— Олечко, донечко, я тебе прошу, — мама присіла біля Олі навпочіпки. — Нам треба тут пожити, трішки, скоро все закінчиться, і ми знову поїдемо до міста, ну?
Олечка мовчки дивилася на маму.
— Олю, ти чуєш мене? Розумієш? — мама струсонула Олю.
— Та чую, мамо…
— А чому мовчиш? — Мама нервувала, Оля це бачила.
— Я не мовчала, мамо, я думала.
— Думала вона. Дивись, дивись, скільки тут книжок, Олько… Ах, як я в дитинстві любила їх читати…
— Мамочко… а нам довго тут доведеться жити?
— Не знаю, маля, поки що треба пожити.
Оля розуміла все, що сталося з ними, з їхньою родиною. Мама дарма думала, що Оля маленька і нічого не розуміє.
— Олю, тітка Катя провідуватиме тебе, я готуватиму на весь день, вранці виїжджатиму, а ввечері приїжджатиму. А вихідні ми будемо з тобою разом, будемо ходити на річку купатися…
Мама закрила обличчя руками.
— Прости, прости мене…
— Мамочко, не плач, не треба! Я знаю, що тато кинув нас, я знаю, що нам із тобою треба якось виживати, і ти визнала найкращим варіантом переїхати в цей бабусин будиночок. А квартиру здати чужим людям. Я все знаю, мамо… Я буду слухняною, я тобі обіцяю, я чекатиму на тебе й читатиму книжки, до того ж тітка Катя за мною догляне. Ми впораємося, мамо… А восени я піду до школи. Мамо… а тут є школа?
— Ні, дитино, тут колись була школа, але тепер її немає. Але восени, я тобі обіцяю, ми повернемося у свою квартиру. Це тимчасово, поки я зараз знайду нормальну роботу. А квартиру я здала до серпня, нам із тобою якраз вистачить часу, потім зробимо там ремонт і заживемо. Усе буде добре, Олечко…
— Я знаю, мамо…
Того вечора мама з Олею довго сиділи на ґанку їхнього маленького будиночка, і мама розповідала про своє дитинство, яка в неї була хороша бабуся.
— Мамочко, а в тебе була… мама?
— Була, — зітхнула мама, — вона й зараз є, просто… я їй не потрібна.
— Як це? Як не потрібна?
— Ну ось так, маля. Вона дала мені життя рано, з батьком щось не пожилося їм, він поїхав в інше місто, там завів нову родину. Мама помикалася трохи, а потім привезла мене до бабусі Соні. А сама поїхала в місто, шукати щастя…
— І… вона знайшла… щастя?
— Щастя знайшла, доню, а от про мене геть забула… Вийшла заміж, завела ще двоє дітей, а я… мене тільки з днем народження вітала, ну там зі святами. Знаєш, я зараз згадала, вона приїжджала, щось там у неї хтось із дітей прихворів, і вона привозила, ну там… природа, чисте повітря.
Вона їм навіть не розповідала про мене, вони не знали, що я рідна сестра. Бабуся сказала їй, що в мене скоро випускний, і щоб вона купила мені сукню… А вона… вона почала кричати на бабусю, казати, що бабуся безсердечна, у неї ось… дитина хвора, а бабуся про якісь сукні.
— Зоє, — обурилася бабуся, — Соня — твоя дитина теж, як ти так можеш?
— Здорова кобила, — процідила вона крізь зуби, — нехай сама заробить собі на сукню.
Бабуся тоді розсердилася й вигнала її…
— Мамочко, ти жодного разу не назвала її мамою, тільки «вона»…
— Я знаю, прости, маля… я не можу називати її мамою, адже мамою для мене була моя бабуся Соня.
— Тебе на честь бабусі назвали Сонею, так, мамо?
— Мабуть, так… На честь бабусі…
— Ти її любила, мамо?
— Кого?
— Бабусю Соню.
— Дуже, дуже, дуже, коли її не стало, у мене ніби світ померк… Знаєш, я ж бо Зою… ну матір, теж любила, любила й чекала, коли вона приїде до мене, кожен день народження, кожне свято я чекала її.
