Дружина пішла від нього при надії, вже пʼятий місяць як під її серцем жила дитинка. Звісно, мама казала, що й дитина не його, принаймні, доти, доки Тетянка не з’явилася на світ — вона була його зменшеною копією, аж шкода дівчинку: відстовбурчені вуха, біляві вії, безбарвні очі.
Бачитися з нею Олегу не забороняли, але зустрічатися з колишньою дружиною та її новим чоловіком він не міг, та й навіщо влаштовувати дівчинці плутанину в голові? Вона з іншим батьком росте, нехай так і буде.
Мама ж раптом змінила тактику — у неї було три сини, а так хотілося бантиків, суконь і блакитнооких ляльок…
— Ти ганчірка чи мужик? — мовила вона. — Забери Тетяну до себе, та й усе! Вона гуляща, Любка твоя, я завжди це казала! А Генка теж хороший — скільки ми для нього зробили, а він…
Генка був найкращим другом молодшого брата Олега, і, взагалі, він був практично своїм, навіть жив пів року в них, поки батьки Генки до Ізраїлю літали, маму його лікувати. Маму не врятували, і Генка складно це переживав, подався в буддизм, поїхав на кілька років до Індії, а потім раптом повернувся: підтягнутий, засмаглий, пропахлий пахощами й свободою.
Адже Люба не хотіла тоді йти на день народження до родича — її мучив жахливий токсикоз, але Олег її потягнув, і сам за це поплатився.
Він одразу все зрозумів, у той самий момент, коли Люба сказала, що в неї спина болить на м’якому дивані сидіти й помінялася місцями з молодшим братом Олега, всівшись поруч із Геною.
Він, звичайно, міг би викликати його на розмову, замкнути дружину в квартирі або влаштувати розбірки, але коли за два місяці Люба сказала, що покохала іншого, він відпустив її мало не з благословенням, хоча любив її так, що в першу ж ніч, коли вона пішла, збив кісточки пальців об бетонну стіну.
Генка в кущі не ховався — зателефонував йому, запропонував зустрітися, поговорити. Раніше вони з Генкою дружили, Олег завжди трохи йому заздрив — Генка був хоробрим, на гітарі вмів грати, його всі любили. Водночас він ніколи цим не користувався, був чесним і заради друзів був готовий на все.
— Вибач, брате, я не хотів. Правда, не хотів, я ж спочатку і не зрозумів, що це твоя дружина, я ж пропустив весілля. Вона сама сіла зі мною, заговорила, і обручки в неї не було.
Обручку Люба зняла, тому що пальці в неї набрякали, весь час виношування малятка вона з набряками промучилася. Тиск, так лікарі казали, хоча справа тут була не тільки в цьому.
Те, що Люба приховувала від Генки свій сімейний і цікавий стан, Олег уже знав, Люба покаялася. Мовляв, з першого погляду все зрозуміла, біс поплутав і все таке.
Тому пику бити він Генці не став, але і прощати його не збирався.
— Я тобі не брат, — відповів він, розвернувся і пішов геть.
Звісно, за донькою він наглядав — фотографії в соцмережах дивився, іноді приходив до садочка на час прогулянки й милувався нею крізь пруття огорожі.
Якщо зовнішністю вона пішла в нього, то характером — у Любу: така ж бойова, завжди домагається того, чого хоче. Олега це розчулювало.
Люба пішла з життя незабаром… На той час вона ходила з тугим животом, знову вся набрякла. Як з’ясувалося потім, нирки зовсім відмовили, але чомусь вчасно все це не виявили, і коли вона потрапила до інфекційного відділення, було вже пізно.
На прощання пішла навіть мати — вона хоч і ненавиділа Любу, але все ж такого нікому не бажала, тим більше матері онучки.
— Олеже, ти повинен її забрати! — сказала мати йому одразу, щойно дізналася про цю трагедію.
А річ-то була в тому, що Таня була записана на нього — цього вони не посміли в нього відібрати. Він і аліменти платив, усе як треба. Мати йому про це й сказала: донька твоя за законом, тут і думати нічого.
В опіці теж так сказали. Це вже Генка заметушився, побіг дізнаватися, як йому Таню собі залишити.
— Що значить собі? — суворо запитала жінка в квадратних окулярах і з малиновою шевелюрою. — У дитини батько є.
Олег знав, що це трапиться — Генка прийшов до нього, на себе не схожий, ще більш худий, ніж зазвичай, неголений і з брудним волоссям, він так і носив довге волосся, хоча давно відійшов від усієї цієї езотерики та іншого.
— Випити є? — запитав він.
