Мені вже за 40, – кажу, – я за дипломом – “оперна співачка”, але хапаюся за все не для того, щоб у сорок три іти й жити зі свекрухою. Поки чоловік сидить дупою на своєму дипломі, я кручуся. Шию на замовлення. А він їсть, не дай боже ж схудне! Він же стільки грошей уже в свою фігуру вбухав, не можна ж, щоб пропали! Чоловік образився, речі зібрав і до мами з’їхав. Ось уже рік живемо із сином удвох

— А він сидить і не знає, що робити, – кажу з роздратуванням мамі, – спершу їм зарплату урізали, потім він трясся, що скоротять, але тим не менш і ногою не повів, щоб шукати щось, а тепер і зовсім – припливли.

— Та вже, – зітхає мама, – поки ти жила одна і ні на кого не сподівалася, у тебе завжди гроші були. От і кажуть, що треба бути не заміжньою, а ЗА чоловіком.

У мене ЗА чоловіком бути не вийшло. Але мама має рацію. Моя сім’я – приїжджі з Казахстану. Ми встигли виїхати в 1990-му, коли мені було 11 років. І особливо нічого не втратили: продали квартиру там, купили тут.

Мама на роботу добре влаштувалася: головним бухгалтером у продовольчій мережі, тож навіть у голодні 90-ті ми не знали особливих проблем. Те, що в житті треба крутитися, особливо нам, приїжджим, приймали, як даність.

— Треба вступати до педагогічного, – твердила мені авторитарна матінка, – учителі завжди потрібні.
Але я не хотіла в педагогічний, я хотіла співати. І вступила до музичного училища, благо, воно було в нашому місті. Причому мене відразу взяли і в оперний театр, за фахом. Педагоги вважали мене талановитою, у театрі з цією думкою погодилися.

4 роки навчання були в моєму житті найщасливішими: адже я займалася тим, що вмію і люблю.
— Ну тепер уже треба вчитися далі, – вирішила я і намірилася вступити до консерваторії.

Вступила. Щоправда, тільки на 3-й рік. Конкурс туди був просто позамежний. До рідного міста я між навчаннями не повернулася, влаштувавшись працювати в кафе офіціанткою. Спокійно винаймала квартиру, гроші на одяг, їжу і на “хотілки” в мене були.

— Як ти там працювати можеш! – жахалася мама.

А я не розповідала “як”. Як одного разу мені в голову прилетіла попільничка, всяке бувало. У принципі було весело і дуже грошово, а я знала, що треба спритно ворушити лапками.

Під час навчання в консерваторії теж вдавалося підробляти в учбовому театрі, та ще й у свята в нас починалися різні посиденьки. Як жити, не маючи грошей, я не знала.

З Віталиком я познайомилася на 3-му курсі, мені було 27 років, закохалися, одружилися. Чоловік прийшов жити в мою орендовану квартиру. Дитина в нас зʼявилася між моїм 4-м і 5-м курсами.

— Треба йти в академічну відпустку, – наполягала свекруха, – усіх грошей не заробиш, ти – мати, ти маєш виховувати дитинку.

Вчитися мені залишався рік. В академку йти? Так, можна було б. Осісти на рік удома, позбутися підробітку. Але поставало питання: а на що тоді жити і винаймати квартиру? Чоловік мій вважав так само, як і його мама: усіх грошей не заробити.

— Не зможемо винаймати житло, – говорив Віталик, – підемо й поживемо тимчасово в моєї мами.
— Я теж так вважаю, – підтакувала свекруха, – це краще, ніж твій чоловік буде на двох роботах виснажуватися, світла білого не бачачи.

Але мені цей варіант не підійшов. Жити зі свекрухою після того, як я з 21 року в столиці не розгубилася і сама себе, студентку, утримувала? Ні вже. Питання з академкою було закрито. Я найняла няню на ті години, які мені були потрібні, і ми продовжили жити на оренді.

Здобула диплом, влаштувалася в театр. Мені було дивно, але після закінчення навчання грошей стало відчутно менше. Але ж у мене в планах була купівля власного житла, нехай і в іпотеку.

