Мені досі сняться сни про час, коли я доглядала хвору маму. Вона в минулому медичний працівник, безвідмовна, якщо треба комусь допомогти, словом, іншим мама віддавала себе цілком.
І у 80 років у неї стався серцевий напад. На той час батька вже не було. Медики, які приїхали до нас додому, сказали, що краще лікувати її вдома, тоді вона виживе.
— Мама у вас сильна жінка, якщо будете доглядати її вдома, то вона впорається. Але, якщо залишити її в лікарні, вона не протягне й року, буде, як рослина, не більше. Вдома ж її буде набагато краще. — повідомили лікарі.
Я, звісно, погодилася. Бігала між роботою, будинком та ще встигала у відрядження.
Чоловік йшов на роботу пізніше за мене, та ще іноді сидів з першим онуком. У мене була надія, що ми її виходимо.
І це сталося. Але вона втратила пам’ять, нас із чоловіком не впізнавала.
Доводилося її годувати, одягати, і, звісно, з нею спілкуватися. Я знала, що багато хто пройшов через такі труднощі.
Не я перша. Але це полегшення не давало.
У дітей (їх двоє в мене) свої сім’ї, поряд живе лише дочка. Але в неї своя сім’я, клопоти, чоловік, діти.
Вони приходили до мене, але сидіти з мамою не могли. А тут й почалася моя пенсія.
Хоча я не збиралася йти, але мене попросили, сказали, що я постійно пишу заяви за власним бажанням. До речі, всі її «підопічні» сусіди тепер цуралися нашої родини.
Мамині друзі та подруги, а вони були, дзвонили рідко і не приходили. Її сестри мешкали занадто далеко, в інших містах.
Але це передісторія. Історія про інше. Або про іншу.
Жива і здорова дружина її сина, мого померлого брата. Вона, яка виростила своїх дітей у нашому домі (ще за життя тата), отримувала від моїх батьків регулярно допомогу і матеріальну, і моральну, вирішила запитати мене, як я живу?
Я відповіла, що важко. Але ні допомоги, ні грошей, ні співчуття мені не дісталося. Десять років вона не приїжджала до мами.
Сказати, правду, маму мою вона не любила. Не любила, бо була з бідної родини, заздрість та злість її завжди мучили.
Але мама стійко все терпіла, тільки говорила батькові, що це все заради сина.
Жінка ж брата не любила його.
Вона познайомилася з ним, коли він був ще студентом, їздив на практику. Вона встигла дізнатися, що він із забезпеченої родини, що він майже айтішник, і що сам добре заробляє.
Молодий, гарний і добрий. Але, одружившись, вона принижувала чоловіка, постійно обзивала його, казала мамі всілякі дурниці про нього.
Він намагався розлучитися, але батьки його стримували. Казали, а як діти?
І так він жив, поки не захворів, а згодом його не стало. Нині вже мами немає.
Скільки мені і моєму чоловікові довелося пережити за десять років під час маминої хвороби, не писатиму. Хто не пройшов через це, не зрозуміє.
Скажу лише, було непросто. Роки минули. Що змінилося? Нічого!
Вона не приїхала поховати маму. А її дорослі діти відвернулися від нас, як і вона.
Скажете, усе це порожнє. Можливо. Пишуть, що треба всіх пробачати.
Для мене це не зрозуміло. Я не прагну до спілкування. Їм це не треба. В нас у них потреби немає.
Образа мене теж не мучить. Навіщо пишу? Розмірковую про людей без совісті. А може я й не права.
