— Не буде в них життя, хоча й важко це визнавати мені, а Люба взагалі цього ніяк не второпає, — зітхає Надія Сергіївна. — Чоловік мій злиться, мені онучку шкода, а що поробиш?
— Та про таку роботу, на яку твій чоловік зятя прилаштував, у нашому місті можна тільки мріяти, — обурюється подруга Надії.
– Чого йому не сиділося? Тесть ліз в очі, зв’язки піднімав, а зятьок узяв та й звільнився? А сім’ю він чим годувати збирається? Дружина в декреті, дитина маленька, про що Ілля думає взагалі?
— Ні про що він не думає, про свої забаганки, хіба що, — хитає Надія Сергіївна головою. — У нього було багато можливостей влаштуватися, та й якщо мріяти про те, як підкорити столицю, то раніше треба було думати.
— Підкорити столицю! — фиркає подруга. — А нічого, що він одружений? Як він собі все уявляє? Кинути тут дружину й доньку на тата з мамою? Чи з собою тягти однорічну дитину? А жити там на що? А житло?
Відповіді на ці питання у Надії Сергіївни взагалі немає. Вона і чоловік дуже незадоволені чоловіком доньки.
Люба плаче, але так, щоб батьки не бачили: соромно, попереджали, застерігали, допомагали, підтримували, а вийшло так, як батьки й передрікали від самого початку. Є чоловік, є донька і все.
Більше свого — нічого. Навіть заробітку тепер знову немає.
Єдина донька Надії Сергіївни та її чоловіка нещодавно відзначила 28-й день народження. Не судилося батькам мати більше дітей: після Люби у матері були проблеми з жіночим здоровʼям, тож над донькою тремтіли, вона й хворіла в дитинстві багато.
Люба росла слухняною, добре вчилася, слухала батьківські поради.
Успішно вступила до обласного університету, отримала диплом, влаштувалася працювати не за фахом, вона перекладач, а де у них у містечку потрібні перекладачі, але до школи, де працює і Надія Сергіївна, її взяли.
У батьків була надія і на кар’єрне зростання, і на те, що, можливо, напрацює донька стаж і поїде в область, де більше варіантів влаштувати життя. Не хотілося відпускати, але розуміли, що для доньки так буде краще.
Квартиру бабусину планували продати, щоб допомогти Любі з житлом.
— Думка матеріальна, кажуть же, мовляв, бійтеся своїх бажань, — сумно усміхається Надія Сергіївна. — Не хотілося мені в душі, щоб донька їхала, вона й не поїхала.
Не поїхала, бо зустріла Іллю. Молодий чоловік не з міста, зʼявився на світ і виріс у селищі поруч. Але про обранця доньки батьки довідки навели: знайомих у них багато.
Інформація — хоч стій, хоч падай. Одружувався перший раз Ілля в 17 років, його молода дружина була при надії, така ж юна як він, але сталося завмирання плоду, розлучилися.
— Батько у нього пияка, плюс відсидів, — розповідає Надія Сергіївна. — Мати все життя по чоловіках скакала, троє дітей, крім Іллі. І всі від різних чоловіків. Не працює, живе з новим співмешканцем. Просто мрія, а не зять, так? І вищої освіти у нього немає, коледж, і працював десь незрозуміло де.
З Любою батьки пробували говорити, переконувати, на пальцях розкладати — не допомогло.
Чи не вперше в житті донька завперлася і до порад не дослухалася: кохаю, мовляв, і все тут.
— Хороші дівчатка найчастіше так і потрапляють, — зітхає подруга Надії Сергіївни. — А погані знаходять цілком собі нормальних чоловіків, закон підлості, Надю.
Коли батьки зрозуміли, що Люба все одно зробить по-своєму, змирилися, вирішили допомагати.
Тим більше що надія з’явилася: зять влаштувався водієм на місцевий комбінат, непогана була зарплата, на словах говорив майбутньому тестю з тещею правильні слова, плани будував на життя цілком реальні.
Тесть заїкнувся про переїзд в область, зять це все рішуче відкинув, мовляв, на ноги вони з Любою стануть, а потім видно буде, чи в Київ, чи в область.
