— Ти що, знущаєшся?! Ми тобі не сиротинець! Ще одного ми просто не витягнемо, годі вже! — Михайло зірвався на крик, але до дочки було не докричатися.
— Мені він теж не потрібен! — різко відрізала Ольга. — Не хочете допомагати — самі з ним панькайтеся!
Вона рвучко застебнула куртку, тицьнула босу дитину в руки молодшій сестрі й метнулася за поріг, залишивши по собі важкий шлейф нерозуміння, втоми та глухого відчаю. Це був уже третій…
Марина навіть з місця не зрушила. На руках у неї висів Левко — весь розпатланий, у розтягнутому, зовсім не по сезону, светрику. Погляд порожній, колінця брудні. Хлопчику не було ще й року. Він не плакав.
Тільки дивився вслід так, ніби вже розумів: жінка, яка щойно повернулася до нього спиною, не варта жодної сльозинки.
Михайло мовчки важко опустився на табурет. Обличчя його вмить посіріло. Мати в кутку нервово смикала поділ халата, невідривно дивлячись на двері, за якими щойно зникла її старша дочка.
— Ну скільки можна це терпіти? Годі вже замітати сліди її гріхів! Завтра ж подзвоню у відповідні служби, — нарешті, перервавши тишу, сказав батько.
— Але ж вона наша кровинка, наша дочка. А він — наш рідний онук. Якось дамо собі раду… — несміливо заперечила мати.
— Якщо навіть вона ще п’ятьох у поділ принесе?! Ні, Тамаро, не зупиняй мене.
— Ну оступилася дівчина… Не відхрещуватися ж від неї тепер.
— Оступилася?! Та вона ж добровільно по самісіньке горло в багно лізе! І нас туди ж за собою тягне.
Марина вже тоді відчувала: нікуди батько не подзвонить. Погримає, побурчить і на тому стане. Як завжди. Вони з матір’ю взялися за хлопчика: скупали, перевдягнули в чисте, нагодували…
А за годину з’ясувалося, що з хати зник конверт із грошима. Їх довго і важко складали на купівлю поросят. Батьки хапалися за будь-який підробіток, бо ставити на ноги онуків і молодшу дочку, яка ще вчилася в школі, було ой як нелегко.
Михайло метався по хаті, як поранений вовк: нишпорив по шухлядах, відкривав банки, зазирнув навіть у духовку. Він ніби до останнього не міг повірити, що його старша дочка здатна на таку ницість.
— Ну, все ясно. Ми для неї ще й як гаманець, — сказав він, гірко змирившись. — Хай більше не повертається. На поріг не пущу, навіть якщо на колінах приповзе.
Тамара якось одразу змарніла, миттєво постарівши років на десять. Уперше в житті вона не виправдовувала Ольгу, не вигороджувала, не шепотіла Марині звичне: «Набереться розуму — виправиться, треба просто трохи почекати».
Донька дивилася на батьків і чітко розуміла: далі буде ще важче. Вона приймала це як даність, як свій неминучий хрест. Вона вже й так вставала раніше за всіх, порала худобу, збирала дітей, відводила когось до школи, когось — у садочок. А вечорами вкладала їх спати, читала казки, ніжно гладила по голівках.
А коли вся хата засинала, Марина плакала. Без істерик, без зайвого шуму. Абсолютно беззвучно. Від тієї глухої втоми, що скупчилася в грудях і не мала виходу.
— Нічого, — шепотіла вона сама собі в темряву. — Я впораюся. У них буде справжня сім’я. Навіть якщо без мами.
Хоча в одному вона тоді помилилася. Мамою для них стала саме вона.
…Минуло понад десять років.
Життя текло своїм звичним руслом: робота, племінники, нескінченне господарство. Іноді бувало тепло і радісно на душі, але значно частіше хотілося просто впасти і проспати добу. Батьки пішли в засвіти один за одним, і відтоді Марина майже не згадувала про сестру. Не тому, що стерла з пам’яті, просто більше не чекала.