Олег пропустив його всередину. Оковита в нього була.
Випили мовчки.
— Віддай мені Таню, — тихо промовив Генка. — Без неї я зовсім здохну. Я все розумію, але вона мене татком вважає, а в мене тільки вона одна й залишилася, ти ж знаєш.
Олег знав. Батько Генки прожив без дружини три роки, не зміг без неї. Може, і Генка так? Він злякався своїх думок, потряс головою.
— За законом не можна, — пояснив він. — Ти ж сам знаєш.
— Та хто це перевірятиме, — відмахнувся Генка. — Ми в опіці скажемо, що дитина в тебе, і край.
— Ага, а то в садочку не дізнаються, який із батьків її забирає?
— Та придумаємо що-небудь!
Зрозуміло було, що домовитися і придумати можна, не в цьому сіль розмови була. Олегу потрібно було вирішити, чи згоден він на це принципово.
— Я подумаю, — вимовив він. — Нічого не обіцяю.
На нього тиснули з усього боку: мама дзвонила й вимагала забрати дитину, або вона сама це зробить, із садочка дзвонила розгублена завідувачка, бо їй, своєю чергою, телефонували з опіки, брати поділилися на два табори — старший був на маминій стороні, молодший — стояв на своєму.
— Ти про дитину подумай, — говорив молодший. — Вона і так матері позбулася, а тепер ще й батька втратить?
У голові стукало, гуркотіло, смикалося. Олег досі не вірив, що Люби більше немає, бо не бачив її мертвою — тіло кремували, була тільки прощальна церемонія.
Коли він думав про це, серце стискалося до розміру монетки, а потім розширювалося, і йому здавалося, що зараз воно вибухне. Нехай би вона жила з тисячами Генок, аби тільки жила…
Рішення він ухвалив таке, яке ухвалила б його Люба. Він її добре знав, хоч і прожили вони недовго.
Якось вона розповіла, що батько її пішов із сім’ї, коли їй було сім, і більше вона його не бачила. Мати її вийшла заміж повторно, вітчим був непоганою людиною, але все одно — не батько.
— Мені здається, що я тому все життя скачу від одного чоловіка до іншого, — зізналася вона. — Немов шукаю в кожному батька і не знаходжу.
Він зателефонував Генці, призначив зустріч. А той уже по голосу все зрозумів.
— Можна я сам усе їй поясню? — попросив він.
Олег був тільки радий цьому. Генка завжди був хоробрим, не те що він.
Коли Генка привіз дівчинку з купою коробок і валіз з її одягом та іграшками, в зборі була вся сім’я — усі зібралися зустрічати дівчинку, хоча Олег і відмовляв їх від цього.
Очі у Тані були заплакані й злякані.
— Привіт, — проспівала мама Олега. — Я твоя бабуся, можеш кликати мене баба Олена.
Вона взяла Таню за руку і повела показувати її кімнату. Дівчинка розгублено озиралася на Гену, а він винувато усміхався їй, кивав — усе добре, йди. Дивитися на це було нестерпно.
— Гено, — голосно промовив Олег. — Ти теж іди, подивися кімнату, як тобі.
Мама цикнула на сина — на її думку, Гені саме час було забиратися з їхнього життя і з їхньої квартири. І Олег сам цього хотів, дивитися на нього було неприємно, але… Але була Люба. І була Таня. А чого приємно чи неприємно йому та його мамі — це не так важливо.
Татком вона стала його кликати тільки тоді, коли за два роки він привів у квартиру Олесю, познайомив її з донькою і запитав потім у доньки, чи не буде вона проти, якщо Олеся житиме з ними.
— У вас весілля буде? — запитала вона.
— Буде, — відповів Олег.
— Я хочу рожеву сукню зі стразами.
— Буде тобі сукня.
— А тата Гену покличемо?
— Покличемо.
— Ну гаразд, тату, — зітхнула вона. — Нехай живе тоді.
Олег не міг зрозуміти, від чого він щасливий більше — від того, що в нього скоро весілля з його прекрасною Олесею, чи від цього простого слова, на яке він так довго чекав…
***
Життя, як і доля, інколи вчиняє з нами по-своєму, зводячи несподіваних людей і кидаючи непередбачені виклики.
Ця історія — про зраду і прощення, про гіркі втрати та несподівані знахідки, а також про те, що справжнє батьківство — це не лише кров, а й сміливе серце.
Дорогі читачі, а чи знаєте ви історії, коли найріднішими ставали не ті люди, з якими вас пов’язувала кров, а ті, хто був поряд у найскладніші моменти?
