— Не крутись, Юрко, на кухні, не чоловіча це справа, не витрачай молоді роки на ложки та каструлі, йди краще до клубу, там дівчата зачекалися, краще приглянь собі господиню.
— Ніхто мене там не чекає, бабусю. А кашу зварити, я не гірше за тебе можу.
— Ой, гляньте, кухар який у нас знайшовся, – бабуся Марія сміється, поправляючи ситцеву хустинку, – коли в армії поварював, то тепер і на кухні командувати навчився.
— Зовсім не командую, допомогти хотів, а краще б сам щось приготував. Пиріг наприклад з яблуками, сподобався, який позавчора я робив?
— Ну, сподобався, не сказав би, не подумала б на тебе. Сядь, Юрко, ось тобі каша, поїж.
– Марія сіла навпроти і, не відводячи погляду, дивилася на онука. – Спекотно там, у їдальні районній, знайшов би іншу роботу, та й чого тобі там з кухарками… і поговорити нема про що.
– Марія щиро бажала двадцятирічному онукові добра, вважаючи, що працювати хлопцеві молодому на кухні – зовсім не підходить.
Вона згадала, як у дитинстві любив Юрко пельмені ліпити, а як мати тісто замісить, кращого помічника годі й шукати. Так то дитинство, а тут доросле життя.
— Ну і що ви тут наготували? – мати Юри Валентина приїхала з ферми, зняла в’язану кофту і картату хустку.
— Сідай, донько, вечеряти, втомилася, мабуть, – Марія дістала ще одну тарілку.
— Мамо, ми з понеділка на полі будемо працювати, бригади годувати, – розпорядження директора сільського хазяйства, – повідомив син.
— Ну, значить, гаряча пора настала, відразу кажу: доведеться тобі покрутитися, синку. І в спеку, і в дощ відпочинку не буде.
— Ой Боже милостивий, а мені Юрчик нічого не сказав, – Марія не поспішаючи стала витирати руки, – і де це бачено, щоб хлопець на польовій кухні кухарем працював.
— Мамо, ну а ким йому працювати? І що такого? Он Василь Ситненко дояром у нас працює, то скоро в передовиках ходитиме, на дошку пошани картку прикріплять.
— Та я не про те, я за онука хвилююся, засміють адже, там жінки гострі на язик.
— Нічого, посміються, та прикусять язики.
— А як йому одружитися? Буде замість дружини на кухні борщ варити…
— Та почекай, мамо, нехай спочатку одружиться.
— Ну, правда, бабусю, ну люблю я готувати. Що тут такого? Я от ще підучитися хочу, щоб вдосконалити свої вміння.
— Усе, досить, – розпорядилася Валентина, – сідаємо вечеряти.
****
— Молоденький який! А гарненький! – Кухарка тітка Дарина замилувалася засмаглим блакитнооким хлопчиною. – Ну, буде хоч кому каструлі тягати.
— Каструлі, само собою, тільки Дарино Петрівно, кухарем я тут, призначили мене.
— Ти?! А я як же?
— Та не ображайтеся ви, не підведу, разом працюємо.
Дарина перші два дні придивлялася, зазирала в усі каструлі, можна сказати, не довіряла, потім звикла до спритного хлопчини, переконавшись, що готує він не гірше за неї, хоч і посміювалася: – Перевіряй, куховарко, як на смак.
— Я не куховарка, я кухар, – захищався Юрко.
— Юро! Чуєш, що сказати хочу: артисти після обіду приїжджають, концерт буде.
— Ага, Дарино Петрівно, зрозумів, треба буде нагодувати потім артистів. Чи вони не звикли до такої їжі? – Юрко задумався, навіть злякався, чим же годувати артистів, вони, як відомо, натури тонкі. – Звідки артисти? З області?
— Ні-ні-ні, наші, місцеві, з будинку культури, ти, може, знаєш їх.
— Не знаю, до будинку культури не ходжу, ніколи.
Автобус повільно тягнувся сільською дорогою. Імпровізованою сценою послужила звичайна вантажна машина.
П’ять дівчат і баяніст височіли на цій сцені, зніяковіло кланяючись під оплески водіїв, комбайнерів.
Тоненька дівчина в червоному сарафані зробила крок уперед після оголошення баяніста, який виконував ще й роль ведучого, затягнула пісню.
Голосок її м’який, ніжний, розтікався, як струмок, змушуючи вслухатися в кожне слово.
Юрко стояв, як зачарований, роздивляючись співачку. – Там он Тонька Майорова, поруч Людка Козаченко, Пронченко Томка, а ось цю дівчину не пригадаю, напевно, з новеньких.
– Дарина розмовляла пошепки, інформуючи молодого кухаря. – А-ааа, почекай, так це ж Федорчуків донька молодша – Наталка.
— Наталка? – тут же пошепки, ледь чутно, сказав Юрко. – Тітонько Дарино, треба накривати, артистів годувати будемо, – він першим пішов до кухні.
