиджу в туалеті, а вона світло вимикає і кричить, що я світло палю. Мені у ванну треба було, а вона не пустила, стала з качалкою й стоїть. Мені що — боротися з нею?
— Оце ще придумала, Клаво? Вона ж посеред білого дня митися, ну що це таке? У суботу ж милася…
— Мамо, ось бачиш? Навіщо ти її до нас притягла?
— Вона баба моя, єдина жива душа.
— Я квітку хочу, у Олени он скільки вазонів, у неї мама розводить, і котика…
— Квіток вона хоче, Клаво, скажи їй, квіти на вулиці ростуть, а кота годувати треба, де вона тут мишей чи щурів візьме? Зовсім дурне дівча в тебе. А я ж казала, я тобі казала, від кого ця дитина, тьху…
— Ой, та відчепіться ви від мене, я й так з ніг валюся. Марино, ти їла?
Марина не встигає відповісти, що баба поїсти їй нормально не дала, сиділа й до рота заглядала.
— Та жерла вона, Клаво, сковорідку сама зʼїла, мені не дала навіть…
— Я не їм сковорідок, мамо, вона мені до рота…
— Замовкни, безсоромна ти морда! Мати вся виснажена від праці, а ти сидиш, боки наїдаєш. Іди, Клаво, іди поїж.
Мати йшла на кухню, баба за нею слідом.
Мама привезла її пів року тому, і відтоді життя Марини, яке й так не було солодким, змінилося до невпізнання. При бабі було все не можна: світло не вмикай, телевізор теж, не читай, на кухню можна лише тричі на день зайти, щоб швидко поїсти і, вимивши посуд, зайнятися справами.
— Чого сидиш?
— Відчепись, я уроки роблю, — каже Марина, ховаючи книжку.
— Які уроки? Іди геть… справою займись, іди… я в’язати навчу. Уроки вона робить, який толк із тих уроків.
З одного боку, воно й добре, що мати бабу привезла, думала Марина. Мати хоча б перестала пити міцні напої і підіймати руку на неї. А все тому, що батько пішов. Мати казала, що це через неї, через Маринку, він пішов, бо вона погано вчилася.
Марина піднатиснула і третій клас закінчила на відмінно. Матері навіть грамоту дали, і Маринці, звичайно, а все одно вона знайшла, до чого причепитися. Потім пити почала вечорами, потім на Маринці зриватися.
Маринка дзвонила татові й просила забрати її. Тато обіцяв, але час ішов, а він так і не забирав. А одного разу слухавку взяла якась тітонька і веліла більше не дзвонити… Потім мама привезла бабу.
Минали роки, Марина дорослішала, мати все більше відсторонювалася, а потім…
Потім Марина почула розмову матері та баби:
— Знову ти, Клавко, на ті самі граблі. У тебе дівці тринадцять років уже, у неї груди, як моя голова, а ти мужика тягнеш у хату? Ні розуму, нічого немає в тебе, Клавко.
— Ну, ба… це мій останній шанс, я ж іще подарувати йому немовля зможу, у Гени немає своїх дітей…
— То й іди до нього й живи, а ми вже з Маринкою тут.
— Та куди до нього? Куди? Він із матір’ю і братом живе, брат із сім’єю. А ми тут у хоромах самі.
— Клавко, які хороми, ти що?
— Усе я сказала, не подобається, їдь у село своє.
— Бач, як заговорила! Баба її виняньчила, випестила, у люди вивела, а ти… Я поїду, поїду, добре, що люди добрі надоумили халупу ту мою не продавати. Ось спасибі, онученька, от сподобилася бабуся на старості літ…
Маринці раптом стало шкода баби.
— Ба, не їдь, бабусю.
— Ти, ти тільки одна радість у мене, хоч думала, з тебе людину вирощу, раз із матері твоєї непутящої не змогла. Кинула мені, Галька та, баба твоя, її двотижневу, а сама помчала за чоловіком по заробітках, великі грошенята він поїхав заробляти, а вона сторожити його…
А тепер сама хоче… Ох-хо-хо, Маринко… мені б іще пожити, щоб на ноги тебе поставити і в образу нікому не дати…
Невдовзі в них таки оселився новий чоловік матері.