Коли хворіла, на перше вересня, коли не стало бабусі… я чекала її. Вона не змогла приїхати, у її чоловіка, у матері, був ювілей… Вона приїхала потім, поплакала… Веліла збиратися, я ж бо була неповнолітня.
Я думала, що мама візьме мене до себе, але ні, вона влаштувала мене вчитися і поселила в гуртожитку. Перший свій Новий рік я зустрічала не з бабусею. Наївна, я думала, що мама візьме мене до себе.
— Прости, не можу, Соню, у мене там людей повна хата, родичі приїдуть, ну куди я тебе? — Так вона мені сказала.
Тоді я вирішила поїхати додому, адже в мене був дім.
— Дай мені ключі від бабусиного будинку, — сказала я.
— Навіщо? — очі її забігали.
— Це мій дім, якщо ти раптом вирішила, що можеш розпоряджатися моїм спадком, то помиляєшся.
— Це і мій дім теж, — обурилася вона, — і ми зібралися поїхати туди, відсвяткувати Новий рік на природі.
— Я тобі обіцяю, якщо тільки ви там з’явитеся, я зіпсую вам свято. Ключі!
Вона не віддала мені тоді ключі, та й навіщо? Я приїхала, перелізла через паркан, у місті купила два нові замки. Покликала сусіда, дядька Федора, він зняв старі замки й повісив мені нові.
А щодо того, що Зоя претендує на будинок, усі сусіди сказали, що стіною стануть, а на кривду мене не дадуть, на згадку про бабусю. Той Новий рік я планувала провести на самоті, але до мене прийшли подружки, ми славно посиділи…
А потім мені виповнилося вісімнадцять.
— Ти з нею не бачишся?
— Ні… а навіщо? Їй зі мною нема про що говорити, мені з нею теж.
— Мамо… а ти…
— Що? Чи не вчиню я так само з тобою? Ніколи в житті, чуєш? Ніколи…
Олечка зовсім доросла, і їй узагалі не страшно.
Мама поїхала на роботу, до Олечки двічі приходила тітка Катя.
Вона поїла, прибрала за собою зі столу, помила тарілку, погодувала ляльку Галю і сіла читати книжку. Читати Оля навчилася нещодавно, і їй дуже цікаво це робити — читати для ляльки Галі та ведмедика Михайлика.
Дні в Олі минають однаково.
Спочатку вона плакала, ну як плакала — сльози самі капали, Оля їх назад заганяє, а вони капають… Це ж вона не зі своєї волі плакала, а це сльози ці, негідні.
А потім приїжджала мама, і все минало.
Але одного разу мама не прийшла. Її не було й не було, не було й не було… Уже стемніло, Оля засвітила верхнє світло й засмикнула штори.
— Не бійтеся, Галю, Михайлику, Марійко, Гайко та клоуне Андрійку, не бійтеся, — вмовляє іграшки Олечка.
«Може, піти до станції й зустріти маму?» — думає Оля. Але вона погано пам’ятає дорогу й може розійтися з мамою.
Оля жене від себе лихі думки, ні, її мама так із нею не вчинить, ні, ні, ні… Адже в Олечки немає бабусі Соні, з ким їй залишатися.
Оля бачить картину, як мама знову виходить заміж, у неї народжуються інші діти, а про Олю вона зовсім забула. А Оля живе сама в цьому будиночку…
Від жалості до себе дівчинка плаче вголос.
Вона починає задихатися, сльози ллються, очі болять, горло хрипить, Олечка ридма сидячи на стільчику біля вікна, так вона й засинає.
Олечка чує якийсь шум у сінях, а раптом… раптом це щури, а раптом це та, мамина мама, бабуся Зоя, яку Оля ніколи не бачила, раптом вона приїхала забирати в них їхній будиночок?
Вижене Олечку на вулицю. Олечка тихо поскулює.
Раптом двері відчиняються, засвічується світло.
— Мамо! — Олечка схоплюється зі стільця, стілець падає. — Мамо, мамочко моя!
— Дитино моя Олечко, дівчинко моя… прости, прости… я запізнилася на останню електричку, доїхала до сусідньої станції, а там ішла пішки.
— Мамочко, тобі було страшно?
