Минуло вже п’ять років, як ми зіграли весілля… Мені зараз 60 років, а чоловікові – 65 років… Нічого дивного, що я вийшла заміж у 55 років…
У наш час всяке буває… Дивно те, що це – мій перший шлюб і перший шлюб мого чоловіка…
І заміж, уявіть собі, я не збиралася виходити ніколи! Ще в молодості, коли мені не було й двадцяти, мене кинув хлопець, якого я дуже кохала.
Його звали Славко. Кинув на п’ятому місяці поки я чекала дитину… Спочатку, я хотіла звести рахунки з життям, але потім узяла себе в руки і присягнулася, що ніколи не вийду заміж.
Я не хотіла, щоб поруч зі мною був черговий негідник, який втече за будь-якої слушної нагоди… І я дотримала слова… Виросла і вийшла заміж моя дочка, з’явилися онуки, а я, як упертий осел, проживала самотнє життя…
Не скажу, що чоловіки не сваталися. Ще скільки! Але характер у мене впертий: вже якщо щось задумаю – обов’язково виконаю.
Але життя самотньої жінки зліпило з мене позбавлену жіночої привабливості, грубувату пані… Однак доля – непередбачувана… І я хочу розповісти про те, як усе-таки одній людині вдалося «затягнути» мене під вінець.
Коли я пішла на пенсію, то, як і всі пенсіонери, вирішила зайнятися грядками. Від батьків мені залишився невеликий дачний будиночок із ділянкою землі.
Добиралася я електричкою. Їхати треба було трохи більше години, тому я брала журнал із кросвордами – і час пролітав швидко. Одного разу, на одній із зупинок, до мене підсіли чоловік і жінка (видно, що сімейна пара) і маленький росточком літній чоловічок.
Спочатку всі мовчали. Потім я почула тихий голос своєї сусідки.
– Славко, ну, давай заїдемо до дітей, допоможемо – боязко просила жінка. – Ти ж батько…
Але тут стукіт поїзда заглушив гучний голос її чоловіка.
– Ти що, дурненька, хочеш, щоб я на колінах повзав перед цими бовдурами?
Далі пішла така добірна лайка на адресу дружини і дітей, що я мимоволі глянула на своїх сусідів. Мої очі зупинилися на озлобленому обличчі крикуна – і я обімліла.
Це був Славко! Той самий Славко, який багато років тому кинув мене з дитиною! Він зовсім не змінився, тільки риси обличчя зморщилися від віку і злоби.
Він був таким же величезним, як і в молодості. Славко, звісно ж, мене не впізнав, але, спіймавши мій погляд, істерично вигукнув:
– А ти чого втупилася! Відверни зенки, а то в око заїду!
Я закам’яніла… Руки ноги не слухалися – чи то від несподіванки, чи то від страху. І тут сталося щось дивовижне. Маленький літній чоловік, який сидів навпроти, рішуче став між мною і Славком, і твердим упевненим голосом вимовив:
– Якщо ти не перестанеш ображати жінок, матимеш справу зі мною. Чоловік, який так говорить із жінками, для мене – лайно… Я тебе в баранячий ріг зігну!
У мене серце пішло в п’яти! Який «баранячий ріг»?! Та Славко його пальцем розчавить!
Я вже налаштувалася відбивати свого заступника, як раптом Славко осів, втягнув плечі в себе, і щось невиразно пробурчав… І тоді я зрозуміла, що цей «герой-крикун» тільки перед жінками може силу показувати.
А перед справжнім сміливим чоловіком одразу пасує. І це через нього. (слів немає!) я все життя собі понівечила?!
Сльози навернулися на очі… Якось усе швидко сталося, як у кіно, де тридцять років за хвилину промайнуло.
Слава з дружиною вийшли через дві зупинки, і я заплакала. На душі було порожньо й огидно.
– Навіть сльози не зіпсують ваше миле обличчя,–- на мене з усмішкою дивився мій заступник.
Тепер він не здавався мені «мужичком з нігтик». Переді мною сидів мужній і сміливий чоловік.
Звали його Федір Борисович, військовий на пенсії. Так я познайомилася зі своїм майбутнім «запізнілим» чоловіком.
І раптом зрозуміла, що вперше за довгі-довгі роки хочу вийти заміж, хочу відчувати себе коханою жінкою. Так і сталося…
Ми з Федором дуже щасливі. Усе-таки життя мудро все розставляє по своїх місцях. І неважливо, в якому ти віці. Бо навіть осінь життя може наповнитися коханням і щастям.