Спочатку він навіть сподобався Марині — прикольний дядько. А потім… потім занедужала бабуся.
— Відвези її в село, там на свіжому повітрі, з курми-козами, вона швидко одужає… Та й нам вільніше буде. Ну що це таке, живе тут із молоддю…
Марина підслухала розмову матері з її чоловіком. Увечері бабусі стало зле, і її забрали в лікарню. Звідти вона вже не вийшла.
Мати повністю розчинилася в новому чоловікові, Марина відійшла на другий план.
— Марино, ти сметану не чіпай, це татові…
— Татові? — здивувалася Марина, — а що, тато повернувся додому?
— А куди ж йому ще повертатися, — сміється мати, — він від нас тепер нікуди не дінеться…
Мати погладила себе по животу. Марина здригнулася. У квартиру ввалився материн чоловік, схопив матір в оберемок, почав цілувати, кружляти по кімнаті. Увечері вони планували, де зроблять дитячу.
— У маленькій кімнаті поставимо ліжечко, там комод я бачив…
— А я куди?
Але її ніби не чули.
З народженням брата для Марини почалося таке пекло, що вона навіть згадувати не хоче.
Закінчила школу й поїхала до іншого міста, там їй дали гуртожиток, удень дівчина вчилася, а ввечері мила підлогу в сусідніх під’їздах. Додому не їздила, дому в неї не було, було лише ліжко в гуртожитку — то був її свій маленький світ…
Заміж Марина пішла не роздумуючи. А краще б подумала, еге ж…
Прожила п’ять років, цілих п’ять років, вони жили втрьох: Марина, чоловік і мама чоловіка.
Вранці, не встигнувши розплющити очі, вона прокидалася від ароматів, що линули з кухні, але це Марину не тішило.
Це означало одне: мама чоловіка вже в них, прийшла ні світ ні зоря, щоб приготувати синочку сніданок. Мамин синочок жодного разу не запропонував Марині поснідати з ним… Усе в домі робила мама чоловіка, все, купувала теж вона…
— Марино, нам треба поговорити.
— Так, слухаю вас, Вероніко Василівно.
Мамою називати свекруху було суворо заборонено, лише по імені та по батькові.
— Марино, що ти задумала? Ти вирішила зробити Володю батьком? Ти з глузду з’їхала? Володя ще сам дитина…
— Ми з Володею одружені п’ять років, ми чоловік і дружина, і нам потрібно обзавестися потомством.
— Потомством? Ви що, тварини? Я й так заплющую очі, я навіть думати не хочу про ті речі, що ти витворяєш із моїм хлопчиком… Мені Володя розповідав…
Марину знудило…
Увечері свекруха була сама чарівність, вона приготувала для Марини… компот.
— Дякую, я не хочу.
— Пий, там вітаміни.
— Маринко, ну ти що? Мама ж старалася.
І Марина випила, і їй стало зле. Вона пішла й лягла, і на другий день теж…
Марина пішла до лікарні…
Лікар їй сказала, що вона не в положенні… і не була, просто трапилася затримка. Збій. Так буває. А ось аналізи б вам перездати, а то нісенітниця якась…
Перездала, та й справді, дурня…
— Ви навіщо мене отруїти хотіли?
— Я? Та ти з глузду з’їхала…
— Я на вас заяву написала, — каже тихо, налякати вирішила.
— Та пиши, пиши… причепилася до дитини…
І Марина вирішила піти.
Одразу не пішла, ні, готувалася. На іншу роботу влаштувалася, зовсім не за фахом. Квартиру знайшла, орендовану, так. Ну і що? Не було свого нічого і ніколи…
Збирала речі, чоловік навіть сплакнув. А мама зраділа, танцювати тільки не почала.
— Навіщо вона тобі? Знайдемо нормальну, ну? У мене є на прикметі.
