— Марійко, бігом додому. Тато з глузду з’їхав, здається. — Тато?? Що з ним?? — Марійка вже хотіла тікати з лекцій. — Він поголив собі скроні, купив куртку, як у підлітка, і тепер замовляє гіроскутер.
В Олександра Максимовича нещодавно стався напад страху від прийдешньої старості. До його шефа на роботу прийшов стажист, який у перспективі мав стати його заступником.
Стажист — хлопець двадцяти шести років. А Олександрові все здавалося, що він сам-то «трохи за 30», його молодість ще попереду, і що такі юнаки лише трішки молодші. Як же він помилявся…
Сашко відчув, що молодість і перспективи промайнули. Йому не «близько 30», йому 44. Як швидкоплинний час… І його начальниками вже стають хлопці, які вдвічі молодші.
— Ну я ж іще хоч куди? — зациклився Сашко.
Його напарник відповів:
— Сашко, тобі й сорока чотирьох не даси. Але в Сашка виникло непереборне бажання продовжити молодість.
Це налякало його дітей. Син, як побачив новий імідж батька, мало не зомлів. Одразу сказав про це сестрі.
— Іване, заради Бога, не відволікай мене, коли я на парах. Зі своїми розіграшами. Того семестру мене ледь не відрахували, треба надолужувати згаяне.
— Ледь не відрахували, ага… Про що я, до речі, не проговорився батькам. Ти в мене в боргу. Або я можу…
— Тільки ризикни!
— Марійко, тебе взагалі не турбує те, що відбувається з нашим татом? Він поводиться, як школяр! Носить балахони, які в мене позичає! Мені ж 17, а йому 44. А днями він зі мною, у цьому балахоні, пішов до школи на змагання. Краса! І всю дорогу потім питав, чи не прийняли його мої однокласники за брата!
— Не прийняли? — уточнила Марійка.
— Знущаєшся? 40-річний дядько в підліткових лахах виглядає як 40-річний дядько в підліткових лахах. Недоречно. Як би він не молодився, а молодість минула, все, попереду лише старість, — не подумавши, сказав Іван.
І не помітив, що батько стоїть за спиною.
Продовжити молодість Олександрові не вдалося, про що йому, хоч і не особисто, але сказав навіть син. А на роботі ж хвалили за сміливу зміну іміджу! Зрозуміло, що сміялися за спиною!
Сашко, відкинувши всі вибачення Івана, відніс куртку до смітника. І надягнув нормальний одяг.
— Тату, я не те мав на увазі…
— Все те. Батько в тебе постарів. Мені не до молоді треба, а до стариганів, там тепер мій клуб за інтересами…
— Тату, чому тобі не тусуватися в клубі однолітків? — запитав Іван, — Носи те, що носять ровесники. Або вигадай щось модніше, але доречне для твого віку. Вибач, але молодіжні речі на тобі виглядають… смішно.
— Угу, куплю собі плащ і клітчасту сумку на коліщатках.
Криза й Оксана
Стан зневіри в Сашка ніяк не минав. Іван з Марійкою, як і їхня мама, подумали, що це ненадовго.
До тата раптово дійшло, що для нього шістдесят так само близько, як і тридцять, і це трохи вибило його з колії, але зараз він зрозуміє, що 45 — це не 75, і вгамується.
— Старість підкралася непомітно, — нічого іншого він обговорювати не міг.
— Перестань! — гаркнула на нього Світлана, — Що таке 45 зараз?!
— Більша половина життя…
— Припустимо. Так, тобі 45. Ти старієш, але я теж старію. Старіють наші друзі, наші ровесники, наші батьки. Навіть наші діти скоро почнуть старіти. Марійці 22. З 25 людина починає старіти. Вже у 25 пора впадати в депресію через це?
— 25 і 45… Ти не розумієш. По мені видно, що мені за 40. Я жив в ілюзії, що це мені стільки за паспортом, а виглядаю я на 30! Але ж по мені видно. По тобі, до речі, теж.
Світлана того дня вдивилася у своє обличчя зовсім з іншим почуттям, і навіть заплакала.
— Класно, тату, мама тебе з депресії витягнути хотіла, а ти її туди затягнув, — сказав Іван, — Якщо не знаєш, як тобі омолодитися, піди з тарзанки стрибни. Одразу відчуєш себе на 20.
— Іване, у мене в лікарняній картці розписано приблизно сотня причин, чому мені цього робити не можна…
Не зачіпало все це тільки Марійку.
