— Вона ж сама тоді обрала батька, — твердо каже Діана, хоча в очах її досі, через стільки літ, бринить образа. — Я вважаю, що вона нашу маму зрадила. А тепер з’явилася за своєю часткою?
— Хіба ж вистачило совісті? — хитають головами знайомі. — Скільки років вони не спілкувалися? Вона ж навіть провідати неньку не прийшла, а ти ж дзвонила, кликала… І що тепер, усе ділити?
— Не все, — зітхає Діана. — Тільки тітчину квартиру. Мама просто сама не встигла вступити у спадок, от і вийшло так… Але все одно пече. За що їй ще й це житло? Вона ж за батьком успадкувала все, за татусем своїм любим, заради якого про матір двадцять років не згадувала.
Діані сорок років, її сестрі Риті — тридцять п’ять. І майже двадцять із них вони — чужі люди.
Так вирішила сестра. Можна, звісно, списати все на дитячі образи, але ж час іде, Рита давно виросла, а серце до матері так і не повернула. Мама так і пішла у засвіти, не помирившись із молодшою донечкою.
А колись же жила собі звичайна родина: батько, мати, дві доньки. Різниця між дівчатками — п’ять років. Жили у материній квартирі, двокімнатній, що дісталася їй від батьків.
У батька теж була нерухомість, але там роками мешкала його сестра, тож ту трикімнатну квартиру батько спочатку ділив із сестрою, а потім, уже коли пішов із сім’ї, купив собі окреме житло з новою дружиною.
Бо ж в один, далеко не прекрасний день, чоловік знайшов собі молодицю. Дружині пояснив (і, певно, сам собі здавався в ту мить дуже чесним і благородним), що розлучення не хоче.
Мовляв, живімо так: ти знай, що в мене є інша жінка, але й сім’ю я руйнувати не буду, і там стосунки рвати не збираюся. Отакий собі султанат вирішив влаштувати звичайний чиновник із міськради.
Мама, звісно, терпіти таке приниження не стала. Гордість мала. Подала на розлучення сама і вказала знахабнілому чоловікові на поріг. Біс у ребро, не інакше.
Діані тоді ледь вісімнадцять виповнилося, студентка, а Риті було тринадцять. Перехідний вік, емоції через край… Молодша завжди до батька більше тягнулася, тож коли дізналася про розлучення, влаштувала істерику. І не батькові-зраднику, а матері.
— Ти сама винна! — кричала мала. — Я бачила ту тітку Ганну, вона красива, доглянута, весела, а ти — як жаба!
Кричала, доки Діана не не витримала і не дала їй ляпаса. А мама… Мама тоді тихо й спокійно сказала: якщо Рита так це все бачить, то тримати її силою вона не буде. Хочеш — іди, живи з батьком і його чудовою Ганною.
Діана певна, що мама сказала це спересердя, сподіваючись, що чужій жінці не потрібна дитина від минулого шлюбу, тим паче дівчинка-підліток із характером.
Але в тієї Ганни своїх дітей не було, а батько несподівано погодився.
Рита зібрала речі й пішла, навіть не попрощавшись. Грюкнула дверима так, що, здавалося, стіни здригнулися.
— Татусь це зробив мамі на зло, я впевнена, — веде далі Діана. — Та й не потрібна вона там була тій Ганні. Вони на море їздили, а Ритку батько до своєї матері відправляв, щоб під ногами не крутилася.
Я з бабусею по батькові й з тіткою трохи спілкувалася раніше, то знаю… Просто щоб допекти мамі, показати, що це вона погана, а не він. Ще й аліменти з мами стягував, душу виймав…
На аліменти батько подав одразу, виконавчий лист прийшов на мамину роботу.
Довелося пережити ще й цей сором — знаєте ж, як у нас: «Рідна дочка покинула, втекла, батька вибрала, ще й мати платить». Неприємно бути в усіх на язиці.
По совісті, каже Діана, батько взагалі не мав би з матері копійки брати, бо ж із мамою лишилася вона, студентка, яку теж треба було вчити й годувати.
Але то — по совісті, а за законом виявилося, що батько мав право.
Так родина й розкололася навпіл, як надтріснутий глечик.
Звісно, мама розуміла: у молодшої грає юнацький максималізм. Багато разів намагалася зробити крок назустріч, дзвонила, передавала вітання. Але Рита все відкидала: знати вас не хочу, дайте мені спокій.
— Ну, раз так, то хай буде так, — зрештою зітхнула мама і змирилася.
Почали жити далі. Діана вийшла заміж, син зʼявився у родині. З чоловіком зараз не все гладко, але добре, що є куди піти — мами не стало, але лишився дім.
Діана вважає, що саме вчинок сестри й той давній болісний розвід підкосили мамине здоров’я. Хворіла вона тяжко, три роки боролася з онкологією, але, на жаль, хвороба виявилася сильнішою.
Мами не стало пів року тому. А за місяць до неї відійшла її рідна сестра, Діанина тітка.
Тож успадкувати тітчину квартиру (тітка жила в бабусиному житлі й дітей не мала) мама просто не встигла юридично оформити.
А свою власну квартиру мама ще кілька років тому передала Діані за дарчою.
— Мама не просто так це зробила, — сумно всміхається Діана. — І не вона перша. Та Ганна батька покинула років сім тому, мабуть, теж вирішила, що старий їй не потрібен. Після її відходу татусь подарував свою трикімнатну квартиру моїй сестрі.
Ганні виплатив якусь компенсацію, щоб розійтися миром. Тоді й мама вирішила: раз у сестри є трикімнатна квартира, то мені її двокімнатна дістанеться. Справедливо ж?
І от тепер з’явилася Рита. Поцікавилася маминою квартирою, трохи знітилася, дізнавшись про дарчу, а через кілька днів прийшла знову. Вже із заявою, що не знала про смерть тітки й про належну їй частку спадщини.
Мовляв, ділитимемо.
Діана не пропаде і з половиною тітчиної квартири, жити є де, синові ще в самостійне життя не скоро.
Але ж як прикро… Сестра не прийшла навіть попрощатися з мамою, не брала участі ні в її житті, ні в похороні. І бабусю, і тітку, і маму в останню путь проводжала одна Діана.
— Бог із ними, з тими грішми, але ж, Рито, це рідна матір! Як же ти могла? — не витримала Діана при зустрічі.
— А як вона могла мене, дівчинку, вигнати з дому? — холодно відрізала сестра. — Взяти й відправити до мачухи, якій я даром не здалася?
— Але ж ти знаєш, ти могла повернутися будь-якої миті! Ніхто б і слова кривого не сказав…
— А я не хотіла бути побитим собакою. Не потрібна матері — значить, нема її в мене.
— Матері нема, а спадок є? — гірко запитала Діана.
— А спадок є, — примружилась Рита. — Як то кажуть, з поганої вівці хоч вовни жмут. І взагалі, пізно мене виховувати, сестричко. Мене виховали наш татусь і чужа тітка, якій мама мене фактично віддала. Поділимо майно, а далі я тебе знову знати не хочу.
Отака історія. Минуло вже п’ять років, а сестри так і живуть, наче чужі люди на різних планетах.
І хто тут правий, а хто винний — хіба тепер розбереш? Чи варті ті квадратні метри того, щоб рідна кров ставала водою, і чи можна виміряти дитячу образу ціною квартири?..
