— Скільки живуть, стільки в них цей бардак, – каже Любов Олексіївна. – Але моє терпіння до кінця підійшло, не приберуть до кінця місяця – на вихід.
— Ой, це ти зараз так говориш, – махає на неї рукою приятелька. – А потім знову пошкодуєш, пошкодувала ж уже одного разу.
— Так пожалкувала, – зізнається та. – Зараз думаю, вже за три роки я б якийсь порядок там навела. Адже не так уже й складно побілити стелі, відмити сантехніку та плиту, вигребти сміття, та шпалери поклеїти хоча б найпростіші. Можливо, і ще щось зробила. І здавала б, капали б потихеньку грошики. А тут і грошей немає, і стосунки з невісткою ніякі. Заради чого терплю? Уже й син почав гонор свій показувати, вона як нічна зозуля його під себе підім’яла.
Любов Олексіївна вже досягла пенсійного віку, але ще працює, хоча, якби в неї був якийсь пасивний дохід, пішла б на заслужений відпочинок. Що не кажи, а у віці вже важкувато працювати як у юні роки: то там заболить, то сям на погоду заниє. Але пасивного доходу немає. Зате є син, невістка й онук.
Син зʼявився у Любові Олексіївни досить пізно, у 32 роки, зараз йому 27. Після закінчення інституту хлопець влаштувався працювати, зняв квартиру на околиці, здавалося, робить усе правильно. Але через кілька років зустрів син на своєму шляху юну німфу на ім’я Мирослава, закрутилися стосунки, які призвели до несподіваного очікування дитинки.
— Вона не столична, батьки є, але далеко, як я зрозуміла, матеріальне становище їм не давало змоги доньці допомагати. Працювала вона десь одразу після закінчення коледжу, але не офіційно. Коротше кажучи, виплати по декретній відпустці мінімальні, – пояснює Любов Олексіївна.
Син вирішив проявити відповідальність, із дівчиною розписався, жили на орендованому житлі, і, дивлячись на їхнє життя, Любов Олексіївна не уявляла, як вони в декреті впораються, якщо величезна частина зарплати сина йде на винаймання.
— Міра була на 8-му вже місяці, коли мій дядько пішов з життя. Цього і слід було очікувати, я дивуюся, як він так довго ще прожив, за його стосунків з оковитою. Дружина в нього давно пішла, дітей у них не було. Про те, що заповіт на мене написано, я знала. Увійшла в цю двокімнатну – жах, що й казати. Жив немолодий питущий мужик без сім’ї, що з нього було взяти. Але я синові запропонувала, а він не відмовився, – згадує Любов Олексіївна.
Удвох мати і син тоді навели певний лад у квартирі, викинули старі матраци та інший мотлох. Якраз подруга віддавала жінці свої старі меблі, у матері знайшлися штори, щось ще. Робити косметичний ремонт уже не встигали перед випискою, вибрали найчистішу кімнату, там поставили й ліжечко для майбутнього онука.
— Невістка носом, звісно, крутила. Напевно чекала, що я хороми їм надам з євроремонтом, а сина все влаштувало, сказав що потихеньку порядок наведуть, тут підклеють, там пофарбують. Спасибі сказав син.
Про те, що Любов Олексіївна віддає цю квартиру молодим назовсім і мови не було. Виганяти їх жінка не збиралася, але й документи переробляти теж. Після появи онука, з ремонтом загальмували: які роботи, якщо малюк, та й грошей особливо не було. Але Любов Олексіївну бісило інше.
— Вічний бардак, як не прийди. Ми з сином віддерли все до переїзду. Сантехніка далеко не нова, але вона блищала, стільчик новий купували, правда. Плитку і у ванній, і на кухні я відмивала особисто. І плита була цілком собі біла. І все, більше я такої чистоти в цій квартирі не спостерігала. А станеш говорити, у Міри одна відповідь: вона не встигає.
— Дитина цілодобово плаче, ночами раз у раз підхоплююся, – пояснювала дружина сина. – У мене немає сил навіть просто підмести. Чоловік із роботи приходить пізно, ну коли мені чистоту наводити.
Любов Олексіївна хитала головою: можна, що не кажи, а можна знайти годину, щоб відмити поверхні, підмести, плиту до ладу привести, ну ось така трапилася дружина синові – лінива нечепура. Надія, щоправда, на те, що онук підросте і ладу в оселі стане більше, була.
— А потім у Міри почалися нові відмовки, мовляв, тут як не мий, як не прибирай, а порядку все одно не буде. Немає ремонту і все, чисте чистим навіть виглядати не буде. А на пораду зробити хоч щось потихеньку була та сама відповідь: зайвих грошей немає, будуть – зробимо, – усміхається Любов Олексіївна.
Нині онуку пенсіонерки майже 2 роки, син нещодавно перейшов на іншу роботу, став більше приносити грошей у сім’ю, давно ночами нормально спить дитина, а порядку більше не стало. Любові Олексіївні, яка звикла до чистоти й порядку і у своїй квартирі, і в подруг (та й у батьківському домі все блищало, мама і сама мила, і її ганяла), дивитися на це – ножем по серцю.
— Міра, ну як так можна, – не витримала Любов Олексіївна одного разу, забігши в гості в п’ятницю ввечері. – Ну тут же дитина в тебе ходить, повзає, усе чіпає, до рота все тягне. Підлога липка, плита засмічена, вікна востаннє милися ще до того як ви заїхали сюди, як і унітаз, напевно. Тобі самій не гидко хіба? Ремонт ремонтом, але чистоту в будинку, де дитина живе, можна ж навести!
І раптово замість звичайних невісткових виправдань, свекруха спочатку побачила злісний погляд Мирослави, а потім почула те, чого зовсім не могла очікувати.
— Чистоту? Чистоту можна навести, якщо ремонт є. А ремонт можна робити у своєму. Або хоча б у квартирі чоловіка, а ця квартира не наша! Ви б хоч на сина її оформили, на себе не прошу. А то вийде так, що ми ремонт Вам зробимо, а Ви нам на двері покажете? Ні вже, дурнів немає.
— І син такий, сидить і тягне: «Ну правда, мамо!» Ох, як я розлютилася! Вони два роки живуть, я на вихід не вказую, допомагала, відмивала, меблі добувала. Жодного разу не заїкнулася, а тут, виявляється, у них руки не лежать ні до чого, тому що квартира моя? – злиться Любов Олексіївна. – Ну і сказала: не наведуть лад, можуть котитися під три чорти, а я ремонт сама зроблю, здам і на пенсію піду.
— Ну так я і думала, – єхидно сказала невістка. – Ось у чому справа, просто здати квартиру хочеться, не знаєте, до чого причепитися? Тут ще вирішили за наш рахунок ремонт провернути? Хитро!
Любов Олексіївна розвернулася і дверима грюкнула, поки вона в невістки із сином не була, поки ще сповнена рішучості виконати свою погрозу, але подруга жінки сумнівається: син усе ж таки єдиний, онук теж один, відійде мати, не вижене нікого і нікуди.
А ви як думаєте?
