Мені 32 роки, одружена, доньці 3 місяці, але я нічого до неї не відчуваю. Точніше відчуваю, що її не мало бути, що це моя найбільша помилка у житті, що не зробила позбавилася і залишила дитину.
Дитина була не запланована, протікала добре, як для появи першої дитини, все пройшло вдало. Але при згадці про очікування дитини і про появу дитини починає душити злість, сльози та жалість до себе.
Сприймаю як муки над своєю особистістю. Дитини не позбавилася відразу, як тільки дізналася, бо злякалася та й чоловік хотів дітей, а батьки онуків. Ось і не вистачило сміливості піти всупереч.
Чоловік із дитиною допомагає, є няня. А мене все одно наявність дитини в будинку бісить і засмучує. Мені через неї довелося з роботи піти, зараз із дому працюю потроху. Вдома теж сидіти бісить, у чоловіка брати гроші — принизливо для мене, не люблю просити і залежати.
Намагаюся знайти роботу в офісі на повний день. Може трохи простіше стане. Але розумію, що дитину не прийму, не хочу, все в мені їй противиться, хоч вона і хороша дівчинка, загалом спокійна та здорова.
Але я нічого, нічого до неї не відчуваю. Коли вона вдома, мені фізично неприємно з нею в одній квартирі перебувати, я не розумію, що вона тут робить і навіщо. Іноді мені її шкода.
Але це нічого не змінює, мені вона не потрібна. Я весь період очікування дитину вставала і думала, що це не зі мною, що це приниження, що мене бісить, що в мені хтось живе та користується моїм тілом.
Хочу піти від чоловіка та залишити дитину йому. До чоловіка теж охолола, хоч і шкодую його, він мені щиро допомогти намагається.