— Я, коли зрозуміла, що мені ніколи вже не буде 17, 18, 19, теж у таку зневіру впала. Але нічого, живу ж, — твердила вона братові, — Дай спокій батькам.
— Як дати спокій? А якщо вони розлучаться через це?
— Чому це вони розлучаться?
— Тому що я читав, що якраз у кризі через вік люди й розлучаються. Вважають, що їм цей шлюб вже набрид. Усе приїлося. Хочеться нових відчуттів. От і розлучаються.
— Ти забагато читаєш.
Іван читав про те, як боротися з татовими спробами молодитися. Але це не знадобилося. Тато, побувши пів року підлітком, перекваліфікувався на старого.
— Ми переїдемо в село! — повідомив він.
Сприйняли це як жарт.
— Я говорила тобі, Іване, щоб ти дав спокій батькам, — нагадала Марійка, — Тато в нас то як підліток, йому гіроскутер подавай, то тепер він у дачники записався. Це затьмарення через страх старості. Кидає з боку в бік, штормить, як на кораблі. Післязавтра він захоче скелелазом бути. Це криза, а не серйозні плани.
Але потім тато купив будинок у селі.
Діти були ступорі. Мама — в гніві.
— Ти ні з ким не забув порадитися? Який будинок у селі? Куди ти спустив наші заощадження? — гарчала вона, — Сашко, я ні в яке село не поїду!
— У нас буде своє господарство, кури, гуси, будемо вирощувати й на продаж, ось і робота знайшлася…
— Ти село тільки в кіно бачив, а я там росла! І мої батьки колись тримали качечок-гусей і ще багато кого! Тобі й не снилося, як там треба гарувати, щоб виростити хоча б собі щось поїсти, не те що на продаж. Хто займається фермерством, тобі розкажуть. Спитай у них!
У мами, крім неї, у сім’ї було ще троє дітей. Її брати й сестра залишилися в селі.
Фермерами вони не стали, працюють із папірцями, але в селі їм добре.
Мамі — жахливо.
Світлана все зробила, щоб ніколи не бачити городу. Навіть її батьки все господарство потихеньку закинули, бо це накладно і важко. А мамі того, як вона, бо старша, була основною робочою силою на підхваті, вистачило назавжди.
— Свето, я втомився від міста. Від заторів, від роботи цієї.
— Хто не втомився? — сказилася Світлана, — І я втомилася. Але фермерство — це та сама робота.
— Зате своє. Та й ти звикла до цього, все знаєш, так нам буде легше…
— Знаю, але хочу забути!
— Якщо ми переберемося в село, то зможемо залишити квартиру дітям. Марійка ось-ось заміж захоче, а їм із Тарасом на що квартиру винаймати?
— Я в село, якщо й поїду, то лише туристом. Хочеш господарство? Роби сам.
— Але сам я не впораюся.
— Ні! Мені здоров’я не дозволяє вже!
Іван не знав, як це припинити. Якщо тато придбав будинок, то “фініта ля комедія”. Він хоче піти з роботи, він хоче стати сільським жителем, і мама йому в цьому тепер тільки заважає.
Якщо він поїде без неї? Або переконає її туди поїхати? Для мами це просто жах.
Зате в тата намалювалася група підтримки.
— Справді, чому б і ні? Село — це те, що треба, щоб почати з чистого аркуша. Обзаведетеся городом, будуть свої корови, кози… Добре ж. Мамо, чому ти така категорична? — запитувала Марійка, налаштовуючи маму на потрібну їй відповідь, — Онуків будемо до вас привозити!
Марійка вловила головний посил:
«Ми переїдемо — квартира дітям». І, враховуючи, що Іванові ще 17, йому до одруження, як до Місяця, його взагалі не брали до уваги.
— А я буду до школи ходити за 10 кілометрів? — докірливо подивився на неї Іван, — Мені ж із ними доведеться їхати.
— Там теж ходять автобуси! — сказала Марійка, — Я б сама поїхала, але університетів там немає, а шкіл — навалом. Та й потім батькам буде тобі простіше допомогти з житлом там, ніж тут. Там будинки недорогі.
— Зрозуміло все. Мамо, не слухай її. Вона вже націлилася на квартиру. Їй нас просто сплавити треба.
— Іване! Як тобі таке на думку спало! — показово образилася Марійка, — Я це все до того, мамо, щоб ви з татом не розлучилися. Іван сам десь читав, що такі розбіжності часто призводять до розлучень. Зараз ти відмовишся їхати, а тато вже не бачить себе ніде, окрім села, і він, розсердившись, поїде без тебе. Ви розлучитеся. Я через це переживаю.
