Мені вже й рота відкрити не можна?! Тоді взагалі заклейте мені його, чого вже там! Як на гріх, на підвіконні лежав рулон широкого малярного скотчу — Таня днями вікна утеплювала. Ніна Сергіївна театрально схопила той скотч, з тріском відірвала чималий шмат і з криком: — Я сама собі заклею! — заліпила собі половину обличчя. — Мамо, тобі треба до психіатра показатися

— Ігооооре!

Голос Ніни Сергіївни розрізав затишне недільне надвечір’я так, що аж склянки у сервантах сусідів жалібно дзенькнули.

Чоловіки, які мирно грали в доміно за столиком під розлогим горіхом, вмить втягнули голови в плечі й про всяк випадок сховали під стіл пластикові стаканчики та недопиту пляшку.

Кричала наша сусідка так, ніби вона головна на районі. Від того металевого тембру хотілося виструнчитися, віддати честь і маршувати туди, куди начальство накаже.

Баба Ніна мала зайву вагу й важку задишку, тому першу літеру імені онука вона просто ковтала. І на весь двір неслося:

— Гооооре!

— Горе, чуєш? Твоя баба кличе, біжи рятуй! — реготали хлопчаки на майданчику. — Бо зараз усім нам горе буде!

Ігорко, хлопчина років десяти, від тих кпинів аж тіпався. Одного разу він не витримав і розквасив носа найстаршому насмішнику, сусідському Павлику.

Хлопці Ігоря після того почали поважати, але все одно нишком пирхали в кулак, коли у вікні на другому поверсі з’являлася монументальна постать Ніни Сергіївни.

Мати того Павлика, жінка гонорова, прибігла сваритися. Ой, дарма вона це зробила… Ніна Сергіївна вміла не лише волати на весь двір. Вона вийшла на балкон, обіперлася пухкими руками об поручні й пішла на сусідку в наступ.

— Ти ще повчи мене дітей виховувати! — гриміла вона так, що птахи з дерев позлітали. — У мене вища освіта, шановна! Педагогічна! На відміну від деяких!

А далі з вуст цієї інтелігентної жінки полилися такі триповерхові конструкції, яких навряд чи вчили в педінституті. Таке можна почути хіба від виконроба на будівництві, коли йому цегла на ногу впаде.

Бо ж не скажеш цеглині, стрибаючи на одній нозі: «Вельми вдячний вам, пані, за травму!».

Я сама колись на швейній фабриці здоров’я залишила. Отой горб на шиї над машинкою заробила так, що потім ледве масажами розігнали.

Машинка та й досі в кутку стоїть — не викидаю, бо життя таке: сьогодні ти з кавою та еклерами, а завтра, не дай Боже, доведеться шматок хліба заробляти. Добре, коли є чим…

Та щось я забалакалася про своє, старече. Повернімося до нашої Ніни Сергіївни.

Сусіди з нею намагалися не зв’язуватися. Кожен у дворі хоч раз, та скуштував її педагогічного гніву. Років десять тому вона була ставна, гордовита жінка, яка ходила повз нас, зморщивши носа, ніби їй чимось неприємно пахло.

Віталася лише з обраними.

А от чоловік її, покійний дядя Коля, був золотою людиною. І донька Тетяна вдалася в батька — проста, привітна.

Тетяна вийшла заміж «не за того», як вважала Ніна Сергіївна. Знайшла собі звичайного роботящого хлопця, Андрія. Зять тяжко працював, купили квартирку десь на околиці міста.

Ігорко в них з’явився пізненько, років через сім після весілля. Для Ніни Сергіївни зять завжди був «неотесаним мужланом».

Вона з ним розмовляла крізь зуби, звисока, і зрештою Андрій просто перестав до неї їздити. Тетяна на те лише рукою махнула — надто добре знала свою матір.

Коли Ігоркові було два рочки, дяді Колі не стало. І ось тоді Ніну Сергіївну ніби підмінили. З гордої пави вона перетворилася на безпомічну, капризну страдницю.

Засіла у квартирі, розповніла, обросла вигаданими й справжніми болячками та почала вимагати цілодобової уваги.

Зятя до себе не підпускала, бо той, бачте, не так делікатно її в машину садовив, коли треба було в лікарню їхати, ще й візок інвалідний відмовлявся шукати, примушував іти своїми ногами.

Усе лягло на плечі Тетяни. Кілька місяців тому вона не витримала щовечірніх поїздок через усе місто і… переїхала з сином до матері.

Андрій був категорично проти, Ігорко плакав за своїми друзями, школою та татом, але Таня вперлася: «Мамі потрібен догляд».

І ось тепер хлопчик мусив жити під командуванням баби Ніни і терпіти оті її крики з вікна.

— Бабо, ну я ж просив тебе! — Ігорко роздратовано скинув кросівки й забіг на кухню, де Ніна Сергіївна повільно, як великий корабель, курсувала від столу до плити.

— А як же мені тебе гукати, синочку? — очі бабусі вмить стали такими печальними-печальними, куточки губ опустилися, ніби вона збиралася гірко заплакати.

Вона важко опустилася на кухонний диванчик, розтеклася по ньому й склала пухкі руки на колінах.

«Підготувалася, — зітхнув подумки Ігорко. — Зараз буде сльози витирати й розказувати, що вона все для мене робить».

— Я ж усе для вас роблю, все для вас… — театрально схлипнула бабуся, витираючи сухе око паперовою серветкою. — Квартиру он тобі, внучку, хочу залишити, щоб ти мав свій куток, як виростеш…

— Не треба мене гукати, я сам прийду. Не маленький, — насупився хлопчик. — Через тебе з мене весь двір сміється.

