Олена Петрівна нарешті наважилася: кинула роботу й пішла на заслужений відпочинок.
— Правильно, мамо, — говорила їй дочка Світлана. — Ти ж завжди казала: от допрацюю до пенсії. А сама не тільки допрацювала, а вже й п’ять років зверху. І це ж на шкідливому виробництві! Досить вже гроші заробляти… Пожалій себе.
Олена Петрівна упустила сльозу. Але не від слів доньки чи жалю до себе. Просто нагадала собі, що в їхній батьківській хаті в селі вже нікого не залишилося. Мама нещодавно відійшла у засвіти. Це, наче холодний душ, протверезило Олену.
— Так, думала собі: ну, ще рік, ну ще трішки… А потім поїду до матусі в наш дім, — тихо мовила вона. — Та ось не встигла я… Прости мене, мамо.
— Це вже доля. Ти ж про нашого Вітьку дбаєш, я знаю. А він уже дорослий, нехай сам тепер працює, — лагідно мовила Світлана.
— Для мене він назавжди улюблений онук, — похитала головою Олена Петрівна. — Ви там із вашою Анютою вовтузитесь. Вона наймолодша, мені мало випало з нею посидіти.
А Вітя — мій найулюбленіший внучок, так уже сталося. І я завжди хотіла назбирати грошей саме йому на власне житло. Він же тільки закінчив навчання, напевно, скоро пару собі знайде. А сім’ї ж треба буде десь жити!
— Ох, мамо. От ти завжди така. Береш на себе розв’язання всіх наших проблем. Ти б про своє здоров’я потурбувалася. Давай, їдь по курортах, по санаторіях. Стільки років на хімзаводі. Подумай про себе! — мовила донька.
— Зараз такий час… Я буду спокійна, лише коли Вітя матиме своє житло. От і думаю: може, батьківську хату нашу, сільську, продати? Хоча вона для мене завжди була, як відрада… Шкода… — засумувала Олена Петрівна.
— От і їдь до тієї відради. А Вітя поки що догляне за твоєю квартирою, поливатиме твої квіти, а в село клич його допомагати, як завжди, на грядках, — радила Світлана.
— Які йому зараз грядки? — засміялася Олена Петрівна. — Ти себе в його роки згадай — одні гулянки на думці. Ну, в такому випадку, моїй квартирі він буде тільки радий. Як то кажуть — вільна хата. Чи не так?
Незабаром Олена вже була в селі. Вона то з усмішкою, то зі сльозами перебирала речі батьків, перепирала доріжки, сушачи їх на паркані, перемила весь посуд і зробила генеральне прибирання, бо збиралася весь сезон жити в селі.
— Ну що, бабуню, як справи? — обійняв Олену Вітя, коли приїхав провідати її.
— Усе добре, от тільки рук не вистачає. Очима б усе зробила, а часу й сил, як завжди, замало. Допоможеш?
— Звісно, а навіщо я тут? — засміявся онук. — Тільки ти ж сюди не батрачити приїхала, а все-таки відпочивати — не забувай.
— Так-то воно так. Одначе, щоб жити по-людськи й у комфортних умовах, хочеться мені створити елементарні умови. Не той уже час, щоб до вітру на подвір’я ходити, як раніше в усіх було.
А зараз вже давно і туалети в будинках, і ванна кімната і опалення всі зробили газове, котли знову ж по селу стоять, от і я хочу частину накопичених грошей витратити на ремонт, — ділилася Олена Петрівна з онуком.
— А мені мама казала, що ти збираєшся хату продавати. Так чи ні? — запитав Віктор.
— Тим паче, якщо треба буде продати, то вона в ціні тільки вища буде. А так, звичайно, не варто занадто витрачатися, адже в мене квартира в місті, — кивнула Олена Петрівна. — Я ж хату хотіла продати заради тебе, щоб тобі в місті хоч якесь житло купити.
