Моє дитинство пройшло на Луганщині. Я жила з бабусею, дідусем, батьками. Коли мені було 7 років, то зʼявилась молодша сестра. У мої 9 років пішла з цього світу рідненька бабуся. Будинок, де ми жили, належав дідусеві. Батьки при цьому паралельно будували будинок, свій власний.
В новий будинок ми переїхали, вже коли я вчилася в 11 класі. Моя мама завжди ображалася, що тітці й дядькові допомогли з житлом, а їй, наймолодшій, ні. Претензії до батьків були постійною темою розмов.
Після школи я вступила до інституту, навчалася в іншому місті 5 років. Батьки продовжували ремонт у своєму будинку. Я була зайнята навчанням, зустрічалася з хлопцем, в нього вже була своя квартира. У своїх думках я бачила себе його дружиною, думала, що одружимося після навчання.
Але ми посварилися і розлучилися за кілька місяців до отримання диплома. У 2013 році я отримую диплом і батьки забирають мене в село. Ні, ніхто не забороняв мені їхати до Луганську, Харкова або навіть Києва. Тільки робити це потрібно було самостійно, без підтримки і допомоги.
Роботи в мене не було, накопичень зовсім мало. Зрештою, батьки приїхали на машині й забрали все моє барахло. Я тоді жила як у тумані після розставання з хлопцем та й узагалі, я була ще дуже зелена. Одного разу знайомий мене запитав:
— Ось ти закінчуєш інститут, тобі батьки щось подарують? Машину там, чи квартиру?
Я подивилася на нього здивовано, щось далеке в голові стало клацати. На моєму 3 курсі не стало дідуся, мої мама й тітка вступили у спадок. Дядько взагалі пропав і не став претендувати ні на що. Ми так і не зрозуміли які в нього були мотиви. Мама й тітка продали будинок, отримали по 170 тисяч кожна.
Мої батьки купили машину (абсолютно нову, тисяч за 100 на той момент, це було дуже дорого), зробили ремонт у своєму домі, купили теплицю на город, і ще дещо по дрібницях у двір. Розлетілися гроші. Про те, щоб дати мені якийсь старт у житті ніхто так і не подумав.
Я закінчила інститут, влаштувалася на роботу в школу, за дипломом я вчитель. Моя перша зарплата була 2 тисячі гривень, через півроку – 3. Я брала репетиторство, брала всіх, кого тільки можна було взяти. Коштували додаткові заняття тоді в нас по 100 гривень за годину. Я бачила, як мої ровесники купують машини, подорожують.
Житло у всіх моїх знайомих було, або в спадщину або ще як від допомоги родичів. А в мене – нічого.
2014 рік вніс свої корективи в життя кожного з нас, жителів тієї землі. Всі почали тікати, розʼїзджатися, і з роботою та репетиторством було покінчено.
Мої грошові запаси добігали кінця, з’являлася паніка в душі. І тут мені зателефонувала інститутська подруга, покликала працювати до Харкова. Так, не за професією, але заробітна платня дуже гарна. Графік доба через три. Втрачати мені було нічого, я рвонула. Влаштувалася на роботу, зняла кімнату. Стала думати про кредит. Мені банк схвалив з першого разу, хоча кредитна історія була не дуже.
Дико пощастило, що я взяла кредит до підвищення цін на житло, до підвищення відсоткових ставок, але, мені ще платити 15 років, і дай Боже хоч вона уціліє. Морально я вже виснажена. Живу в чужому місті, батьки зараз також блукають по світу і немає змоги ні мені їм допомогти, ні вже їм – мені. Але я все таки певна, що свого часу їм не треба було все вкладати в своє житло якого зараз вже немає (так безглуздо), а дати мені старт по життю. Я розумію, що вони й не зобов’язані. Читаю багато історій, де в молодих людей є частки у квартирах, спадок після бабусь. А я що?
Мені дуже прикро від того, що мені 29 років, а я один на один зі своїми проблемами та боргами. Молодь думає про свій бізнес, про роботу, про навички, про покликання. А в мене є постійне відчуття тривоги. Це відчуття не минає ні на секунду. Рік тому в мене депресія була моторошна. Лікар велів здати мені аналізи, які коштували дуже дорого. А у мене просто не було цієї суми.
У мене начебто все добре, але, мені здається – я в міліметрах від прірви. І тут рік тому з’явився Сергійко. Наприкінці минулого лютого ми познайомилися, я переїхала до нього, свою квартиру я здала. І я реально зітхнула вільно! Хоч трошки.
Потім Сергій вирішив організувати свій власний бізнес, став тягнути з мене гроші, я від нього пішла. Я переїхала до нього в порожню квартиру. Там не було абсолютно нічого. На підлозі лежав матрац і ми на ньому спали. Потім з’явилося ліжко в кредит, пралка в кредит тощо.
Потім його апетити зросли, я відмовила йому у фінансах і мене вигнали з дому. Зате за рахунок грошей від оренди квартири я змогла оплатити весілля сестри. У сенсі – подарунок. Банкет, перукар, одяг.
Зараз у мене з’явився чоловік на ім’я Олег. І побоювання повторити минулий досвід. У Олега теж кредитне житло, кухні немає, фіранок немає, туди потрібні суцільні вкладення. Чоловік кличе мене туди, щоб жити разом, а я поки тягну час і відмовляюся.
Він робить ремонт у міру своїх можливостей, усе йде повільно. Повісив кондиціонер нещодавно, витяжку на кухні. Чого мені хочеться? Трохи видихнути, відпочити, купити собі хоч одяг, сходити до косметолога. Втомилася від нападок суспільства, від запитань:
— А чому ти незаміжня?
Скоро мені виповниться 33. Моя сестра скоро закінчує медичний, влаштується лікарем. Хоч за неї я спокійна, все таки дуже актуальна професія у нас час. І в неї є вже своя сімʼя з житлом.
А як жити мені в цьому житті? Битися? Я втомилася.
Якщо в мене не вийдуть стосунки з Олегом, я поїду з ним в село, здам житло квартирантам і пішло воно все лісом! У нього ще є спадковий будиночок від бабусі.
Дякую за увагу. Накипіло.