— Я от вийду і покажу їм, як сміятися! — Ніна Сергіївна грізно ляпнула долонею по стільниці, ледве підвелася і почовгала до плити з тарілкою в руці. — Бач який, не подобається йому, що рідна бабуся кличе! Обід холоне, а він бігає.

— Ба, ти пігулки свої не забула випити? — Ігорко перевів тему й дістав із шухляди цілу коробку з ліками. — Мама казала строго по годинах пити.

— Так-так, золотко моє, зараз… — засуєтилася бабуся. Вона висипала жменю таблеток на долоню.

Ігор колупав виделкою картоплю, краєм ока дивлячись у темне скло старої кухонної шафи. Воно працювало як дзеркало.

І хлопчик чітко побачив, як бабуся замість того, щоб покласти ліки до рота, швидко зсипала їх у кишеню халата. Потім показово сьорбнула води зі склянки, охнула і пошкандибала до своєї кімнати, обтираючи боками одвірки.

У хлопчині прокинувся справжній детектив. Він тихенько прочинив дверцята шафи, щоб кут огляду став ширшим. У кімнаті Ніна Сергіївна дістала ліки з кишені й акуратно висипала їх у велику синю кришталеву вазу на тумбочці біля ліжка.

А тоді лягла в постіль і за хвилину захропла так потужно, що перекрила звук телевізора, який у неї горлав цілодобово.

«Ага, зараз вона виспиться, а вночі мамі спати не дасть», — здогадався малий.

Він спеціально зі дзвоном упустив на підлогу ложку, але бабуся навіть не поворухнулася — спала богатирським сном.

Увечері Тетяна повернулася з роботи чорніша за хмару. По телефону знову посварилася з чоловіком — Андрію остогидло жити холостяком при живій дружині, і він шукав спосіб повернути своїх додому.

Тані й самій добряче набридли материні капризи, вона почала розуміти, що та просто маніпулює хворобами, аби тримати їх біля себе.

На кухні її зустрічала виспана, бадьора матір і дуже мовчазний син. Ігорко знав велику таємницю, вона пекла йому груди, але він розумів: діяти треба обережно, щоб бабуся з образи не відписала квартиру комусь іншому.

— Я все для вас, я ж життя поклала! — завела свою звичну пісню Ніна Сергіївна, вмостившись на диванчику. — А відчуваю, що ви мені скоро й дихати забороните!

Їй конче треба було викликати в доньки глибоке почуття провини, і для цього вона вирішила використати денну розмову з онуком.

— От покликала дитину з вікна обідати, а він мені каже, щоб я не кричала. Соромно йому, бачте, за мене! — вона страдницьки заглянула Тетяні в очі, шукаючи підтримки.

Але Таня, виснажена своїми проблемами, лише втомлено відмахнулася:

— То й не кричала б. Захоче їсти — сам прийде.

Оце так! Уваги до її страждань — нуль! Ніні Сергіївні потрібні були радикальні дії, щоб пробудити в доньки совість.

— А, то он як! Мені вже й рота відкрити не можна?! Тоді взагалі заклейте мені його, чого вже там!

Як на гріх, на підвіконні лежав рулон широкого малярного скотчу — Таня днями вікна утеплювала. Ніна Сергіївна театрально схопила той скотч, з тріском відірвала чималий шмат і з криком:

— Я сама собі заклею! — заліпила собі половину обличчя.

— Мамо, тобі треба до психіатра показатися, — Таня притулилася до стіни, ошелешено дивлячись на матір, яка гордо сиділа зі скотчем на лиці.

Реакція була геть не та, на яку очікувала Ніна Сергіївна. Вона закотила очі й почала повільно, дуже обережно, щоб не вдаритися, завалюватися на бік.

— Ігорю, дай таблетки від тиску, вони в столі… — втомлено промовила Таня, підтримуючи матір за плече.

— Ні, мам, їх там немає!

Ігорко кулею метнувся в бабусину кімнату, притягнув ту саму синю вазу й висипав увесь її вміст прямо на кухонний стіл:

— Ось вони! Бабуся їх у вазі ховає!

По столу розкотилася ціла гора різнокольорових пігулок: білі, рожеві, жовті… Все, що мама купувала останніми місяцями, а бабуся старанно ховала по кишенях.

— Мамо… Що це?

Тетяна випросталася і стала в позу слідчого на допиті. Ніна Сергіївна, кривлячись від болю, віддерла від губ скотч і приготувалася видавити рясну сльозу.

— Я ж усе для вас… — тоненько завела вона. — А ви…

Але битву було програно. Донька тупнула ногою і твердо сказала, що віднині приїжджатиме лише раз на тиждень, а в усі інші дні — мамо, ви вже якось самі!

Андрій примчав з машиною так швидко, ніби весь цей час чекав за рогом. Він дуже ввічливо привітався з тещею і швидко спакував сумки дружини й сина в багажник.

Ніна Сергіївна натягнуто розтягнула губи в усмішці зятю, слізно просила Таню не забувати «хвору старіючу матір», а коли прощалася з Ігорком, нишком, але дуже боляче вщипнула його за сідницю.

Помстилася, значить.

«Ну й нехай, — думав Ігорко, потираючи забите місце. — Зате я повертаюся до своєї рідної школи. І ніхто більше не смітиме кликати мене тим дурнуватим «Гооооре!».

***

Від редакції:

Цей лист надіслала нам наша читачка, і він, зізнаємося, викликав у нас багато теплих усмішок. Часто за удаваною безпорадністю та гучними докорами старших людей ховається звичайний, хоч і трохи егоїстичний, страх самотності.

Головне в таких ситуаціях — вчасно зрозуміти, де закінчується справжня потреба в допомозі і починається маніпуляція, щоб зберегти власну молоду родину.

А чи траплялося вам ставати свідками таких маленьких домашніх «вистав» у виконанні ваших родичів?