Я розумію автора історії, яку дочка звинувачує у всіх життєвих невдачах. Я сама багато років намагаюся побудувати стосунки з дочкою, яка у 32 роки мене регулярно звинувачує у зіпсованому дитинстві. Дитинство було зіпсовано років до 11. Потім був дорогий одяг та відпочинок за кордоном. Дочка не хоче, щоб я купила їй квартиру навіть за власний кошт. Не хоче виходити заміж і тим більше заводити дітей.
Відповідно, не хоче й жити окремо. Тоді їй не буде кого звинувачувати і над ким знущатися. Працює справді нормально. Розумна, закінчила матиматичний факультет в університеті. Ну ось подобається людині кричати раз на тиждень про мою вину у її житті.
Зрозуміла я, нарешті, що виростила я дочку, що відноситься до покоління так званих сніжинок. Є такий термін одного психолога, називається «злісні сніжинки». Вини таки нашої немає. Що виросло, те виросло. І психічно вони здорові. Виправити їх не можна. Своїм криком вони вимагають собі преференції. Жити з ними також не варто.
Допомагатиму, якщо попросить. Вона просить не часто. Іноді невеликі гроші. Але більше любити мене не може, з її слів. Раніше дуже любила.
Можна перестати спілкуватися з дочкою, бо інакше не вийде з цими сніжинками ніяк. Я перестала. Минулого тижня прийшла дочка з роботи втомлена та засмучена. З порога почала кричати про зіпсоване дитинство, що вона їла пельмені у 90-ті роки, зроблені із сої, що через це у неї хворий шлунок.
Я вибачалася. Потім закружляла голова, і занедужало серце. Перший раз у житті. Їй говорити не стала. Скаже, що маю кінське здоров’я. Зрозуміла, що це покоління сніжинок не лікується. Тому дійшла до єдиного правильного рішення — припинити звертати на неї увагу. Нічого змінити не вдасться.