— Віталик, – кажу чоловікові, – треба щось думати. З роботами, підробітками і квартирою.
— А що думати? – здивувався чоловік, – працюємо ж. Ну будемо потихеньку відкладати. Усі якось живуть же.
Я порахувала, що “потихеньку” – це років 10 збирати на перший внесок. Взяла справу у свої руки і буквально влаштувала чоловіка на нову роботу, сама ще взялася картини малювати на продаж. Справа пішла жвавіше.
Коли синові було 5 років, ми змогли в іпотеку купити свою квартиру.

— Декілька років, як кріпаки! – стогнала свекруха, – Ні зітхнути! Навіщо це треба було, можна ж було жити зі мною? Від Віталика тільки очі залишилися.

Ага. Очі та ще 90 кілограм живої ваги. І потім, однаково на квартирі жили, гроші за оренду платили, то вже краще в банк – за своє. А жити зі свекрухою на 4-му десятку? Вона й так приходить голосити над синочком щотижня. Стогнати, що дружина його заїздила. А якби ми жили разом? Дупу б Віталику витирала, щоб не надірвався?

— Прийшов із роботи і лежить, – скаржилася я своїй мамі, – його понизили на посаді, кажу, мовляв, міняй контору – не хоче.

— Мене все влаштовує, – говорив Віталік, – нам що, їсти нічого?

Їжа була. Тільки заради їжі крутилася я: концерти, нескінченні виступи, картини. А чоловік навіть на роботі примудрився втратити посаду, на яку я його влаштувала. Судячи з усього, він і там теж вважав за краще не напружуватися. А то ж і так залишилися одні очі, за словами матусі.

— Тягнеш його на собі! Він ніжки вже звісив. Кидай, одній із дитиною буде простіше, – говорили подруги, – толку з твого чоловіка…

Я й сама почала замислюватися про те, що без баласту на ім’я Віталик мені буде легше. Він навіть удома пальцем об палець вдарити не прагнув:
— Я з роботи, я втомився.
— Чого тобі ще від чоловіка треба? – бурчала свекруха, якій я пробувала нарікати на сина, – Не п’є, не гуляє, завжди вдома, гроші всі тобі віддає, до сина ставиться добре.

Справді, що мені ще треба було? Чоловʼяга лежить, сина не лає, просто не помічає, 5 копійок віддав і вільний. А потім почалося це пекло в нашій країні. Усі концерти, підробітки й гастролі припинилися. Я залишилася на голій ставці, яка просто смішна. Виїхати – не розглядали.

— Піду вчитися на кравчиню, – сказала я мамі, – малювати я завжди любила і вміла. Додам собі в актив професію. Глядиш, художником з костюмів стану, а поки що можна буде і на замовлення шити.

— Меня звільнили, – сказав через два місяці чоловік.

Ну звільнили, буває. Я бадьоро накидала чоловікові варіанти, як він ще зможе заробити і куди спробувати влаштуватися з його дипломом і навичками, в такий час.

— Дай йому озирнутися, не насідай! – каже свекруха, – Подумаєш, чоловік два місяці не працює. Ситуація страшна в країні, а ти зі своєю роботою.
— Подумала, – відповіла я, – тільки Віталік не подумав, що ми їсти будемо, як за іпотеку платити! Хоч би куди вже йшов.

У свекрухи на все і завжди була готова відповідь:
— Жити можна і в мене, квартиру свою здайте і з цього іпотеку платите. А “хоч куди” – сама йди, а мій син не для цього вчився.

— Мені вже за 40, – кажу, – я за дипломом – “оперна співачка”, але хапаюся за все не для того, щоб у сорок три іти й жити зі свекрухою. Поки чоловік сидить дупою на своєму дипломі, я кручуся. Шию на замовлення.
А він їсть, не дай боже ж схудне! Він же стільки грошей уже в свою фігуру вбухав, не можна ж, щоб пропали! Чоловік образився, речі зібрав і до мами з’їхав. Ось уже рік живемо із сином удвох.

Я не знаю, що буде далі. Але мені стало легше чи що. Кравчинею чи, співачкою чи, все одно на себе, на іпотеку і на сина я зароблю.

Адже я дуже добре пам’ятаю: нам, людям які емігрували, треба дуже спритно ворушити лапками, щоб залишитися на плаву. Зараз мене багато людей як ніколи зрозуміє…