Було в мене перше шкільне кохання, з яким пов’язані найніжніші спогади. На жаль, у десятому класі вона переїхала з батьками до іншого міста, зв’язок загубився.
Після інституту я одружився, з’явилися двоє дітей, але я часто її згадував. Пробував навіть знайти через соцмережі, ходив на зустріч однокласників, спеціально ходив, щоб про неї щось дізнатися, але все безрезультатно. Торік їздили у гості до друга, який купив собі новий будинок. Особливо вразила ділянка навколо, яку робив професійний ландшафтний дизайнер.
Дружина захотіла і в нас на дачі зробити щось подібне. Взяли контакти цього дизайнера, по телефону домовилися про зустріч, і так, їм виявилася моя шкільна любов. Я розгубився, довелося вдати, що викликали на роботу, і швиденько поїхати.
Увечері я передзвонив, і ми ще раз зустрілися вже на нейтральній території. Говорили до пізньої ночі, і з того моменту я втратив спокій і сон, тільки про цю жінку й думаю.
Виявляється, вона всі ці роки теж про мене згадувала, хоч і була одружена. Зараз у розлученні дітей немає, живе з мамою. Наче й не було цих п’ятнадцяти років, яких ми не бачилися. Почуття спалахнули з такою силою, що стримати їх було неможливо.
Із дружиною у нас ніколи такого не було, навіть на початку стосунків. А зараз і тим паче, живемо більше за звичкою та заради дітей, а так у кожного своє життя.
У мене й раніше траплялися зради, але це не той випадок. А Марина одразу дала зрозуміти, що налаштована лише на серйозні стосунки, і запасним аеродромом ставати не збирається. Я, в принципі, не проти з нею одружитися, але дуже багато проблем виникне при розлученні.
У нас із дружиною спільний бізнес та й діти, боюся, не зрозуміють, особливо донька. От і не знаю, що робити. Почати все спочатку та пожити для себе чи залишити все як є?
