Моя сім’я ставиться до мене як до своєї власності, способу вирішення своїх проблем. Наприклад, мама і тітка хочуть поїхати до брата, отже, я маю все кинути і почати шукати їм квитки, не можуть відчинити двері в льоху? Значить, я їду і відчиняю їм двері. Зламався телефон? Так, я теж це вирішу, бажають будинок у селі? Хто його доглядатиме? Правильно, я. І не дай боже, я заявлю, що мені треба відпочити. Буде резонне питання чому?

Моя сім’я ставиться до мене як до своєї власності, способу вирішення своїх проблем. Наприклад, мама і тітка хочуть поїхати до брата, отже, я маю все кинути і почати шукати їм квитки.

Не можуть відчинити двері в льоху? Значить, я їду і відчиняю їм двері. Зламався телефон? Так, я теж це вирішу. Бажають будинок у селі? Хто його доглядатиме? Правильно, я. І не дай боже, я заявлю, що мені треба відпочити. Буде резонне питання «чому?».

Дійшло до того, що під час концерту я сиджу і гадаю, що там у мами з сусідами? І відмовитися не можу, сама себе з’їм — ми ж сім’я. Як я можу їх покинути?

Мені 29 років, я одружена. Думаємо про дітей. Але доходить до кумедного. Замість того, щоб вибрати ім’я сину або доньці, я думаю, як буде мати справлятися з садом коли я буду в положенні?

Чи дати їм гроші на подорож до брата чи залишити на декрет? Ще на мене чекає операція на коліні, а я вигадую, щоб вона пройшла так, щоб я встигла відновитися перед літом, треба займатися садом, та й у селі багато справ.

Чоловіка вплутувати не хочу. Він і так допомагає як може. Розумію, що це якась хвора залежність. Що робити не розумію? Я просто дуже люблю їх.

Я розумію, що мені потрібна сепарація від мами та тітки. Це не нормально, що я живу їхнім життям замість свого.

Щоб я не робила, я це планую з розгляду на те, а як в цей час буде мама з тіткою. А чи зможу я їм допомагати в цей час? Я не розумію, коли все почало складатися так, що я повинна їм в усьому допомагати.