Мені важко повірити, що моя історія може здатися вам правдою. Заміжня я вже вісім років, і у нас троє чудових дітей.
Однак моя мама не виносить мого чоловіка і переносить свою ворожість і зневагу навіть на наших дітей. Це не пов’язано з якимись конкретними приводами, адже мій чоловік працює, забезпечує нас, любить мене та дітей.
Але мамі цього замало. Вона хотіла для мене багатого бізнесмена.
— Я не можу зрозуміти, мамо, чому ти так ненавидиш його, — одного разу сказала я, вже не витримуючи. Ми сиділи на кухні, де панувала напружена тиша. — Він же робить все для нас, для сім’ї!
— Тобі потрібна була доля краща, — холодно відповіла мама. — Ти могла вийти заміж за когось гіднішого, хто б забезпечив тобі та дітям розкішне життя.
Мама завжди вважала мене красивою і покладала на мене великі надії. Я знала, що вона розраховувала, що я вийду заміж за багату людину.
Коли я познайомила її з моїм майбутнім чоловіком, вона буквально вигнала його з дому.
— Забирайся! — Кричала вона, вказуючи на двері. — Моя дочка заслуговує на краще!
Мені було соромно та прикро. Я думала, що після такого приниження мій хлопець просто кине мене.
Але наступного дня він зробив мені пропозицію. Ми обговорили все, і я погодилась. З того часу я жодного разу не пошкодувала про своє рішення.
— Я не розумію, як можна ненавидіти своїх онуків лише тому, що вони від нелюбимого зятя? — плакала я на плечах чоловіка в одну з нескінченних ночей, коли переживання не давали мені спокою.
Батько не підтримав мене також. Відносини з батьками стали більш ніж прохолодними.
Попри це ми з чоловіком змогли купити своє житло. Щоправда, є борги, але ми самі впораємося.
— Вони можуть допомогти, — продовжувала я в розмові з чоловіком. — Але мама попередила, що заповіт уже зроблено на її рідну сестру та племінників.
— Може, вона просто лякає тебе, — намагався заспокоїти мене чоловік. — Ти знаєш, вона завжди була непростою людиною.
Моїм батькам матеріально допомогти не проблема, але вони вважають за краще не робити цього. У той же час батьки чоловіка живуть у провінції з низьким статком, і ми не можемо розраховувати на їхню допомогу.
— Чому ти не хочеш зрозуміти, мамо, що я щаслива з ним? — Востаннє я спробувала поговорити з нею, але зустріла тільки стіну нерозуміння і ворожості.
— Ти ніколи не зрозумієш, — відповіла вона. — Ти могла б жити зовсім іншим життям.
Зараз я запитую себе: як можна так ненавидіти своїх власних онуків через неприязнь до їхнього батька? Адже вони невинні діти, які ні в чому не винні.
Я дивлюся на наших дітей і бачу, як вони ростуть щасливими та здоровими, завдяки любові та турботі, яку ми з чоловіком їм даємо. І це для мене найголовніше.
— Ми впораємося, — сказав мені одного разу чоловік, обіймаючи мене міцно. — Головне, що ми разом і ми маємо нашу сім’ю.
