Мені 29 років, я незаміжня, що дуже засмучує моїх батьків, та й мене, якщо чесно, теж, живу з батьками не тому, що не можу купити своє житло, а тому, що звикла бути з ними завжди, вони теж бояться, що я переїду від них, маю і свою квартиру, яку здаю, просто вклала гроші у неї, подруги все заміжні, мають дітей

Мені 29 років, я незаміжня, що дуже засмучує моїх батьків, та й мене, якщо чесно, теж. Живу з батьками не тому, що не можу купити своє житло (я заробляю добре), а тому, що звикла бути з ними завжди, вони теж бояться, що я переїду від них. Адже я єдина дитина в сім’ї.

Маю і свою квартиру, яку здаю, просто вклала гроші у неї. Подруги все заміжні, мають дітей, тож спілкуватися зі мною їм ніколи, та мабуть, і нецікаво, тому крім роботи у мене немає жодних інтересів, лише читання та соціальні мережі.

Вмію і люблю в’язати, але вже всім пов’язала все, що могла, а нещодавно співробітниця навчила вишиванню, дуже сподобалося. Тепер вечори вже не здаються такими нудними, є улюблене заняття.

Поки вишила тільки скатертину, збираюся вишити серветки, дуже гарно виходить. Не так поки що, як у співробітниці, вона вишила ікону і вже подарувала її до храму.

Але мені все задоволення від мого хобі псують батьки, які вирішили, що я так заміж ніколи і не вийду, якщо сидітиму вдома за вишиванням. Батько каже, що цим займалися лише за старих часів, а зараз це нікому не потрібно, все можна купити.

Вони не розуміють, що я роблю це для душі, для власного задоволення. Я до цього не вишивала, спілкувалася з однокласниками, потім із однокурсниками, зараз колеги по роботі – це більша половина чоловіків, і що це допомогло мені вийти заміж?

До того ж я ходила на курси англійської мови, відвідую басейн. У мене різнобічні інтереси, але батьки чомусь зациклилися саме на моєму вишиванні. Я зустрічалася одразу після закінчення навчання в університеті з хлопцем близько двох років. Він не хотів одружуватись, пропонував жити разом, а там, сказав, буде видно, але батьки були категорично проти і я їх послухала.

Зараз вони про це не згадують, може, думають, що я забула, але я часто думаю, що даремно відмовилася від такої пропозиції, адже я нічого не втрачала, і могла б вже мати сім’ю. Хтозна?

Але я не дозволяю собі звинувачувати їх у цьому, говорити, що це він завадили влаштувати мені своє особисте життя. Натомість хочу зовсім небагато — щоб мені ніхто не заважав жити так, як хочу.