Після похорону своєї нареченої Семен не міг знайти собі місця, кохав він свою Вірочку і вже за два тижні мало бути весілля, але неадекватний водій вантажівки в одну мить позбавив її життя. Нікого ближче за Віру не було в нього, тільки ще друг Максим.
Друг бачив, як важко переживає Семен загибель коханої дівчини, не знав, чим допомогти. І так доля до Семена ніколи не була схильна. Він виріс у дитбудинку, батьків ніколи не знав, а тут ще й наречена.
— Слухай, Семене, візьми себе в руки, розумію тебе, така втрата, Віру не повернеш, але життя триває. Ти зовсім молодий, тобі потрібно кардинально змінити своє життя і почати його з чистого аркуша, — сказав Максим.
— Максику, ну про що ти? З якого чистого аркуша, якщо це тепер зі мною назавжди. Як мені забути мою Вірочку? — сумно відповідав Семен. — Я б зараз закопався з головою куди-небудь, не хочеться нічого і нікого бачити.
— Ну, так не можна, — суворо вимовив друг, — до речі, у мене до тебе пропозиція.
— Макс, дякую тобі, звісно, але…
— Та ти послухай. Поїдь до мого діда в село, до діда Івана. Ну пам’ятаєш, я тобі розповідав про нього, щоправда там глухе село, далеченько від райцентру. Мій дід Іван мисливець там. Якщо тобі хочеться сховатися подалі від усіх, ось тобі варіант.
Будеш із ним лісом ходити, людей там у селі мало, але робота в діда неспокійна. іноді клятібраконьєри там шурудять, дід їх ганяє.
Максим бачив, що в очах Семена з’явився інтерес.
— А що, Макс, я, мабуть, погоджуся. Давай адресу, назву села і як знайти твого діда. Скажу, що від тебе. Завтра і поїду, тут мене більше нічого не тримає.
— Ну ось і добре. Дід Іван живе в крайньому будинку від лісу, там будинків декілька всього, село називається »Високе». Поїдь автобусом, а там запитаєш. Але до села ще пішки йти кілометрів сім.
— Та небагато це, що таке сім кілометрів, — махнув рукою Семен, — спасибі Макс, ти справжній друг. Але ти приїжджай до діда, мабуть, давно не був.
— Давнено, добре обживайся, приїду. А дід у мене крутий, привіт йому, — вони обійнялися і попрощалися.
Дістався Семен до невеличкого лісового села, з цікавістю розглядав дерев’яні будиночки, нарешті зупинився біля потрібного йому будинку, далі вже починався ліс.
До нього вийшов невисокий, але міцний дід років сімдесяти, у картатій сорочці та кепці на сивій голові.
— Доброго дня, ви дід Іван?
— Доброго дня, це я, ну проходь, якщо прийшов.
Семен увійшов у хвіртку в просторе подвір’я, подекуди заросле чагарниками, і ввійшов слідом за дідом до хати.
— Сідай сюди за стіл, чай будемо пити. Ти хто? — поцікавився нарешті дід.
— Семен, я друг Максима, вашого онука, він мене до вас направив.
— Ааа, Максик, зрозуміло. Отже, у тебе щось трапилося, Максим знає куди відправляти для лікування душі. Ну-ну не буду лізти в душу, — але розпитав звідки він і про його минуле.
Після чаювання старий відвів Семена в сусідній невеликий будиночок.
— Це хата моїх батьків, стара звісно, але ще стоїть, там і житимеш. Там усе є, постіль зараз допоможу застелити. Максим тут завжди ночує, коли приїжджає, щоправда рідко став бувати.
Виспишся і завтра підемо до лісу, одразу й приступиш до роботи мого помічника. Уже майже два місяці Семен працював помічником діда Івана.
Щодня ходили лісом, перевіряли кожен квадрат. Відтанув душею Семен, усміхався, дідові Іванові розповів про своє горе, полегшив душу і справді легше стало.