— Дуже, Олечко, мені так було страшно за тебе! Я ревіла, просила тебе не плакати, а сама ревіла… Усіх вовків розполохала, — плаче й сміється мама. — Я боялася, що ти подумаєш, що я тебе кинула…
І тоді… тоді Олечка зірвалася, уперше в житті вона сказала мамі неправду.
— Мамо, я не думала так про тебе, адже я знаю, ти мене ніколи не кинеш і не зрадиш!
Так, Олечка сказала неправду, бо вона… вона так подумала, але не хотіла, щоб мама засмучувалася ще більше.
Мама з Олечкою залишалися в домі до самого кінця серпня, а потім Оля пішла до школи, мама знайшла хорошу роботу.
А потім тато вирішив позиватися до мами, щоб вона дозволяла йому бачитися з Олечкою на вихідних.
А мама сміялася й казала, що він жодного разу навіть не виявив бажання побачити дитину.
— Я й не забороняла, — казала мама, — та тільки він сам не хотів…
Тепер Олечка бачиться з татом на вихідних.
Спочатку вона бігла з радістю до тата, а потім…
— Мамо, мені здається, мій тато, як твоя Зоя, я йому зовсім не потрібна, тільки він навіщось зустрічається зі мною. Він відводить мене до дитячої кімнати в ТЦ, а сам постійно комусь дзвонить по телефону й свариться. А я сиджу на лавці й дивлюся на малюків, мамо… я не хочу ходити з татом… Давай йому про це скажемо.
Тато почав сваритися й звинувачувати маму Олі, що вона налаштовує дитину проти нього.
— Я батько, — кричав тато, — а ти забороняєш мені!
— Тату… я вже давно не маленька, навіщо ти мене водиш у цю дурну кімнату? І чипсів я не люблю… я виросла, коли ти пішов від нас із мамою і коли я залишалася вдома сама… на весь день, тату, а коли мама запізнилася на електричку й бігла з сусідньої станції… лісом, а за нею гналися вовки, а я була вдома сама…
Вдруге Олечка сказала неправду, тепер татові. Про вовків…
Тато вислухав усе й пішов.
А потім він прийшов, десь через місяць… Він попросив вибачення і сказав, що все зрозумів, і вони пішли в кіно… З Олечкою…
Тепер Оля із задоволенням бігла на зустріч до тата…
— Соню… а ти правда тоді від вовків утікала? — запитав тато в мами.
— Так, — сказала, не моргнувши оком, мама, — адже суто теоретично, мама втікала від вовків, коли бігла до своєї донечки через ліс.
А потім тато з мамою про щось розмовляли й… у тата пішов потяг. Йому мама так сказала, що його потяг пішов.
— Мамо, — сказала Оля, — ну якщо татів потяг пішов, як же він тепер дістанеться до свого дому? Нехай залишиться в нас?
Тато дивився на маму.
Але мама була непохитною.
— Пішки дійде… тут немає вовків, — сказала мама й випроводила тата.
— Мамо… він хотів повернутися, так? — запитує вночі Олечка в мами, лежачи з нею в одному ліжку.
— Так…
— Ти не пробачиш його?
Мама мовчала.
— Мамо, це твоя справа, але… я вас обох люблю…
— Я знаю, Олечко, доню.
— Але тебе більше, адже ти в мене найбезстрашніша мама на світі, ти так бігла до мене, не боячись вовків…
Олечка виходить заміж…
— Мамочко… я маю тобі в дечому зізнатися.
— Так, я тебе слухаю.
— Мамо… я тоді подумала, що ти мене кинула, як Зоя…
— Моя ти дівчинко… Хіба я можу це зробити…
— Я тоді не знала цього, мамо… прости мене.
— Це ти мене прости, що довелося таке пережити…
Вони стоять обійнявшись, мама й дочка… вони завжди разом. Мама поруч.
Ось така щира вийшла історія про те, як справжня, незрадлива любов однієї матері захистила дитяче серце від гіркоти подвійного зрадництва — і батька, і рідної бабусі. Маленька Оля вигадала вовків, щоб захистити маму від болю минулого, і це наймиліша дитяча брехня, що стала основою їхньої міцної довіри.
Як ви вважаєте, чи варто було Соні пускати батька Олечки назад у своє життя після того, як його «потяг пішов»?
