— Всією ж родиною їй помагали! Моїми ж рідними, уявляєш? Гроші по копійці збирали, щоб вона могла ту хату до ладу привести, — Віталіна ледь не плаче від образи на свекруху.
Віталіна заміжня чотири роки. Останні два вона перебуває у відпустці по догляду за дитиною, тож уся фінансова ноша лежить на чоловікові.
Іпотеку брали не самі — батьки Віти підсобили, віддали доньці всі свої заощадження.
Вони люди не розкошують, але працьовиті, кожну гривню важким мозолем заробляли: батько роками додому тільки ночувати приходив, усе на роботі та на роботі.
Свекруха ж сама дітей на ноги ставала. З чоловіком не склалося, бо той до чарки був небайдужий, тож розійшлися, коли доньці було років сім, а синові — п’ятнадцять.
Зараз чоловікові Віталіни тридцять один, а його сестра минулого літа тільки інститут закінчила.
Півтора року тому в свекрухи сталося велике лихо: пожежа. І не в неї горіло, а в сусіда — гіркого п’яниці. Звісно, ніхто там нічого не страхував, йому взагалі було байдуже.
Сусід потилицю почухав, та й поїхав у село до такого ж гультяя. Судися з ним — не судися, а вітер у кишенях не спіймаєш.
— А у свекрухи, звісно, теж ніякої страховки, — продовжує Віталіна. — Як вона казала: «зайвих грошей не було». І як на те, найбільше постраждала саме її квартира: дим, кіптява, наслідки гасіння… Усе чорне, залито водою, підлога здулася, стеля — жах, меблі — на смітник.
Свекрухи в ту мить удома не було — була на зміні. Приїхала, побачила те згарище — і в сльози.
Донька її тоді в іншому місті вчилася, там на бюджет простіше було вступити, то хоч її речі вціліли, а в матері — нічого не лишилося.
— Як жити? Усе пропало, а за душею ні копійки, мені ж ще доньку вчити треба! — стогнала жінка. — І рідні ніякої, допомогти нікому.
У родині Віти є золоте правило: якщо в когось біда — допомагати всім гуртом. Велика родина, дружна. Думають: «Мати зятя — то ж теж своя людина».
Батьки Віталіни відразу ж прихистили сваху у себе на дачі, благо, літо було. Але дача не в найгіршому стані, там були всі гідні умови. Дали грошей на перший час, щоб хоч якісь необхідні речі купити. Покликали на допомогу всю свою рідню.
Відгукнулися майже всі. Чоловік Віталіни був зворушений до сліз. Хтось грошима допоміг, хоча самі не шикували. Хтось висловив готовність проводку зробити просто так, «по-родинному».
Хтось меблі віддав — не старий мотлох, а цілком пристойні речі.
Гуртом спонсорували відновлення житла, купували свекрусі сезонний одяг, бо вогонь і вода нічого не пожаліли. Збиралися дружною родиною на дачі на пікніки, підтримували один одного.
— Ой, я прямо заново у людство повірила! — не приховувала вдячних сліз мама чоловіка. — Що б я робила, якби не моя нова рідня!
Віталіна з чоловіком теж не стояли осторонь.
Від свого скромного бюджету відривали, щоб маму підтримати. Навіть коли встало питання, що купувати: новий телефон для Віти (бо старий геть розбився) чи нову натяжну стелю для свекрухи у кухню та ванну — обрали стелю.
До зими оселю привели в повний порядок, а на новосілля ще й телевізор подарували — знову ж таки, спільними зусиллями.
І тут Віталіна дізнається новину: сестра чоловіка, яка вже влаштувалася на роботу, везе зі столиці свого кавалера. І везти збирається не до мами у двокімнатну, а в іншу квартиру свекрухи!
Виявляється, у свекрухи ще п’ять років тому з’явилася ще одна двокімнатна квартира — спадок від далекої родички. Чоловік Віти просто остовпів — він про це й знати не знав!
Поки вони з Вітою по орендованих кутах тинялися, поки іпотеку тягли, у матері була «запаска».
— І коли пожежа сталася, та квартира вже була! — лютує молода жінка. — Просто вона її тихцем здавала, а грошики на рахунок капали. Вона на дачі у моїх батьків «з милості» жила, мої родичі їй на ремонт скидалися, а вона оренду отримувала і мовчала як риба! Зате тепер донечка її в ту квартиру в’їжджає, де останні пів року ремонт робився і нові меблі купувалися.
— Ну ти, свахо, і артистка… — не витримав батько Віталіни, коли все з’ясувалося. — На грошах сиділа, плакалася, злидарку вдавала, поки люди останнє несли?
— Ой, та я ту квартиру тільки пів року тому офіційно отримала! — почала крутитися свекруха. — Нічого я не здавала, не наговорюйте… І меблі там від родичів залишилися, нічого я доньці не купувала.
Але «здала» матір донька.
Вона ж не знала про таємницю і похвалилася, що мама їй нову кухню замовила минулого тижня, і що про квартиру вона знає вже років п’ять.
— Тепер мої батьки її і знати не хочуть, а нам перед ріднею соромно, — каже Віта. — Ми ж за неї просили, а у людей і свої проблеми були, але ж вони відгукнулися на біду, якої насправді не було.
Чоловік мій зараз місця собі не знаходить. Батько мій спочатку навіть не вірив, що зять не знав про ту махінацію. Дякувати Богу, розібралися, але як йому тепер людям в очі дивитися?
— Віто, я на день народження твоєї сестри не поїду, — зізнався чоловік нещодавно. — Мені соромно. Якими очима я на людей гляну? Вони ж думатимуть, що я разом з матір’ю їх дурив. Навіть якщо вірять, що я не знав — я сам почуваюся винним за її вчинок.
Віталіна чоловіка жаліє, бо він і сам постраждала сторона.
Мати з рідного сина гроші тягнула на ремонт, щоб свій капітал недоторканим для донечки приберегти. Хіба ж це по-справедливості?
Життєва мудрість каже: «Брехнею весь світ обійдеш, та назад не повернешся», а сором за близьких іноді пече дужче за власну провину.
А як ви вважаєте — чи можна виправдати таку материнську «хитрість» бажанням забезпечити майбутнє однієї дитини коштом іншої та її родини? Чи після такого обману стосунки між сім’ями зруйновані назавжди, попри те, що зять ні в чому не винен?
