Моя мама ображається, що ми з чоловіком не приїжджаємо кожні вихідні допомагати в городі

Мама ображається, що ми з чоловіком рідко приїжджаємо і не хочемо працювати на городі. Як бути?

Моя мама виросла у радянській сільській родині, її батьки свідомо жили з батьками її батька. Вихованням мами та її сестри фактично займалися бабуся з дідусем.

Мама ввібрала в себе таку модель побудови сім’ї. На її думку, бабуся з дідусем мають бути дуже значущими для дітей, щоліта потрібно присвячувати городу та обов’язково садити картоплю. А ще – батьки для дорослих дітей мають бути як боги, «за їхнім першим свистом необхідно виїжджати на допомогу» (її цитата).

І ось мені 30 років. Я одружена, є шестирічний син, живемо у місті (в обласному центрі). Мама ображається, що ми:

Рідко приїжджаємо (раз на 2-3 тижні). А приїжджати треба, щоби допомагати. Коли я навчалася в інституті та відвідувала будинок, вона навіть не вилазила з городу — чекала, що я одразу переодягнусь і бігом на грядки. Якщо я не виходила, вона ображалася і дивилася на мене потім, як на ворога народу.

Намагаємося говорити про те, що вигідніше не садити картоплю, а купити її. Але ж земля не повинна пустувати! Так вчили її бабуся з дідусем.

Говоримо про те, що їй не потрібно тримати курей та поросят. Вона живе одна, мені не хочеться, щоб вона стільки часу та сил витрачала на господарство, це важко.

А різати цих курей і поросят нікому — ні я, ні чоловік цього робити не станемо. І м’ясо це нам не особливо подобається, чоловік просить не брати його у мами, а вона знову ображається, адже для нас старається… А нам не треба! Їй і це прикро чути.

Я їй сказала, що ми не просто не зобов’язані повторювати модель поведінки минулих поколінь, але й не маємо на це права, адже світ змінюється, зараз інші цінності потрібно постійно адаптуватися під ці трансформації. А вона каже, що хоче, щоб ми жили так само як вона та її батьки.

Як бути?

Анна, 30 років