Бригади роз’їхалися, і в полі виднілася техніка, що повільно пересувалася, – то віддалялася, то проходила повз поле.
— Ой, а це хто тут у нас? – Зі сміхом заговорила Тоня Майорова, кивнувши погляд в бік Юрка. – Кухарка чи що?
— Не кухарка, а кухар, начальством поставлений, – з гордістю заявила Дарина. – Їжте, дівчатка, їжте, співачки наші. Пісні співати, як-не-як, теж робота.
— А це що, все ваш кухар готував? – Людмила Козаченко хихикнула, роздивляючись Юрка.
— Разом готували.
— Ой, як же добре, пісні заспівали, сіли, поїли, та ще така куховарка пригощає, – Тоня Майорова не переставала жартувати над хлопцем. А Юрко і без того збентежений, навіть почервонів.
— Та не ображайтеся ви на них, – тоненька дівчина, у якій Дарина впізнала Наталю, віднесла тарілки і пошепки висловила хлопцеві свою підтримку.
— Взагалі не ображаюся, просто незвично людям, коли хлопець кухарем працює.
— Чому незвично? Мені, наприклад, зовсім не дивно.
— А ви в будинку культури працюєте? – Юрко осмілів і хотів затримати дівчину розмовами.
— Так, цього року музичне училище закінчила.
— Гарно співаєш, я заслухався.
— А ти чудово готуєш, усе таке смачне!
— Ну, я не один, тітка Дарина допомагає.
— Усе одно, спасибі і тобі, і тітці Дарині. У мене мама теж добре готує, та й я майже все вмію. У мене от тільки чомусь борщ невдало виходить, хоча, здається, що простіше простого його варити…
— Борщ?! Я навпаки ось як готую борщ! Мати каже, що в мене краще виходять, ніж у неї. Навіть бабуся оцінила. Ех, приїхали б ви завтра до нас сюди ще раз, якраз борщ буде…
— Ні, завтра ми в інший район їдемо.
— Шкода…
— Наталю, ну ти що там? Добавки чи що просиш? – Артистки дружно розсміялися. – Поквапся, їхати пора.
— Дякую за обід, їдемо ми, – вона відступила на крок від кухаря.
— А я б… я б ще раз послухав, як ти співаєш. – Сказав Юрко, знайшовши причину побачитися знову.
— То приходь у будинок культури в суботу, у нас генеральна репетиція буде.
— А мене пустять?
— Пустять! – Наталя, відкинувши світлу косу на плече, пішла до автобуса. – Обов’язково пустять, я домовлюся, – крикнула вона.
*****
Осінній листок щосили тримався на гілці, тремтячи на вітрі; берізка біля воріт хати Юрка скинула майже все золоте вбрання, лишилися лише «найнепіддатливіші» листочки.
Уперше Юра привів у свій дім наречену. Наталя ніяковіла під поглядами матері, бабусі хлопця, куштувала частування і встигала відповідати на безліч запитань бабусі Марії.
— Мамо, та ми вже все знаємо, досить, нехай вони між собою поговорять, – Валентина зупинила Марію.
— А ось, скажи Наталю, – не вгамовувалася бабуся, – суп зварити, наприклад, ти встигаєш зі своєю роботою?
— Звичайно, встигаю. Не тільки суп, я все вмію.
— А борщ?
— Готую, – вона подивилася на Юрка, – тільки в Юри борщ смачніший виходить…
— А борщ для своєї дружини я буду сам готувати, – Юрко впевнено поклав руку на плече дівчини.
— Та досить вам про кухню, треба обговорити, коли знайомитися з Наталченими батьками поїдемо.
*****
Коли Юрко повіз на мотоциклі Наталю додому, бабуся Марія, підв’язавши тугіше хустину, стала прибирати посуд.
– Гарна наречена в онука мого, тільки боюся, що артистам ніколи за будинком дивитися, вони ж виступають. А Юрчик буде крутитися біля плити на роботі і вдома.
— Мамо, ну яка вона артистка, ти ж чула, на режисерське вступила, буде гурток вести, діткам, як то кажуть, культуру прививати. Ну і на святі виступить – хіба це погано?
І вдома встигатиме, а якщо якийсь раз Юра борщ зварить, то це їхня справа, аби голодними не сиділи.
— Та це я так, клопочу наперед. У мій молодий час на кухні дружина повинна була господарювати, ось і незвична я до такого уставу. А так рада, чуєш, донечко, рада, дивись, і правнуків дочекаюся.
— Дочекаєшся, мамо, дочекаєшся, – Валентина подивилася на фотографію, що стояла в буфеті за склом. Юрко був на ній у військовій формі, надіслав фотокартку ще зі служби.
– Одружиться Юра. Нехай одружується. А хто там у них борщ варитиме, самі розберуться.
