У старій хаті, де кожен куток пахнув висушеними травами та минулим, Клавдія Петрівна годинами сиділа біля вікна. Вона дивилася на дорогу, що змійкою втікала за обрій, і про щось своє, жіноче, думала.
Останнім часом здоров’я її геть підводило — серце калатало, як полохливий заєць, а слабкість була така, що вона все частіше засинала прямо в одязі, бо боялася: якщо роздягнеться, то вже не матиме сил вранці підвестися.
Не стара ще ніби, але ж хвороба паспорт не питає. Підірвалася вона ще тоді, як чоловіка поховала й залишилася сама з двома соколами — синами. Тоді ще трималася, бігала на роботу, а тепер відчувала, як сили витікають крізь пальці, наче пісок.
Два її сини — старший Захар і молодший Тимко — були як небо і земля. Захар виріс серйозним, стриманим, із тією особливою душевною добротою, яка прикрашає чоловіка краще за будь-який одяг.
Книжки любив, вчився добре, мамі старався кожну сумку піднести, кожен крок полегшити.
А Тимко… ну, Тимко — то була стихія. З дитинства — шибеник і непосида. Де в селі яка шкода — там точно Тимко: то в чужий сад за яблуками залізе, то козу сусідові відв’яже, то з хлопцями клумбу біля сільради витопче. Клавдія любила їх обох однаково, хоч і розуміла, що серця в них різні.
— Подивися на Захара, — не раз казала вона молодшому, — в школі вчителі за нього дякують. А за тебе мені хочеться крізь землю провалитися, жодного доброго слова не почула.
Тимко лише махав рукою, сміявся білозубо і втікав з хати. Після школи Захар поїхав у місто, вивчивсь на інженера, диплом привіз — справжня гордість матері.
— Мамо, я одружуюся, — сказав якось Захар, завзято колючи дрова на подвір’ї. — Є в мене Даринка, дівчина золота. Вже й заяву подали. Вона не змогла приїхати, бо в неї батько тяжко занедужав, вони з матір’ю в лікарні днюють і ночують.
Клавдія кинулася підбирати поліна, але син її лагідно зупинив. — Мамо, я здоровий молодий чоловік, а Ви дрова будете тягати? Відпочиньте, я сам усе зроблю.
— Добре, синку, добре… Я така рада за тебе! Так хочеться на невісточку подивитися.
— На весіллі побачите, мамо, вже за місяць свято!
Тимко ж, повернувшись із роботи (працював трактористом), тільки здивувався, побачивши охайні стоси дров. — Ну ти й кабан, брате! Усю купу переколов. А в мене все руки не доходили…
Тимко так і залишився в селі — безвольний, безтурботний, як той вітер у полі. Мати його вічно змушувала то паркан підправити, то поріг прибити — сам ніколи й пальцем не поворухне.
Батько залишив по собі дві хати. Одна — стара пустка зі скрипучим ґанком і перекошеними дверима, де тільки коти мишей ганяли. А поруч — добротний будинок, де Клавдія жила з Тимком.
Після весілля Захара Клавдія повернулася додому окрилена — Даринка їй дуже припала до серця: лагідна, усміхнена, як сонечко. Обіцяли в гості приїхати, як тільки випаде нагода. Аж тут і Тимко видав: — Коротше, мати, я теж женюся.
Клавдія спочатку й не повірила — син вів гуляще життя, вона вже й не сподівалася. — Ну, слава Богу! Буде хоч помічниця в хаті, бо мені, синку, зовсім не здужається. А хто вона? Наша, місцева?
— Ні, з сусіднього села — Лариска. Бойка дівка, якраз мені до пари! — вишкірився Тимко.
Село тільки дивувалося, як Ларисі вдалося «захомутати» такого халамидника. Сама вона була язиката, нахабна — у своєму селі ніхто й не сватав, бо знали її круту вдачу.
Після весілля Лариса одразу відчула себе повноправною господинею: свекруха хвора, чоловік — як пластилін, що зліпиш, те й буде.
Спочатку ніби все йшло до ладу. Тимко воду носив, худобу порав, Лариса на кухні крутилася — спритна була, нічого не скажеш. Але чим далі, тим частіше невістка кривила губи.
— Тимку, подивися на свою матір! — сичала вона ввечері. — Знову молоко на підлогу розхлюпала, а мені витирай. А як вона їсть? Крихти летять, цукор розсипає своїми трясучими руками… То каструлю не закриє, то заварку розіллє. Неможливо так жити! Їй на кухні взагалі робити нічого.
— Ларисо, ну вона ж хвора… мати ж моя, — слабо пручався Тимко. — Не виганяти ж її…
— А хто каже виганяти? — Лариса взяла його «в оборот». — Он у вас хата порожня стоїть. Дах є, стіни є. Ти там піч підмажеш, побілиш — і нехай там собі живе. Будемо їй їсти носити, допомагати. Зате в нас буде спокій.
Тимко зітхнув. Та хата була холодна, дошки прогнили, вогкістю несло за версту. — Та там же взимку замерзнути можна!
— А ти трубу прочисти, ремонт невеликий зроби. Не зовсім же розвалюха! — стояла на своєму жінка.