Він, мовляв, взагалі думає, треба б йому вищу освіту отримати. Як розуміє Надія Сергіївна, донька й купилася на красиві слова: говорити зять був майстер. І про те, що з дітьми зачекає, теж говорив.
Але… онучці рік і 3 місяці. Зачекали…
Поява на світ дитини, як вважає Надія Сергіївна, взагалі не біда. Сім’я доньки живе в тій самій батьківській квартирі, обставили, техніку допомогли купити, Люба доглядає за малям, репетиторством зараз пробує зайнятися онлайн, тільки біда — літо, та донька маленька на руках.
А зять, коли доньці було всього півроку, з роботи звільнився: не поважають, не цінують, та я таку, та на раз-два знайду.
— Ага, знайшов, — злиться Надія Сергіївна. — Сидів півроку сиднем, а потім зазбирався до цього самого Києва. Звісно, без дружини та дитини. Це як? Ми доньці й онучці допомагали матеріально, і далі б допомагали, але на Любі лиця не було.
— А ким я тут нормальні гроші зароблю? — переконував дружину Ілля. — Усі розумні люди звідси давно змоталися. А у нас — ось, — показав чоловік на доньку, яка, чіпляючись за його штани, намагалася встати на ніжки. — І куди я вас із собою візьму? От влаштуюся, тоді…
Люба, коли чоловік з роботи звільнився, просила батька прилаштувати Іллю кудись.
Можливості для цього у чоловіка Надії Сергіївни є: він головний інженер на місцевому заводі, з багатьма «великими» людьми в місті добре знайомий.
З кимось приятелює, з кимось вчився разом ще в школі, з кимось у футбол грав.
До себе на завод тесть брати зятя відмовився, та й потім відмовився просити за Іллю — видно ж, що людина ненадійна, але коли зять почав збиратися їхати, свої ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, принципи засунув глибше, попросив, прилаштував чоловіка доньки водієм в адміністрацію міста: робота не брудна, платять нормально, машина завжди при ньому.
В їхньому містечку з роботою взагалі не розбіжишся.
Зять слухняно вийшов на роботу, донька повеселішала, зять хвалився, що він одразу до заступника у водії потрапив, можливо, заступник на підвищення піде, виб’ється і він тоді в люди, скоро їм ще й надбавку обіцяли.
І… звільнився.
— Та це болото, вище стелі не стрибнеш. Я обслуга і не більше. Набридло все до чортиків, все, треба їхати, — заявив Ілля дружині.
— Чоловік лається, йому теж не дуже хороші слова сказали за такого «протеже», у доньки очі на мокрому місці, відчуває, що цей лящ хвостом вилятиме направо й наліво, — вважає Надія Сергіївна.
— Я сварю себе, що вперше зятька до Києва не відпустили, у доньки давно б усе відболіло.
— Ну так відпустіть зараз, нехай летить, орел, — знизує плечима подруга.
Надія Сергіївна й не заперечує. Так, онучка без батька буде, але на біса їй такий батько? Але тут нещодавно донька відчудила, хоч стій, хоч падай:
— Тату, а якщо в Іллюші в Києві не вийде, ти ж подумаєш, куди його можна прилаштувати?
Батько, звичайно, промовчав, нічого не відповів. Та й що відповісти?
Історію розповіла анонімна читачка.
***
Ох, ця історія, як гіркий полин, залишає присмак смутку й роздумів. Чи не здається вам, що Ілля, з його мріями про “підкорення столиці”, забуває про найголовніше — про відповідальність за власну сім’ю, за маленьку донечку, яка потребує батьківської підтримки і любові?
Адже сім’я — це не просто слова, це щоденна праця, це плече до плеча в радості й у горі.
І ось що мене не дає спокою: як ви гадаєте, чи є шанс у цієї молодої родини на щасливе майбутнє, коли один із подружжя живе лише своїми мріями, ігноруючи реальні потреби близьких?
І як бути Любі?
Чи варто їй і далі терпіти таке ставлення, сподіваючись на зміни, чи, можливо, настав час узяти долю у свої руки? Що б ви порадили цій зневіреній дівчині?
Дуже чекаємо на ваші думки, адже, як то кажуть, “одна голова добре, а дві — краще”, а в нашому випадку — досвід і мудрість багатьох сердець. Ваші поради можуть стати найкращою підтримкою для Люби.
