Чоловік скиглив і просив повернути його у той самий безтурботний час, який був ще до того – коли він вперше побачив Маринку.
Маринка, тепер уже повногруда дама злегка огрядної зовнішності, м’яла поперек своєму «справжньому чоловікові» і навідріз відмовлялася повертати здобуте і цілком освоєне щастя в особі чоловіка.
«І що? Я не чарівниця, де мені шукати цю машину часу? Немає її, це фантастика! Терпи, ганчірка! Нема чого було танцювати як балерина перед гостями, дострибався коник, та й узагалі, хто поклав «щастя» на вівтар?!», – і, перейшовши до постукувань, добродушно засміялася.
Я більше не вживаю на ювілеях !
Чоловік завив: «Я більше не п’ю на ювілеях! І інших святах! У-і-і!» Цей крик ще більше розсмішив Маринку, і вона, відволікшись від хворої зони, ляснула коханого нижче спини по найм’якшій частині міцного желейного тіла чоловіка.
«А хто мене хотів ще до стелі підкидати? Хочеш сказати, це в тобі ігристе напівсолодке «взбісилося?»
Чоловік зірвався на фальцет: «У-і-і-і-у-у, поховайте мене за плінтусом!»
З кімнати молодшого сина пролунав регіт: «Татусю, зате ти дав жару як ніколи! Гості всі попадали просто, захопившись твоєю силою козацькою!»
Маринка відволіклася від попереку і крикнула у відповідь: «Попрошу не ображати матір її “роками, осілими непідйомним вантажем на тілі!”
З кімнати знову пролунав регіт…
На минулому тижні у Маринки стався ювілей.
Ювілей був уже з такими цифрами, що вони з чоловіком, який відсвяткував свій особистий п’ять років тому, раптом відчули, як їхній час підійшов до тієї самої межі, за якою вже може статися «останній шлях».
Вони довго думали і раптом вирішили відсвяткувати цю подію якомога яскравіше і якомога пам’ятніше.
Запросили всіх близьких і далеких родичів, знайомих і друзів, до того ж не тільки з боку Маринки, а й з боку чоловіка, під подію орендовано був цілий маленький ресторанчик і навіть найнято тамаду.
— Молодий пройдисвіт! – завив чоловік, щойно Маринка повернулася до розминання, і тепер уже втирання мазі в поперек, – це все він, хай йому грець.
Це треба було придумати «вівтар щастя», і це ось «нехай кожен із чоловіків принесе на нього те, що характеризує його розуміння щастя!»
«Ну так! Усі зрозуміли, що це символічні сердечка або янголята, заготовлені ведучим, і тільки ти, проскочивши повз «реквізит», підхопив мене!»
Маринка знову засміялася, згадуючи квадратні очі тамади, коли поверх скляних дрібничок на столик, що символізував «вівтар», чоловік, натхненний випитими за святковим столом «ігристими» напоями, та приправлений ще міцнішими «обезболами», поклав її – Маринку, яка давно вже вийшла з розряду «молодих струнких ланей».
Зал, повний друзів і родичів, аплодував стоячи, поки Віталія, який бадьоро підхопив дружину, тягнув її через увесь зал до «вівтаря».
Народ скандував: «Щастя, щастя, щастя повинно бути багато, багато, багато!», і потім, підкоряючись раптовому пориву, хтось вигукнув: «Гірко!», і всі радісно підхопили.
«Гірко, гірко…»
Маринка, закінчивши «лікувати» свого сміливого чоловіка, накривши його теплою ковдрою, відкинулася на спинку крісла і прикрила очі:
— Боже, як це було здорово. Віталію, ми так гаряче цілувалися, напевно, тільки на весіллі, у нашій далекій юності.
Віталій, притихлий було під ковдрою, зітхнув: – Так, це було феєрично! А головне, я так і не зрозумів, куди поділися молоді дівчата, які миготіли на нашому весіллі?
— Ну от дожартуєшся ти в мене! Чим тобі не дівчатка Олька та Светка – вони ще ого-го, набагато краще за мене збереглися.