Клавдія бачила, як син тиждень не вилазив зі старої хати з сокирою та молотком. А потім прийшов до неї, очі ховаючи.
— Мамо, треба поговорити… Збирайте свої вузлики й переходьте в той дім. Я там усе підлатав, піч гріє. Розумієте, двом господиням в одній хаті тісно… А я до вас щодня забігатиму, харчі приноситиму. Це для вашого ж спокою.
Клавдія не зронила ні слова. Мовчки склала свої хустки, ікону, старі фотографії. Перейшла. Тимко заніс речі й кинув на порозі: — Ну, обживайтеся, завтра прийду.
Але завтра він не прийшов. І післязавтра теж. Приносив інколи хліб, картоплю, пляшку молока — і одразу тікав. Клавдія сама палила в печі, готувала на плиті якусь кашу.
По селу не ходила — соромно було, що рідний син у пустку виселив.
Настала холодна осінь. У хаті було сиро, стіни плакали разом із нею. Пам’ять у Клавдії зовсім стала дірявою: то забуде дров підкинути, то двері на ніч не зачинить.
— Як же так? — думала вона, кутаючись у стару шаль. — Свій же, рідний… Може, я десь перед Богом завинила?
Згадувала Захара. Даринка вже мала б народити. Чому ж він не дзвонить? Раніше завжди на Тимків телефон набирав…
А Захар у місті справді не мав вільної хвилини — у них зʼявилася двійня, хлопчики вимагали всієї уваги. Але він старався дзвонити братові. — Тимку, як там мама? — питав Захар.
— Та все добре, брате! Гуляє, на сонечку гріється, — впевнено брехав Тимко.
— А дай-но їй слухавку, я про внуків розкажу!
— Та вона якраз до сусідки пішла… або спить уже, — викручувався молодший.
— З мамою точно все гаразд? Купи їй телефон з великими кнопками, я гроші вишлю!
— Та навіщо він їй? Мій є, вона ним користується. Все в нас добре, не переживай!
Тимко брав гроші від брата, а совість його навіть не ворушилася. Лариска хвалила: «Молодець, усе правильно робиш», — і він сам почав у це вірити.
А Захар почав щось недобре відчувати. Серце боліло, тривога закрадалася в душу. — Захаре, не муч себе, — сказала нарешті Даринка. — Поїдь у село, подивися на власні очі. За нас не хвилюйся, хлопцям уже по три місяці, впораюся з мамою. Ти ж на день-два.
Тимко брата не чекав. Коли біля воріт загальмувала машина і з неї вийшов Захар, молодший зблід, як полотно. — Привіт. Де мама? — Захар не став марнувати часу на теревені.
Тимко зам’явся, губи затремтіли. — Там… вона в тій хаті, старій…
— Що?! Ти поселив хвору матір у розвалюсі?! Я ж тобі гроші слав, просив доглядати! Ти мені брехав весь цей час?!
З хати вискочила Лариска, розпатлана й розлючена: — А що ти хотів? Вона нам жити заважала, ненормальна стара! Все кидає, руки трясуться… Нехай сидить у своїй халупі, нам і так добре! Ми її не на вулицю вигнали!
— Ану замовкни! — обірвав її Захар таким голосом, що в Лариси мову відібрало. Він зробив крок до брата, той відскочив за спину жінки. — Ти мені не брат. Ти — перевертень без серця.
Захар повільно пішов до старої хати. Клавдія побачила його у вікно, затремтіла.
— Захарику… синку… ти як тут? У тебе ж там діти малі, робота… — у хаті пахло вогкістю й цвіллю, мати стояла, кутаючись у хустку.
Захар обійняв її так міцно, наче хотів захистити від усього світу. — Прости мене, мамо. Прости, що не вгледів. Вірив цьому пройдисвіту… Збирайтеся, мамо. Більше Ви тут не залишитеся.
— А Даринка? А внуки? Як вони?
— Все добре, мамо. У вас тепер два козаки — Мишко та Марко. Скоро самі їх побачите.
За годину Захар забрав матір. З молодшим сином Клавдія навіть не попрощалася — той із жінкою навіть на поріг не вийшли, сховалися за фіранками.
Тепер Клавдія Петрівна живе в місті. Їй поставили ліжко в кімнаті онуків. Хлопчики так нагадують їй Захарка в дитинстві… Вона купається в любові й турботі.
Але душа все одно трохи болить — десь там, у далекому селі, залишився син, який так і не став Людиною. Вона все ще сподівається, що він колись приїде і просто скаже: «Прости, мамо». Але Захар знає: навряд чи це станеться.
Цю сумну історію прислав нам один із читачів. Знаєте, у народі кажуть: «Мати синів годує, а долі не дає», але правда в тому, що совість і людяність — то те насіння, яке або проростає в серці, або засихає навіки. Шкода, що іноді рідна кров виявляється холоднішою за кригу, а старість змушена шукати прихистку в пустках при живих дітях.
А як ви вважаєте, чи можна знайти виправдання такому вчинку сина, чи це той гріх, який не змити жодними виправданнями?
