– Вітаю, Ванюшко, як твоє щеплення, не намочив його?
П’ятирічний хлопчик із серйозним виглядом відповів:
– Дядьку лікаре, я що, маленький? Усі знають, що щеплення мочити не можна, а то воно змиється і доведеться ще одне робити.
– Ти найрозумніший хлопчик, Іване, – посміхаючись, сказав малюкові Іван Сергійович, – Я тобі книжку приніс, будеш читати?
– Дякую, а то книжку про собаку вже прочитав. Тільки я її не приніс, хлопці просять, щоб я і їм почитав, можна?
– Звичайно, можна, вони ж ще не вміють як ти, – Іван Сергійович ласкаво погладив хлопчикові волосся. Він боявся зізнатися навіть самому собі, що дуже полюбив цю дитину.
Відтоді як він вперше побачив Ваню, його тягнуло до хлопчика зі страшною незрозумілою силою, якій він не міг противитися, та й не хотів. Він відчував у ньому щось тепле, рідне, тому він і забігав до Дитячого будинку за найменшим приводом…
Хлопчик теж тягнувся до дядька Лікаря, під час зустрічі він міцно обіймав його за ноги і стояв, мовчки, заплющивши очі. В Івана Сергійовича не було ні дружини, ні дітей.
Наречена, щоправда, була, Тоня, але він ніяк не міг зважитися освідчитися їй. Вони зустрічалися вже два роки й останні кілька місяців навіть жили разом, але він усе сумнівався, якось не так у них складалося, не було того відчуття, що саме вона – його доля.
Він відчував, що Тоня чекає на його пропозицію, але все ж не поспішав.
А сьогодні медсестра з Дитбудинку проговорилася, що Ваню можуть забрати в прийомну сім’ю, і Іван Сергійович злякався.
Він не міг розлучитися з хлопчиком. Вихід один – самому всиновити Ваню, про що він давно мріяв. Тоді вони завжди будуть разом.
Він уже дізнавався, йому дозволять, у нього все є – квартира, робота, немає тільки дружини. Точніше, вона майже є, але як її вмовити всиновити Івана?
Іван не став відкладати розмову з Тонею. Він купив квіти, красиву каблучку і пішов додому створювати сім’ю.
Тоня була щаслива! Вона дуже хотіла вийти за Івана заміж — він перспективний, відомий у місті педіатр. Може, його й до Києва працювати покличуть. Вона так довго чекала на цю пропозицію, що не роздумуючи погодилася взяти з дитбудинку якогось хлопчика, тим паче, що Іван усю турботу про дитину брав на себе.
Від неї вимагалося тільки полюбити хлопчика. «Це вже як вийде», – про себе подумала Тоня і погодилася. І заміж, і всиновити.
Іван наступного ж дня з’ясував, які документи потрібні для усиновлення, з’їздив із Тонею в РАЦС, вони подали заяву і за кілька днів (допомогли зв’язки Івана) розписалися. Весілля було скромне, але вся рідня, близькі друзі та гарна весільна сукня були в наявності.
Тоня була на сьомому небі від щастя. До тих пір, поки Ваня не переїхав жити до них.
– Матусю, можна я допоможу тобі картоплю чистити? – Ванюша тримався за халат Тоні й заглядав їй в очі. Йому дуже хотілося бути потрібним, щоб ця жінка, яка стала його мамою, похвалила його й обійняла.
– Іди до тата свого, не заважай, – відштовхнула Тоня хлопчика і продовжила смажити котлети.
– Сонечко, ходімо, мені дуже потрібен помічник, – підхопив малюка на руки Іван, який підійшов, і докірливо подивився на Тоню.
– Навіщо ти так? Йому потрібно лише трохи любові.
– Подумаєш, любов, – смикнула плечем Тоня, – Ти тільки з ним і возишся, а на мене часу зовсім немає. Я, може, взагалі дітей не люблю, тим паче чужих. Одні проблеми з ними. Почекай, ще хворіти почне, я на лікарняний із ним не піду!
– Татку, я не хочу таку маму, – прошепотів Іван, міцно обіймаючи за шию Івана і злизуючи сльозинки, які котилися по щоках.
Ваня справді незабаром захворів. Навіть Іван Сергійович, досвідчений педіатр, не відразу розпізнав хворобу.
Почалося з болю в животику, потім блювота, малюк перестав їсти й ослаб. Іван дуже боявся втратити хлопчика, поклав його в лікарню і майже не йшов звідти.
Ні він, ні його колеги не могли поставити діагноз. І тільки професор, який прибув із областеої лікарні, зміг визначити хворобу. Для швидкого одужання Івану необхідно було переливання крові.
– Іване Сергійовичу, є проблема, – обережно почав розмову професор, – я знаю, що хлопчик Ваш прийомний син, але річ у тім, що в нього дуже рідкісна група крові, четверта, резус негативний. Ми можемо довго шукати донора.
