— Я все знаю! — закричала жінка надірваним голосом. — Це ти винна! Це ти його до такого стану довела! Не смій мені на очі показуватися, бо розірву! — Краще справді не приходь, — тихо додав Тимофій, забравши телефон. — Якби ви не посварилися, він би додому поїхав

Кажуть, аби зруйнувати життя, іноді достатньо одного безглуздого збігу обставин і двадцяти хвилин запізнення.

— Ну, і де ти була?

Ірина аж підскочила біля відчинених дверцят своєї машини. Важкий пакет із продуктами ледь не вислизнув із рук.

— Сашку… Господи, ти чого так підкрадаєшся? Я ледь ігристе не розбила, — жінка намацала крізь пакет прохолодне скло і полегшено видихнула. — Дивись, твоє улюблене взяла, ожинове…

— Ти мені зуби не замовляй! — гаркнув Олександр їй просто в обличчя. — Я тебе питаю: де ти була?!

У нього нервово сіпалася щока, губи скривилися в злій гримасі, а очі горіли таким лютим вогнем, що здавалося, ще мить — і на Ірину посипляться гарячі іскри.

— Я ж попереджала, що після роботи ще малого до мами завезу… — Ірина вперше бачила його таким несамовитим. Вона розгублено кліпала очима, намагаючись виправдатися. — Ми ж хотіли побути удвох, влаштувати нормальний вечір…

— Ми домовлялися, що я приїду о сьомій! — Сашко карбував кожне слово, ніби говорив із нерозумним дівчиськом. — А зараз двадцять хвилин на восьму!

Ірина дістала телефон і тихо охнула.

— Пробач, будь ласка. Дмитрик так вередував, ніяк не хотів у бабусі залишатися, довелося вмовляти…

Вона намагалася тримати себе в руках, бо розуміла: якщо зараз зірветься у відповідь, нічого доброго з цього не вийде.

— Хочеш сказати, що ти дві години вмовляла дитину?! Чи весь цей час везла його на сусідню вулицю?!

— А ти як думаєш, скільки треба часу, щоб забрати малого з садочка, доїхати по заторах і вкласти речі?! — уривався терпець і в Ірини.

— Ти працюєш до п’ятої! — чоловік почав загинати пальці з насторожливою впертістю. — Десять хвилин до садочка. Ще десять — до твоєї матері. Ну нехай назад п’ятнадцять. Де ти тягалася ще півтори години?!

— Сашо, припини, я не можу слухати цю маячню… — обличчя жінки вкрилося червоними плямами, а руки дрібно затремтіли.

— Ах, це маячня?! А те, що ти з мене дурня робиш — не маячня?! Дві години ти теліпалася невідомо де й невідомо з ким! Може, ви там у машині милувалися, поки я тут стовбичу?!

Він горлав на весь двір, не соромлячись перехожих. Вени на шиї та лобі поздувалися, перетворивши знайоме, рідне обличчя на страшну маску.

— Я більше не хочу брати участь у цій істериці, — жінка зрозуміла, що вечір знищено остаточно. — Йди геть, Сашо. І більше тут не з’являйся.

— Що, знайшла заміну?! Тепер здихуєшся мене?!

Він сам не розумів, що на нього найшло, але зупинитися вже не міг. З розмаху штовхнув Ірину в груди так, що вона повалилася на сидіння через відчинені дверцята.

Замахнувся важким черевиком, але в останню мить видихнув і з усієї сили копнув колесо машини.

Він чекав на неї пів години. Накрутив себе так, що повірив у власні ж хворі фантазії. А насправді річ була зовсім не в недовірі до Ірини, з якою вони зустрічалися вже пів року і яка так припала до душі його матері й братові.

Просто день не задався із самого ранку. Олександр проспав і приїхав на роботу, коли в кабінеті директора вже йшла вранішня нарада. Йому довелося виправдовуватися під важким поглядом начальника, Олега Івановича.

— Як ми можемо вимагати від робітників дисципліни, якщо керівник транспортного відділу сам запізнюється? — цідив крізь зуби директор.

— Ніби я щодня запізнююсь… — буркнув Сашко під ніс.

Це невдоволене бурмотіння стало останньою краплею. Олега Івановича вчора добряче «випрали» на нараді у генерального, прилюдно розтоптавши його авторитет.

Відповісти там він не міг, тож сьогодні вилив усю свою жовч на Олександра, пригадуючи йому всі дрібні грішки за роки роботи. Він кричав так, що бряжчали шибки. Зливав свою образу на підлеглого, і йому ставало легше.

А Сашка після тієї наради трусило цілий день. Тиск підскочив, серце калатало десь у горлі. Він приїхав до Ірини о пів на сьому, мріючи про те, як її тепла усмішка та келих вина змиють бруд цього дня. Але Ірини не було.

