Мені 58 років, розлучена, є двоє дорослих синів. В обох уже сім’ї та діти. Молодший син із невісткою та онукою живуть зі мною, а старший винаймає житло.
І трапилася така історія, що посварила мене з дітьми. Зазвичай все літо я проводжу на дачі, мені тут дуж подобається.
Свіже повітря, річка поруч, овочі та фрукти, вирощені своїми руками. Сусіди хороші, літня пара, допомагаємо одне одному, увечері разом посидіти і поговорити приємно.
Вони люди самотні, своїх дітей та онуків немає, тож ми вже стали, як одна родина. У жовтні сусіди сильно захворіли. Дружина, Тамара Іванівна, не впоралася, а її чоловік, Василь Петрович, дивом одужав.
Я, як могла, намагалася його підтримати, допомагала по господарству, купувала продукти та ліки, попросила сина зробити йому косметичний ремонт. За цей час він став мені рідним і вже душа не на місці, якщо кілька днів його не бачу.
Та й він до мене почав проявляти теплі почуття, і місяць тому запропонував одружитися. Я подумала, що ми і так практично весь час проводимо разом.
А те, що різниця у віці майже двадцять років – це не проблема, чоловік він ще цілком бадьорий. Але мої сини сприйняли цю новину негативно, вирішили, що я погодилася на шлюб тільки через його квартиру і дачу.
Почали мене вмовляти, що я ще цілком собі молода жінка, щоб так витрачати своє життя і доглядати старого. А мені просто Василя Петровича по-людськи шкода.
Прибере його до рук якась аферистка і відправить на той світ заздалегідь, скільки таких випадків. Тож нехай краще зі мною поряд буде, а там як Господь розпорядиться.