— За це дякую, звісно, от тільки не шкода тобі наш дім продавати? — Віктор обкинув поглядом кімнату. — Я ж тут усі канікули з тобою і бабою Зіною проводив. Ех, дитинство золоте…
— Не можна всидіти на двох стільцях одночасно. А дому потрібен постійний догляд і нагляд. Будинок як жива істота — зачахне без господаря… — зітхнувши, відповіла Олена Петрівна.
Вона зайнялася ремонтом будинку. На це пішло майже два місяці, разом із монтажем опалення, купівлею обладнання та нової газової плити, і прибудови з ванною кімнатою.
— Ох, як гарно стало, — хвалилася Олена Петрівна дочці та зятеві, а заодно хвалила Віктора за допомогу.
— Ну що, бабуню, наважуйся на продаж, — якось сказав Віктор. — Я тут обмовився одному приятелеві, що ти хочеш будинок продати, так він цікавиться, тим паче вже з газом, опаленням і водою.
У призначений час приїхав покупець. Молодий чоловік оглядав будинок, по-хазяйськи зазираючи в підвал, на горище, і навіть у піч.
— Молодці, що піч не зламали, — похвалив він Олену Петрівну. — А то був би не сільський будинок, а практично міська квартира. Без родзинки.
Олена Петрівна сказала:
— У печі наш дух живе. І їжа там найздоровіша й найсмачніша. Нічого кращого немає…
Покупець якось дивно глянув на господиню і запитав:
— А ви точно хочете будинок продати?
— Хочу, але трішки згодом, мабуть. Поки духу не вистачає. Вже надто ми прив’язані до нього. Одне слово — рідна домівка… — щиро відповіла жінка.
— Ну, думайте. Якщо що — телефонуйте мені першому, — чоловік потиснув їй руку і поїхав.
— Ну що там покупець твій? — зателефонував увечері онук.
— Та поки придивляється. Велів пізніше зателефонувати, коли я буду точно й терміново збиратися продати будинок. А поки треба б косметичний ремонт зробити. Без нових шпалер будинок наш має неохайний вигляд. І фіранки зміню. А то старі вже не модні, і так буде набагато ефектніше, і ціна будинку вища, — розповіла про своє рішення Олена Петрівна.
— Це точно, — підтримав її Вітя. — Давай, кажи, що привезти тобі з будматеріалів і продуктів. Я на вихідні приїду, — пообіцяв Вітя.
Не встигли онук із бабусею поклеїти шпалери, як настали іменини Олени. Вона зібрала всіх сусідів до себе на чаювання. Прийшли і корінні жителі, і давні знайомі, ті, які приїжджали в село як дачники, тільки на літо.
Серед них була родина — бабуся, ровесниця Олени, з онукою Оксанкою, обидві міські.
Віктор кілька років не бачив Оксану. Бо він був в іншому місті на навчанні, а тепер, побачивши дівчину, здивувався, як вона з тендітного підлітка перетворилася на жіночну та чарівну красуню.
— Ого, ну ти й покращала! — не втерпів він, висловивши своє захоплення в очі колишній подружці по іграх.
Оксана почервоніла і відповіла тим самим:
— І ти змужнів, наче чужий став. Тільки очі ті ж, бешкетні…
Оксана приїхала з бабусею відпочивати, спеціально взявши відпустку в червні. Віктор, який до цього приїжджав у село тільки на вихідні, став приїжджати тепер щодня ввечері після роботи.
— І не втомлюєшся ти ганяти після роботи щовечора сюди? — стримуючи усмішку, запитувала бабуся.
— А чого тут ганяти? Година з лишком і вже тут, — добре, що мені батько свою машину віддав. Собі нову вирішив взяти. А все через тебе, щоб ти в нас покинутою не виявилася! І мені добре! — засміявся Вітя.
— То ти й справді допомагаєш мені з домом. Такого ремонту ми давно не робили. І що б я без тебе робила? — бабуся поцілувала Віктора, а він, нашвидку повечерявши, поспішив до дівчини на побачення.