Ольга в якийсь момент таки потрапила за ґрати. Зійшлася з черговим співмешканцем (яких у її житті було не злічити) і попалася з ним на крадіжці.
Спершу вона ще писала якісь слізливі листи, а потім — просто зникла з усіх радарів. Марина навіть не намагалася її шукати. А навіщо?
…Тієї злощасної неділі вона спокійно стояла біля воріт із лійкою і поливала грядку з полуницею. Десь на сусідньому подвір’ї галасували діти, вдалині перегукувалися півні. Марина не одразу помітила, як за парканом намалювалася якась жінка. Згорблена, неохайна, у подертій, запраній до дірок кофтині.
Жінка зупинилася біля хвіртки, примружилася, і тільки тоді Марина впізнала її. Щоки запали, під очима темні кола, волосся збилося в ковтун, а голос усе той же: скрипучий, із вічним нахабним викликом і нотками претензії до всього світу.
— Ну, привіт, сестричко, — хрипко мовила Ольга, зайшовшись глухим кашлем. — Сусіди он сказали, що ти тепер тут хазяйнуєш.
Марина так і застигла з лійкою в руках. Очам не вірилося. Невже і справді прийшла? Перед нею ніби стояв живий привид із минулого.
— Що тобі треба? — холодно, ніби відрізала, кинула Марина, навіть не зробивши кроку назустріч. — Нарешті згадала, що в тебе є сини? Якось запізнувато.
— Я прийшла по своє. Мене життя добряче пошматувало, не сперечаюся. Але ж я їхня мати. Вони мені зобов’язані. І ти, до речі, теж.
Марина відчула себе так, ніби її з головою накрило якоюсь важкою, брудною хвилею, що збиває з ніг. Ніби всі ці довгі роки — з недоспаними ночами, наскрізь застудженими зимами, нескінченними шкільними зборами та випускними — хтось раптом узяв і розтоптав. Пройшовся брудними, брудними чоботями і повністю знецінив.
Ольга сміливо і нахабно вказувала на чужі борги, хоча свого найголовнішого — так і не віддала.
— Мати?! Ти?! Та ти навіть імена їхні плутала, коли писала свого останнього листа! — вибухнула Марина. — Пам’ятаєш? У тому, що із-за ґрат прислала. А я кожнісіньку їхню родимку на тілі знаю. Але навіть я не смію вказувати їм, кому і що вони винні! Це ти повинна була стати для них мамою. Але ти навіть просто людиною не змогла залишитися.
Ольга криво посміхнулася, хоча губи її помітно затремтіли. Вона знову прокашлялася і витерла носа брудним краєм рукава. Тхнуло від неї жахливо: перегаром, немитим тілом, якимись дешевими ліками.
Схоже, оковита вибила з сестри навіть найменше бажання дбати про гігієну.
— Тоді нехай аліменти мені платять. Я тепер інвалід, маю пенсію, але то сльози, а не гроші. На них не виживеш. Не захочуть по-доброму — я до суду піду, — виплюнула вона з неприхованою злістю. — Усі ви тут гарно влаштувалися. Одна я лишилася біля розбитого корита. Навіть батьківську спадщину ти під себе підгребла, не поділилася.
Марина витримала важку паузу. Вона вже не сердилася, навіть не дивувалася. Вона просто щиро не розуміла: як людина може докотитися до такої гнилі?
— Зачекай, — коротко кинула вона і зникла в хаті.
Хвилин за двадцять біля паркану вже стояли троє дорослих чоловіків. Усі як на підбір: високі, міцні, з важкими, суворими поглядами. Найстарший, Ігор, аж жовна зціпив, ніби боявся, що зірветься і скаже зайвого.
Микита стояв трохи осторонь — мовчазний, стриманий. Лев, найменший, вийшов останнім і подивився на Ольгу так, ніби перед ним була не людина, а якась комаха.
— Ох… — протягнула вона, розгублено переводячи погляд з одного на іншого. — Синочки мої…
— Навіть не починай, — жорстко, як відрізав, перебив Ігор. — Ти нам не мама. Ти — біологічна помилка.