Дихалося тут легко, Семен немов заново почав жити.
Дід Іван своїм досвідченим поглядом відшукував у лісі непомітні Семенові сліди клятихбраконьєрів, незаконні вирубки, вогнища. Навіть уже затримали одного, який незаконно полював на лося.
Щоправда не встиг він, виписали йому штраф. Був у діда Івана пес, німецька вівчарка Грім, він завжди бродив із ними лісом, відлякував звірів улітку.
Був розумним, слухняним і вірним, виконував команди бездоганно, за що його Семен із дідом любили. Прижився Семен у селі, здебільшого літні мешканці тут, його поважали за те, що завжди поспішав на допомогу.
У велике село дід Іван із Семеном їздили на старенькій машині, там знаходилася контора — районне лісництво, куди вони відвозили звіти, туди ж доставляли протоколи на штрафи. Це було велике село за сім кілометрів від Високого.
Одного разу восени Семен із дідом Іваном, як зазвичай, відвезли черговий звіт і вирішили зайти в невеличке кафе, що стояло біля траси, далекобійники здебільшого туди заходили. Пообідавши, вийшли з кафе і зібралися у зворотний шлях, Грім був у машині, але поводився неспокійно.
Коли Семен відчинив двері, пес кулею вискочив із машини і помчав за ріг кафе, звідти й почувся його гавкіт. Семен першим кинувся за ним, забігши за ріг кав’ярні, побачив, що Грім сидить навпроти дівчини, яка, зіщулившись, сиділа і з острахом дивилася на собаку.
— Грім, сидіти, — скомандував Семен і підійшов до дівчини, та витирала руками сльози.
— Не бійся, він не вкусить. Чому плачеш, хтось образив, — дівчина ще сильніше заплакала.
Семен звернув увагу, що поруч із нею стояла палиця, типу тростини, але саморобна. Якраз підійшов дід Іван і мовчки дивився на дівчину, чекав, коли вона заспокоїться.
— Ну, що сталося, — нетерпляче запитував Семен.
— Мене сюди привіз мій вітчим, висадив із коляски мотоцикла і сказав, щоб додому я більше не приходила. Наш будинок на тому кінці роз’їзду. Мами не стало, три дні тому поховали, а мене він часто ображав, мати не могла заступитися, бо лежала хвора. Йти мені нікуди, і з вітчимом жити не буду.
— А що з твоєю ногою, — запитав дід і кивнув на палицю.
— Нога в мене неправильно зрослася, кульгавість залишилася, це давно ще вітчим мене зіштовхнув із ґанку.
Красиве обличчя і дзвінкий голос дівчини викликали ностальгію в Семена, дівчина була чимось схожа на Вірочку.
— Якщо вже тобі нікуди податися, може поїдеш із нами. Ми з дідом живемо в Високому, це сім кілометрів звідси.
Дівчина раптом почервоніла і розвела руками:
— Незручно якось, — пробурмотіла вона, — я ж… — вона подивилася на свою ногу.
— Це ні чого, — махнув рукою Семен, — поїхали, — дід теж підтримав.
За кілька хвилин усі сиділи в машині. Дорогою Уляна, так звали дівчину, розповіла про себе. Їй двадцять років, вона доглядала за матір’ю, а вітчим часто пив.
Діду Івану Уляна сподобалася, він віддав їй тростину, яку колись йому подарував приїжджий мисливець. Підбив сходинки, щоб їй зручно було ходити, нога її була викривленою ближче до коліна, вона сильно припадала на одну ногу.
Оселилася з дідом у хаті, допомагала по господарству, готувала і прала. Зимовими вечорами, сівши біля печі, що потріскувала, чекали з дідом на Семена, який уже один ходив до лісу, але Грім його завжди супроводжував. Дід Іван якось запитав Уляну:
— Семен-то подобається тобі? — та злякано глянула на нього і залилася рум’янцем.