— До речі, мене тут один приїжджий дачник умовляє будинок продати, — сказала Олена Петрівна. — Для своїх батьків купити бажає. Як гадаєш, чи варто зараз його приводити і показувати дім?
— Стривай, — зупинився на порозі Вітька. — Почекати б. По-перше, ми ще й самі не пожили в такій красі та з умовами такими, а по-друге… У такій справі поспішати не варто. Нам самим що — на вулиці ночувати?
Він зник, збігши східцями ґанку. Точно так само, як колись тікала на побачення вона сама, Олена… Тільки багато років тому.
Тепла хвиля спогадів наринула на серце Олени Петрівни, вона сіла біля рідного вікна, де раніше завжди чекала її мама, і почала дивитися на вулицю, на палісадник, де вже бутоніли її улюблені півонії.
— Ось тобі й уся історія, — прошепотіла вона. — І навіщо нам хату продавати, коли тут і є благодать. І звучить же як вірш… І кохання у Вітеньки саме тут знайшлося, треба ж!
А Віктор, і справді, закохався по вуха. Коли відпустка його Оксани добігла кінця, вони стали зустрічатися в місті, але часто приїжджали разом на машині в село на радість бабусям.
Коли Віктор зізнався бабусі, що вже освідчився Оксані, Олена Петрівна не змогла стримати сліз.
— Ах ти, любий мій… Як же швидко летить життя. Тільки був маленьким, бігав тут босим, і ось уже одружуватися надумав!
— Ба, я ж тобі першій сказав. А завтра ми до наших батьків їдемо. Вони, звичайно, здогадуються. Але оголосимо їм наше рішення, а там — у РАЦС, — шепотів Вітька.
— То що з продажем будинку? — про всяк випадок запитала бабуся.
— Та ти що? У жодному разі, — відповів Вітька.
— От і я так думаю. І хочу тобі сказати, що нікуди я звідси не поїду тепер. Телефонував мені нещодавно той перший наш покупець, цікавився щодо продажу, а я йому так і сказала, мовляв, вибачте, молодий чоловіче, така хата нам самим потрібна.
Відремонтували, і стала вона гарнішою, ніж була. Як у казці. Хіба ми не заслужили? — сміючись, розповідала Олена Петрівна.
— Ти точно заслужила. Ти в нас найкраща бабуся і майстер із ремонту хат! — Віктор обійняв бабусю.
— Так ось, не договорила я. Свою квартиру я тобі підписую як весільний подарунок. Хазяйнуй, раз уже сім’янин. А до мене не забувайте дорогу. Тим паче, що тут як у раю, особливо влітку… — Олена Петрівна обійняла онука.
Після весілля, яке відбулося в міському кафе, Олена Петрівна повернулася до свого будинку.
Молоді після медового місяця зайнялися ремонтом у квартирі, хоча там і було непогано, але Вітя вирішив навести свій лад.
— Нехай буде у вас усе по-сучасному, правильно, онуче, — раділа бабуся. — Досвід у ремонтах ти вже маєш, завдяки хаті. А мені потім покажете, що у вас нового. Я тільки рада за вас!
Особливо раділа Олена Петрівна, що, крім старих улюблених сусідок, у неї в селі з’явилася й рідня — бабуся Оксани.
— Хто б міг подумати, що ми поріднимося? — сміялися вони, збираючись на чай.
— А я ось що тобі скажу, Валю, — говорила Олена бабусі Оксани, — починай ти ремонт. І теж нікуди не поїдеш. Залишишся в оновленому будинку, на своїй землі, і правнуків разом тут няньчити будемо. На двох руках-то легше!
***
Цю історію нам прислала читачка, яка розповіла про свою родичку. Часом ми так поспішаємо і біжимо за мріями, що забуваємо про ті скарби, які вже маємо.
Але справжня цінність — не в нових стінах, а в теплих спогадах і затишку, який зберігає рідна хата. А що для вас є символом дому, любі читачі?