— Мама нам усе давно розповіла. Наша справжня мама, — уточнив Микита, тепло кивнувши в бік Марини. — Ми тобі нічогісінько не винні. Ти для нас — ніхто і звати тебе ніяк. Ти нас не ростила, шматка хліба не дала.
— Хочеш судитися — прапор тобі в руки. Присудять платити якісь копійки — будемо, — додав Лев. — Але запам’ятай: ми кістьми ляжемо, щоб ти отримувала самісінький мінімум.
— І взагалі, забудь, що ми існуємо на цьому світі, — знову втрутився Ігор.
Ольга стояла мовчки. Очі в неї забігали, заблищали від сліз, що підступили до горла. Вона явно хотіла сказати щось ще, виправдатися, але всі слова миттю вивітрилися з голови, як дешева оковита.
Марина стояла поруч і абсолютно байдуже дивилася на неї. Їй би, може, й хотілося знайти в серці хоч краплю співчуття, але приводу для цього просто не було.
Навіть елементарна жалість — це розкіш, яку людина ще має заслужити. А її сестра все своє життя цілком добровільно йшла на саме дно.
— Йди звідси, Олю, — тихо і втомлено сказала Марина. — Тобі тут нічого ловити.
Ольга навіть не попрощалася. Мовчки побрела назад до дороги, нервово обхопивши себе руками. Ледве волочила ногу, знову кашляла. Сама-самісінька. Як завжди. Тільки тепер вона була не тією гордовитою красунею, що крутила чоловіками, а нікому не потрібною п’яничкою.
Біля паркану залишилися тільки найрідніші, найближчі люди. Чужим вхід за хвіртку був давно і назавжди закритий.
— Ми завжди з тобою, мамо, — тепло сказав Ігор, ніжно обійнявши Марину за плечі. — Не бери дурного в голову. Ми нікому не дамо тебе образити.
Марина нічого не відповіла. Вона просто всім серцем відчула: все було не даремно. Усі ті безсонні ночі були не даремно.
Звісно ж, Ольга так просто не здалася. Марина подумки вже сто разів пошкодувала, що свого часу офіційно не позбавила її батьківських прав — пожаліла. Але на допомогу несподівано прийшла дружина Ігоря, Аліна.
— За законом, батьки, звісно, мають право вимагати аліменти з повнолітніх дітей, особливо якщо вони інваліди. Але ж який із неї батько? Вам просто треба довести в суді, що вона жодного дня не займалася їхнім вихованням і утриманням, — мудро порадила вона. — Поговоріть із сусідами, зі старожилами. Вони ж усі це бачили, напевно підтвердять ваші слова.
…Суд, вивчивши всі обставини, став на бік синів, попри всі крокодилячі сльози та театральні голосіння горе-матері. Але й на цьому історія не закінчилася.
Ольга, як той реп’ях, уперто виринула в їхньому житті знову, наприкінці лютого Цього разу вона якимось дивом роздобула номер сестри і написала їй у месенджер. Не дочекавшись відповіді, знахабніла і подзвонила.
— У мене туберкульоз… — сипло, ледве вичавлюючи з себе слова, промимрила Ольга. — Лікуватися треба, гроші великі… Може, хоч ви… як рідна кров… поможете. На ліки скинетеся, хоч якісь копійки, скільки зможете…
На обличчі Марини не здригнувся жоден м’яз. Їй раптом так яскраво пригадалося, як сестра нахабно вимагала допомоги, коли батьки ще були живі. Безкінечно, з претензіями, з вічним «ви мені всі винні».
І Марина раптом чітко усвідомила: вона не повторить помилок своєї матері, не буде такою ж м’якотілою і всепрощенною. Вона одразу, раз і назавжди, поставить жирну крапку.
Але залишалися сини, і вона просто не мала морального права приховати від них цей дзвінок.
Можливо, заради святого спокою в родині й варто було б промовчати, але Марина щиро вважала, що між ними не може бути жодних таємниць.