— Ну і подобається, ну і що з того, я ж каліка, кульгавка, а він…
— Ти це припини, — невдоволено відповів дід, — щоб я цього більше не чув, а Семену зізнайся. Я давно живу і все бачу. Раптом до хати зайшов Семен, підтримуючи якогось незнайомого чоловіка.
— Діду, допоможи, — прохрипів він, саджаючи чоловіка, а той морщився від болю.
— Нога-ногааа, — стогнав чоловік, ногу зламав.
Перекинувся він у машині, там його машина, їхав через наше село, добре, що я вийшов із лісу й натрапив на нього, а якби ні, ніч надворі, та й зима. Дід Іван накрив його ноги ковдрою.
— Як звуть-то тебе? Як це ти так?
— Вадим, я з Києва. Приїжджав до друга в Вишеньки до Степана, може знаєте, у нього пасіка.
Чоловік пив гарячий чай, Уляна принесла йому малинове варення, а Вадим уважно подивився на ногу, потім на неї.
— Нога болить страшенно, потрібно якось повідомити Степану, брат у мене в Києві, він хірург, машину за мною пришлють.
Семен пішов на гору, там є зв’язок, ледве додзвонився за телефоном, який дав йому Вадим. Пояснив ситуацію Степану, той обіцяв, що вирішить питання швидко.
Коли Семен повернувся, Вадим запитав у нього, киваючи на Уляну:
— Дружина? Чому в неї така нога?
— А ти лікар чи що, — запитав дід Іван.
— Ні, я ж сказав, брат у мене лікар. У нього своя клініка в Києві. Я б зміг домовитися з ним і допомогти Уляні.
— І дорого це коштуватиме, — запитав Семен.
— Для вас безплатно, ви мені життя врятували, лежав би в снігу і замерз. Ви врятували мене, і я тепер винен буду. Тож Уляна, збирайтеся.
Удень приїхала машина за Вадимом. Приїхав Степан, допоміг Семену і діду Івану. Уляна теж поїхала з ними.
Минув місяць, Семен не знаходив собі місця, повертався додому з лісу з надією побачити Уляну. Вона повернулася через півтора місяця.
Привіз її Степан, Вадим зателефонував йому і попросив дівчину привезти додому. Дуже хотілося сюрприз влаштувати Семену.
Уляна подякувала Степану і вийшла з машини, махнувши на прощання рукою.
Йому потрібно було їхати далі. Уляна тихо увійшла до хати, ще не зовсім упевнено ступаючи на ногу, і підійшла до дідуся Івана, який задрімав, поклала руку на плече.
— Ох, Улянка, чи ти це? — не повірив він своїм очам, — повернулася. Ну як усе пройшло?
Уляна пройшлася перед ним злегка накульгуючи, а на очах старого блиснули сльози.
— Як добре, що приїхала, але ж у Сьомки завтра день народження, до самого свята вгадала, — нагадав він, пританцьовуючи навколо столу, — ось зрадіє Семен, прибула, як на замовлення.
Семен повернувся і як зазвичай, зайшов у будинок до діда. Увійшов у двері й остовпів, коли замість старого його зустрічала Уляна, без тростини. Вони довго стояли, втупившись одне на одного, а потім кинулися в обійми.
Присіли біля столу, а дід Іван вийшов із чаєм.
— Ну ось і всі в зборі, — метушився дід, змахуючи звідкись сльозу, що набігла. —Вже як я радий, як я радий. Ну давай, Семен, говори, — штовхнув він його в плече.
Семен встав і простягнув руку Уляні, та теж встала:
— Уляно, виходь за мене заміж, — дуже серйозно промовив Семен, потім витягнув із шухляди комода золоту каблучку і простягнув її Уляні. — Згодна?
— Згодна, — прошепотіла вона. — Звичайно згодна.
— Ну ось, діти мої, а я благословляю вас. А потім буду онуків чекати.