Час ішов, телефон мовчав. І Сашко, отруєний ранковим приниженням, почав малювати в голові страшні картини зради.

Коли вона нарешті приїхала, ще й з усмішкою, його просто прорвало.

…Сашко пішов із двору, покинувши свою автівку під її вікнами — розумів, що зараз нап’ється, тож за кермо сідати не варто. Знайшов якусь забігайлівку неподалік.

Випив сто грамів, але не полегшало. Пішов далі, шукаючи місце, де гуде музика й розважається молодь. Хотілося напитися на зло Ірині, яка його, такого чудового, вигнала.

І він знайшов такий клуб. Дівчата в коротких спідницях, гучний сміх, дим сигарет. Грошей у нього вистачало, щоб забутися.

Ірина довго стояла біля вікна. Автівка Сашка сиротинцем стояла під ліхтарем. На душі шкребли кішки. Вона не витримала і набрала його молодшого брата, Тимофія.

— Тимко, подзвони йому, будь ласка. Ми дуже посварилися, я хвилююся, чи все з ним добре.

Сашко взяв слухавку лише з третього разу. Язик у нього вже добряче заплітався.

— Іра за тебе переживає… — позіхаючи, сказав брат.

— Та пішла вона під три чорти! Чути про неї не хочу! — проревів Сашко і кинув трубку.

Тимофій лише зітхнув. Перетелефонував Ірині, заспокоїв: мовляв, п’яний, але живий-здоровий, завтра проспить і помиритеся.

***

Тим часом Сашко у клубі вже накидав оком на дівчину в червоній майці.

— Випити хочеш? — він важко поклав спітнілу руку їй на голе плече. — Замовляй, що душа забажає!

— Що, гроші нікуди дівати, олігарх? — хмикнула та, обережно скидаючи його руку. — Тоді пригощай.

Вони пили, намагалися танцювати. Сашка хитало, дівчина на ім’я Жанна його притримувала.

— Може, вийдемо? — прошепотіла вона. — Покуримо… Я тут зовсім поруч живу.

Вони звернули за ріг клубу, зайшли в темний провулок. А потім… щось блиснуло перед очима. Ніби блискавка вдарила.

Коли Сашко розплющив очі, він сидів на землі, прихилившись до холодної цегляної стіни. У голові гуло, на волоссі запеклася липка кров, змішана з брудом. Кишені були порожні — ні телефона, ні грошей.

Хитаючись, він побрів на світло ліхтарів. Вийшов із лабіринту якихось складів на широку темну дорогу промислової зони. І раптом — сліпуче світло фар. Удару він не відчув. Лише мить невагомості.

— Звідки він тут узявся?! — водій вантажівки тремтячими руками хапався за голову, дивлячись на тіло в траві. — Це ж промзона, тут глуха ніч! Викликай поліцію… Швидку вже, мабуть, пізно.

***

— Сашка збила машина… — голос Тимофія в слухавці був глухим, наче з-під землі. — Він загинув, Іро.

Вона навіть не встигла усвідомити ці слова, як трубку вирвала згорьована мати братів.

— Я все знаю! — закричала жінка надірваним голосом. — Це ти винна! Це ти його до такого стану довела! Не смій мені на очі показуватися, хвойда, бо розірву!

— Краще справді не приходь, — тихо додав Тимофій, забравши телефон. — Якби ви не посварилися, він би додому поїхав…

На похороні плакали всі.

Колектив прийшов майже в повному складі. Біля труни стояв і директор, Олег Іванович. На поминках він узяв слово першим.

Говорив так гарно, так проникливо, що всі жінки втирали сльози. Казав, який Олександр був золотий працівник і як йому боляче втрачати такі кадри.

— І як такий спокійний чоловік міг серед ночі поїхати невідомо куди? — розводив руками директор. — Мабуть, довели чоловіка…

Хтось у натовпі співчутливо закивав, згадавши жінку, з якою Олександр зустрічався. А хто ж іще міг довести? Навіть на похорон не прийшла, безсовісна.

І ніхто з них не знав, що справжній убивця стоїть просто зараз перед ними, тримаючи чарку горілки і виголошуючи скорботну промову.

***

Життя часом пише такі гіркі сценарії, що жоден режисер не вигадає. Ми так часто приносимо додому робочий бруд і зливаємо свою образу на найрідніших, навіть не підозрюючи, що цей бумеранг може вдарити по нас самих.

І найстрашніше в цій історії те, що винним завжди роблять того, кому й так найважче, хто залишився сам на сам зі своїм болем.

А як ви вважаєте, чи варто взагалі переступати поріг дому, якщо всередині тебе кипить неприборкана злість на весь світ?