— Я зараз створю спільний чат. Подзвониш хлопцям туди і сама їх проситимеш, якщо совісті вистачить.
Ближче до вечора відбулася ця важка розмова. Наймолодший, Лев, навіть слухати не став — одразу відмовився від участі. Старший і середній підключилися, але швидше заради того, щоб захистити Марину і розставити всі крапки.
А Марина і так була абсолютно спокійною. Ця ситуація вже жодним чином не чіпляла її за живе.
— Ти дзвониш нам зовсім не заради лікування, — жорстко сказав Ігор. — Ти дзвониш, щоб знову покачати свої вигадані права. Ми не зобов’язані тебе рятувати.
— Я ж вам мати рідна, — жалібно видавила Ольга. — Невже у вас зовсім серця немає?
— Ми якось виживали без тебе всі ці роки, — напрочуд спокійно відповів Микита. — Хворіли, вчилися, ставали на ноги, допомагали одне одному. А ти де в цей час була? Вешталася по шинках та по чужих ліжках. А тепер раптом хочеш, щоб ми віддали тобі те, чого самі через тебе були позбавлені в дитинстві?
— Суд уже виніс своє рішення, — нагадав Ігор. — Навіть закон визнав, що ти нам не мати. Чого ти ще від нас хочеш? Тебе горілка довела до інвалідності — от і живи тепер на свою законну пенсію. Вважай, що це і є твої аліменти.
— Ти що, справді думаєш, що я виживу на ці жалюгідні копійки?! — хрипко заверещала Ольга, остаточно зірвавши маску нещасної. — Та ви ж справжні вбивці! Рідну матір без грошей на ліки кидаєте!
— Ні, — тихо і твердо відповів Микита. — Ми — сироти. Точніше, були б сиротами, якби не наша мама Марина.
Марина весь цей час мовчала як риба. Лише до побіління кісточок вп’ялася пальцями в край столу, ніби намагаючись втримати рівновагу. Хоча вже її-то точно було кому підтримати.
— Ну а ти, Марино? Хоч ти мені допоможи! Ми ж із тобою все дитинство разом під одним дахом провели!
— Не з тобою, — нарешті озвалася Марина. — Я своє дитинство і юність провела з твоїми покинутими дітьми.
Ольга відключилася. Чи то нарешті дійшло, що грошей тут не випросити, чи то просто втекла від справедливих докорів, як робила це все своє нікчемне життя.
— Вона більше ніколи не подзвонить, — з тихою, але непохитною впевненістю в голосі сказав
Ігор. — Занадто горда, щоб справді благати. І занадто егоїстична, щоб хоч якось змінитися.
Марина лише мовчки кивнула. Хотілося свято вірити, що це дійсно кінець. Що останнє, вирішальне слово нарешті сказано, останнє безглузде звинувачення знято, а всі гнилі нитки, що пов’язували їх із минулим — обрізані назавжди.
…По шибці дрібно затарабанив перший весняний дощ. Здавалося, що ці краплі змивають не лише зимовий бруд, а й усю багаторічну важкість минулого. Сини навіть не стали більше обговорювати цю прикру розмову, ніби хотіли якнайшвидше і назавжди викреслити Ольгу зі своїх думок.
Вони вмить переключилися на значно приємніші клопоти — обговорення свята, що наближалося – іменин Марини. Збиратися, звісно ж, домовилися у мами Марини, на її фірмовий пиріг. А все інше – вони приготують самі.
І від цих простих, буденних розмов Марині стало так добре, ніби хтось дбайливо накинув їй на плечі пухку, теплу ковдру після довгої, лютої зими. Таку теплу і таку до болю рідну…
Ось така непроста, але життєва історія про те, що справжньою матір’ю стає не та, що народила і кинула напризволяще, а та, що виховала, недосипала ночей і віддала дітям своє серце.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинили сини, відмовивши біологічній матері в допомозі, незважаючи на її хворобу? Чи бувають гріхи, які неможливо пробачити навіть найріднішим?