— Ага, особливо Светка, яка наполегливо вимагала подати їй булочку, показуючи на ківі! – мерзенно захихотів чоловік з-під ковдри.
— Ну і що… вона просто посоромилася окуляри надіти свої, з товстими скельцями!
Маринка прикрила очі і несподівано в тему своїх постарілих і вже підсліпуватих і підглухуватих «дівчат»… згадала…
На ювілей прийшли всі, і навіть ті, хто міг би й не приходити, бо вважав себе не рівнею Марині, а саме їхня начальниця відділу Неля Леонідівна, дуже гордовита й манірна пані «підозрілого віку», як говорили між собою працівниці, за стажем роботи їй мало б бути доволі багато років, але на вигляд вік ніяк не хотів зрушуватися з «заморожених» 45 років. Одягалася Неля дуже дорого-багато і тільки в те, що молодило і створювало ефект замороженості віку.
Маринка спочатку злякалася, коли серед інших гостей, яким було вручено запрошення, побачила свою начальницю.
Але та цілком щиро привітала і навіть виголосила зворушливий тост, позначивши її, Маринку «опорою і фундаментом їхньої організації».
А після пригоди в дамській кімнаті між ними і зовсім сталася одномоментна таємна дружба, після якої обстановка пом’якшилася і Неля дуже гармонійно вписалася в загальний настрій свята.
Пригода була несподіваною і дуже приватною.
Неля, яка перебувала у вже вельми поважному віці, з цим фактом миритися не бажала і всіма силами зображала на своєму старіючому тілі «немеркнучу юність», удома, у своїй самотній, вже вдів’ячій квартирі, вона, звісно, могла розслабитися і перетворитися на бабусю Нелю, без перуки, із сивим пухом на голові і без вставної щелепи, яка переїжджає на ніч до спеціального футляра з розчином.
На ювілеї, на який їй так захотілося раптом піти, незважаючи на болі в суглобах, бо ж удома так нудно, а там мали зібратися люди, Неля Леонідівна була найошатнішою, на її думку, й абсолютно бездоганною, але… У розпал свята в її вставній дорогій щелепі зрадницьки засів шматок із м’яса, він заважав і вимагав виходу.
Неля вибрала момент, коли всі були зайняті співом, і прослизнула в дамську кімнату, там вона кинулася до раковини і з полегшенням дістала щелепу, ротик одразу ж стиснувся і перетворив Леонідівну на ошатну стареньку.
Вона ретельно намивала свої вільні від рота зуби, коли раптом у туалетну кімнату влетіла Маринка.
Побачивши Нелю, яка полоскала свою щелепу в раковині, і її «опалий» рот, що зрадницьки видав відсутність своїх «кусачок», Маринка було застигла на місці, але… побачивши перелякані очі начальниці, які тут же наповнилися сльозами від страху, що її конфуз тепер стане надбанням громадськості в особі підлеглих, не розгубилася і… демонстративно вийняла свою вставну щелепу і з посмішкою почала полоскати її під водою поруч із начальницею.
Неля видихнула і… вони тут же довірливо посекретничали, хто де і за скільки змайстрував собі зуби.
У зал до столів вони вийшли вже без тіні субординації, тримаючись під руку, чим вельми здивували інших колег, які прийшли на ювілей.
Маринка посміхнулася.
Вона згадала, як її подруги дитинства Светка і Олька, після того як колеги з роботи вже відбули додому, а в ресторані встановилася зовсім приватна атмосфера, заспівали їхніх пісень молодості і…
Як її сміливий чоловік, який поклав на «вівтар любові» разом із нею свій поперек, намагався танцювати з розчервонілою подругою Олькою, незмінно припадаючи їй на бюст своєю сивою головою від прострілів, які відвідували його.
«Так-а-а-а… гарний ювілей вийшов… – зітхнула Маринка і прикинула в голові, що в чоловіка якраз назріває черговий вже його ювілей, – ех, треба б його обов’язково поставити на ноги, а то як я без «вівтаря щастя»», – і, засміявшись, пішла на кухню варити кашу онукам.
