Це була остання крапля, яка переповнила її чашу терпіння.
— Все! Досить! Мамо, я так більше жити не можу! — закричала Дарина на кухні, і тільки потім Богдан відчув запах горілої пластмаси.
Він вийшов, коли почув голос дружини й побачив на кухні свою дружину та тещу — дружина тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, і теща 80 років, яка дивилася нетямущими очима на доньку, що репетувала.
— Що знову сталося? — спокійно запитав Степан, хоча він і так зрозумів, що сталося.
— Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту і запалила газ! — відповіла дружина. — Чаю вирішила заварити! Вона спалила чайник і таким чином мало не спричинила пожежу! А якби нас не було вдома? Усе, я так більше не можу. Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку.
Теща, почувши таке, подивилася на доньку дивними очима і мовчки пішла до своєї кімнати.
— Ти це серйозно? — запитав Степан у дружини.
— Я серйозно! — Дарина все ще продовжувала говорити на підвищених тонах. — Скільки можна це терпіти? У мене вже сил немає!
— Скільки потрібно терпіти, стільки й можна. Це ж твоя мати. — Степан акуратно взяв із рук дружини спотворений чайник і посміхнувся — А про чайник не переймайся, я тобі новий куплю.
— Не заспокоюй мене, — відповіла дружина. — Мені на роботі давно радять здати її в притулок для людей похилого віку. А я все тебе слухаю. Але тепер я буду діяти. Інакше вона спалить нам квартиру, і ми разом із дітьми опинимося на вулиці.
— Ну, спалить, так спалить… — Степан знизав плечима. — Значить, така в нас доля… Просто, потрібно нам тепер перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І будемо терпіти далі.
— Досить знущатися! — Дарина заткнула свої вуха руками. — Усі наді мною знущаються. І мама, і ти… Я так більше не можу…
— А я й не знущаюся. Вона твоя мати, і отже, ми зобов’язані про неї піклуватися. Деменція — це хвороба багатьох старих. Це не лікується. До речі, і ми з тобою коли-небудь можемо цим захворіти.
— Ні, я терпіти таке не зобов’язана… — перебила його Дарина. — Будинки для людей похилого віку для того й існують, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу жити спокійно. Розумієш ти це, чи ні? Я маю право пожити спокійно?
— Ні, — сказав Степан.
— Що — ні?
— Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою повинні пройти це випробування до кінця. Воно дане не просто так.
— Говори що хочеш, але цього разу я зроблю так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма методами захищати своє вогнище. І я його захищатиму.
— А те, що вона твоя мати, тебе це вже не хвилює?
— Я буду відвідувати її. Щомісяця. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею стежитиме кілька пар очей, її годуватимуть тим, що потрібно літнім людям. Вона ще й дякувати буде. Ось побачиш, скаже. Тут я на неї кричу як дурна, а там працюють спеціальні люди, у яких не нерви, а сталеві канати. А мої нерви вже на межі. Усе! Досить умовляти мене. Я не дитина.
— Добре, — раптом кивнув він.
— Нарешті, ти погодився, — зітхнула полегшено Дарина. — Я просто зараз вирушу за однією адресою. Я вже дивилася інформацію, і знаю, з чого треба починати…
— Добре… — знову кивнув Степан. — Тоді я теж піду. Прямо сьогодні.
— Куди підеш? — не зрозуміла вона.
— Ще не знаю. Напевно, поки що до брата. У нього Тетянка поїхала до доньки в інше місто, допомагати поратися з онукою.
— Почекай! До якого ще брата ти зібрався?
— До Володимира…
— Я зрозуміла, що до нього. З чого це ти до нього зібрався? — Дарина не розуміла, що задумав чоловік.
— Якщо з нашого дому піде теща, слідом за нею піду і я. — Спокійно сказав Степан. — Назавжди.
— Ти що, з глузду з’їхав? — Дружина почала повільно сідати на стілець. — Ти мене, чи що, кидаєш?
— Ні, я не тебе кидаю.
— А кого?
— Я кидаю незнайому мені досі жінку, яка задумала кинути безпомічну матір, яка опинилася у страшній біді. — Степан теж сів на табурет навпроти дружини. — Розумієш, Дарино, я все можу тобі пробачити — слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність вчинити зраду щодо найріднішої людини… Ні… Пробачити це — вище моїх сил…
— Це ж не зрада. — В очах Дарини заблищали сльози. — Це безсилля… Це страшна втома… Це страх зійти з розуму…
— І знову — ні. — замотав головою. — Ти брешеш сама собі. Ти просто хочеш полегшити своє життя коштом життя іншої людини. Якщо ти це зробиш із власною матір’ю, значить, ти це колись зможеш зробити й зі мною, і навіть із нашими дітьми… Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти раніше…
— Ти що кажеш? — Дарина раптом збліднула. — До чого тут ти та наші діти?
— До того ж. Якщо ти втомилася, візьми відпустку і їдь відпочинь. Я тобі слова не скажу. Адже я розумію, що сили в людини іноді опиняються на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватися. А людяність у людині — вона або є, або її немає. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так думаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній бачитимуть лише божевільну… Моє серце вже зараз готове розірватися від сорому…
— І що ж мені робити? — спустошеним голосом запитала Дарина. — Знову терпіти?
— Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник, і зроби матері чай. Вона, здається, дуже хотіла чаю.