Іван, який злякався спочатку тону професора, полегшено зітхнув:
– Ні, професоре, тут проблеми якраз то й немає, у мене така сама група крові.
Професор здивовано підняв брови і з усмішкою запитав:
– А Ви впевнені, що він не рідний Ваш син? Він ще й дуже схожий на Вас. Якби мені не сказали, що він прийомний, я б нізащо так не подумав.
Після переливання крові Ваня почав одужувати. Іван був щасливий, приносив йому найкрасивіші й найцікавіші книжки, конструктори. Вони разом читали, збирали роботів, малювали.
Незабаром хлопчика виписали. Коли вони приїхали додому, то спочатку не зрозуміли, що змінилося.
У квартирі було тихо і якось порожньо. Вони побачили на дзеркалі в передпокої приклеєну записку: «Я їду. Мені запропонували роботу за кордоном. Це краще, ніж вам обіди готувати і чужу дитину виховувати. Якщо потрібне розлучення, без проблем. Зідзвонимося».
Іван і Ваня дружно удавано-сумно зітхнули і, взявшись за руки, пішли ставити чайник. А торт вони привезли із собою.
Іван ніяк не міг забути слова професора, вони не давали йому спокою і, щоб розібратися з цим остаточно, він вирішив зробити тест ДНК. Просто, щоб викинути ці думки з голови.
Але результат його приголомшив! Ваня на 90 відсотків його син! Це неможливо!
Але Іван був практичною людиною і в містику не вірив. Він почав згадувати…
Шість років тому він після медінституту працював у сусідньому районному місті. Там він познайомився з Раїсою, медсестрою, і якось швидко вони стали жити разом у її будинку.
Вони були щасливі разом і готувалися до весілля. Але одного разу Іван прибіг додому в робочий час, терміново потрібен був якийсь документ. Не вчасно.
Біля дверей стояли чоловічі черевики, а зі спальні долинали звуки, які не сплутаєш ні з чим. Іван зібрав свої речі, їх було небагато, і написав на газеті в передпокої:
«Розважайся, мила, але вже без мене». Потім зайшов у поліклініку, написав заяву на звільнення і поїхав, навіть не забравши трудову.
Невже Раїса народила від нього сина і відмовилася від нього? Наступного дня Іван залишив Ваню у своїх друзів і поїхав розшукувати Раю.
Уже за кілька годин він під’їхав до її будинку. Обережно відчинив знайому хвіртку і постукав у вікно. Від хвилювання у нього злегка тремтіли коліна.
За хвилину відчинилися двері в будинок і вийшла… ні, не Рая, а дуже схожа на неї дівчина. Вона з цікавістю оглянула Івана і запитала:
– Ви когось шукаєте?
– Раю. Добрий день.
– Вона на роботі, а Ви хто?
Коли Іван сказав своє ім’я, дівчина зблідла. Потім узяла себе в руки і впустила його в будинок.
Олена, це була молодша сестра Раї, не поспішаючи налила чай, помовчала, потім зібралася з духом і почала розповідати.
Того злощасного дня вона зі своїм хлопцем без попередження приїхала в гості до сестри. Нікого не заставши, вони тут же скористалися її спальнею, вдома то мама контролює.
А коли ввечері прийшла з роботи сестра, почався кошмар. Не було його речей, зате була та сама безглузда записка, знайти його не змогли, ніхто нічого не знав.
Рая злягла з нервовим зривом, уже потім усі дізналися, що вона чекає дитину. Іванові Рая не встигла сказати.
Після появи дитини знайома лікарка вмовила Раю відмовитися від дитини, вона ще не оговталася після хвороби, а її мама не змогла взяти до себе малюка. Через деякий час Рая зміцніла і кинулася розшукувати сина, благала, просила, але ніхто не дав їй жодних відомостей.
Так і живе вона, чекаючи дива, молячись і плачучи ночами. Довго сиділи Іван і Олена за столом, на якому стояли повні вже холодного чаю кухлі.
Поки не почулися легкі кроки за вікном. У дверях з’явилася Раїса, худенька, бліда, але така ж, як і шість років тому, рідна. Побачивши Івана, у неї підкосилися ноги, і він ледь встиг її підхопити.
– Рая, мила, все погане позаду. Вибач мені, я повинен був тобі вірити.
– І ти мені пробач, не вберегла я нашого Ваню. І знайти тепер не можу.
Рая дивилася на Івана сповненими сліз очима, а він ніжно погладив її по блідій щоці й усміхнувся:
– Не треба більше шукати. Я його вже знайшов…
Минуло три роки, Ваня вчиться на відмінно, встигає ходити в музичну школу і допомагати мамі няньчити маленьку Марійку. Тепер він знає, що його по-справжньому люблять. Його мама і тато.
