Ніколи не думала, що напишу таку сповідь, хоч і читала багато різних історій, коли діти не спілкуються з батьками. Моя мама виховувала мене сама. З дитинства вона вселяла, що я повинна любити тільки її, тому що вона стільки для мене робить.
Подружкам своїм вона казала: «я живу тільки заради неї, тільки заради неї не вийшла заміж». Але будучи суворою та авторитарною людиною, вона весь час вимагала від мене строго їй підпорядкування. Саме тому я не можу назвати своє дитинство щасливим. І ще мені не потрібно було такої жертви, навпаки, я хотіла, щоб вона була щаслива.
Коли їй поставили страшний діагноз, ми з чоловіком робили для неї все і нічого не шкодували, підтримували та лікували, купували ліки. Здається, вона це особливо не оцінила. Коли мені була потрібна допомога, вона розверталася і йшла до косметолога: «Це твої проблеми». І так усе життя.
Коли їй щось треба, ми все кидаємо та летимо до неї. А коли у мого чоловіка трапилася також страшна хвороба, і мені потрібні були гроші, вона сказала “це мої гроші”. Було дуже боляче.
Зараз я перестала з нею спілкуватися, і мене це дуже обтяжує. Для мене пошана до батьків на першому місці. Хоч як вони до тебе не відносяться, а треба поважати та дбати.
Я віруюча людина, тому перебуваю у конфлікті із собою. Але коли я починаю з нею говорити, мені стає погано. Ось нещодавно їздила до магазину та купила їй взуття, а як передати, не знаю.