— Марійко, але мені в селі буде погано, — сказала мама.
— Ні-і-і. Тобі там буде чудово. Я вірю татові. Та й що будинок простоюватиме? — здивовано кліпала очима Марійка, — Я б сама поїхала, з Тарасом, але… Вам й там можна роботу знайти, а мені там із маленькими дітьми з візком по багнюці ходити?
— Яким візком, якщо в тебе ще немає дітей? — а в Івана вже не було доречних коментарів.
— Але ж будуть! І квартира одразу буде.
По мамі помітно, що вона задумалася. Звичайно. З таким-то пресингом.
Іван тільки не міг розібратися, що до чого. Для чого татові так знадобилося це село?
Він у квартирі почав аж від усього шарахатися. До Марійки питань немає. Вона, як почула, що може почати жити з Тарасом не в його кімнаті в гуртожитку, а вдома, як власниця житла, у неї планка впала.
Їй треба маму випровадити будь-якою ціною. А що з татом? Набридла робота?
Чи не в роботі справа.
«Заклала» його сусідка.
Тітка Тетяна розпікала чоловіка за те, що він лінивий, для сім’ї нічого не робить, усе подай йому на тарілочці з блакитною облямівкою, не те, що ось Олександр, який для сім’ї навіть будинок купив, щоб із дружиною в село переїхати. А чоловік Тетяни так і видав, що «її бездоганний Олександр просто стосунки закрутив на стороні».
Тітка Тетяна поспішила до Світлани.
У період своєї слабкості Сашко, щоб відчути себе молодим, сходив на сторону, про що зараз дуже шкодував.
— Ти все молодитися намагався… — бездумно промовила Світлана, — Знайшов молодшу?
— Не через вік… Я подивився на себе, зрозумів, що старію, і я так злякався, що нічого нового зі мною вже ніколи не станеться… Що лише роки візьмуть своє, я перестану взагалі чогось хотіти… Свето, це було лише один раз! Це як шанс утримати молодість ще на трішки.
— Утримав?
— Ні… Молодість без тебе не має жодного сенсу. Я хочу старіти з тобою. Тому й умовляв тебе поїхати в село. Щоб зустріти старість! І щоб не пам’ятати про те, як я схибив.
— От і їдь. У своє село.
Усі переконували Світлану, що треба пробачити. А вже як старалася Марійка, яка вже мамин багаж зібрала! Іван так розчарувався в сестрі, що вони навіть парою фраз за сніданком не обмінювалися.
Поводилися, як зовсім чужі одне для одного люди. Але Марійка від мами не відставала.
— Мамусю, ви стільки років у шлюбі… Що, хочеш до пенсії без чоловіка залишитися? Когось іншого ти вже не заманиш. Треба дивитися правді у вічі.
Тут в Івана вирвалося:
— Помовчуй! Тебе, окрім квартири, нічого не хвилює. Ні розлучення, ні село, ні мама. Ти вже сюди подумки переїхала і Тараса перевезла! Але нічого тобі не дістанеться, бо мама нікуди не їде.
У кімнаті аж посвітлішало. Світлана знайшла опору в сині.
— Іване, а ти сам хочеш, щоб тато повернувся?
— Я — звичайно. Але я розумію, якою ціною. Якщо ти, мамо, хочеш розлучатися, то я за тебе.
— Ой, я теж! — схаменулася Марійка, — Ну, за вас із татом. Окремо чи разом. Я ж не можу за вас вирішувати.
Сашко отримав те, що випрошував. Він у селі. Тільки в селі він, носячи воду в хату без водопостачання (про це він, звичайно, не подумав), уже мало не зірвав спину. Город і господарство — це взагалі з царини фантастики.
І Сашко заявився додому.
— Впустиш? — запитав він.
— Це і твій дім, — відповіла Світлана.
— Без твоєї згоди — ні. Я хочу до своєї сім’ї.
— … Проходь.
***
Іноді криза середнього віку може не просто змінити людину, а й ледь не зруйнувати її родину. Олександр шукав молодість у підлітковому одязі, а потім — у втечі від життя в сільське господарство.
На щастя, він вчасно зрозумів: молодість душі не купиш гіроскутером, а сімейне щастя не сховаєш за високим парканом.
Адже найміцніші стосунки — ті, що пройшли випробування, чи не так? Як гадаєте, чи варто прощати помилки, скоєні в період такого життєвого шторму?