Поки два тижні відпрацьовувала на цій роботі, він приходив щодня, казав, що все зрозумів, що мами не буде в їхньому житті… так багато. Одразу не можна відмовити мамі, ну він поговорить із нею, вона не приходитиме вечорами.
Вона всміхнулася, відсунула його рукою й пішла.
Зустріла потім, за пів року, в магазині.
— Здрастуй, Мариночко, — стоїть, озирається…
— Здрастуй.
— Як живеш?
— Чудово, а ти?
— Де ти? Чого там шушукаєшся, з ким уже? — пролунав громовий голос. Колишній чоловік здригнувся.
Ні, не мама. Жінка, молода, кремезна.
— Як мама твоя?
Знизав плечима.
— Вони з Сімою не дружать, бачимося потайки. Сімі не подобається, що мама приходить, і… ну ти ж знаєш маму… Вибач, побіжу, ревнива вона в мене…
Бачила потім і свекруху колишню, постаріла, вчепилася Марині в рукав, не відпускала. На Сімку — дівку розпусну — скаржилася. Хотіла сказати Марина, що свекруха сама ту Сімку синочку засватала, та не стала, хай їм грець…
З матір’ю так, тільки передзвонюється, а тут мати зустрітися запропонувала, треба щось, мабуть. І точно, не бачилися кілька років, то обійми доньку свою. Ні-ні. Усе одне про своє.
— Марино, я бабин будинок продати вирішила.
Боляче кольнуло, звичайно, ну, а що робити?
— Продавай.
Мати хихикає.
— Марино… так вийшло, баба ж знаєш, не при собі була… Вона, уявляєш, на тебе дарчу робила, а до чого тут ти? — очі матері бігають… — Передаруй мені…
— Ні!
Марина й сама не знає, як так вийшло, що вона матері відмовила. Мати просила подумати, а Марина на вихідні поїхала, туди, у бабин будиночок.
Боже… вона й не знала, що там так гарно.
У хвіртку зайшла бабина сусідка.
— Господиня з’явилася? Продаватимеш?
— Чому ви вирішили?
— Та мати твоя була, вона вже й покупців знайшла… Задорого.
— Ні, не буду…
Марина зітхнула. Вона раптом зрозуміла: у неї є місце, де вона зможе спокійно жити так, як хоче вона.
— Нічого я не продам, буду сюди на вихідні приїжджати, це недалеко від міста! Ось! І кота заведу, і собаку… — сказала вголос комусь Марина.
А вночі їй наснилася баба… бабуся.
— Маринко… ти це, світло економ, — там за іконою, подарунок тобі… Добре, що додому повернулася.
Уранці за іконою Марина знайшла вузлик, а там дві обручки.
За пів року Марина вийшла заміж, за хорошого чоловіка. Народила трьох дітей, є вже й онуки навіть. Свекруха — добрійшої душі людина, стала матір’ю Марині. Квітів Маринка натягла повно, коти є, собаки…
Досі бабуся їй сниться…
— Маринко… ти це, воду не лий, економити треба, — і усміхається, так по-доброму.
Добре з чоловіком живуть, стабільно. Давно в Марини є і квартира, і свій будинок…
Минулого життя намагається не згадувати… Із матір’ю та братом зв’язку немає. Та вона й не переживає, у неї є своя родина, навіть бабуся… точніше, прабабуся є…
— Щось світло горить у туалеті, — думає Марина і вимикає.
— Бабусю… ти що?
— Ой, Марійко, ти там чи що? Ой, вибач, — регоче бабуся Марина…
✍️ Від редакції
Бачимо, що Марина, як і багато з нас, пройшла нелегкий шлях, доки знайшла свій тихий прихисток, де не треба за світло чи за воду перейматися.
Тож напевно, мудре рішення — відійти від тих, хто заважає жити, й будувати своє щастя у власному просторі.
А як ви вважаєте, дорогі читачі, чи варто триматися за родичів, які роблять ваше життя нестерпним? Чи є якась межа, після якої краще вклонитися й піти?
