Ця бабуся приїхала до нас вмирати. Точніше, її привіз до нас старенький племінник, великий, суворо-важливий чоловік, що обожнює себе в надмірному розквіті сил.
Він так і сказав на співбесіді:
– Нехай у вас вмирає, це вам звичніше. І врахуйте, вона неадекватна”
Неадекватна бабуся сиділа на стільці, бовтала ногами й, посміхаючись, дивилася у вікно. Товста, збентежена по життю чоловіка племінника занесла старенькі валізи та завмерла на шанобливій відстані від усіх. Племінник став серед кімнати та не витрачаючи сили на емоції, пояснював мені свою непорушну позицію.
– Моя тітонька вирішила залишок своїх днів провести в суспільстві собі подібних, – сказав він, зиркнувши на стареньку. Його дружина кивнула і почервоніла.
– Я поважаю її рішення, чого не можна сказати про неї саму, – племінник кивнув своїм словам. Дружина кивнула за компанію і шморгнула носом.
– До сьогодні вона жила з нами в нашому домі, який записаний на неї – племінник знову покосився на стареньку. Його дружина кивнула і зблідла.
– Ми її доглядати більше не можемо. Хочемо… гхм… але не можемо. З огляду на нашу зайнятість … гхм … натягнутих відносин і стану здоров’я, що швидко погіршується. Ви знаєте, про що я?
– Чиє здоров’я? – запитав я.
– Пацієнтки, – пояснив племінник і застебнув ґудзики на пальто.
Дружина кивнула і голосно проковтнула. Племінник поглянув на дружину. Вона почервоніла та стиснулася. Він кивнув головою.
– Приїжджатимемо ми, розумієте?
– Розумію.
– Я не домовив! Ми приїжджатимемо один раз на тиждень. Не частіше. Через нашу зайнятість. У валізах її речі. Там достатньо. Вона сама пакувала. Речі не зовсім нові, але на той час, який їй залишився, має вистачити. А вбиратися в її стані вже немає сенсу.
– Вибачте, звідки ви знаєте, скільки залишилося вашій тітці та який її стан? – бридким голосом спитав я. – Ви лікар?
– Я займаюсь нерухомістю! – гордо заявив племінник.
– Але ваша тітка до нерухомості ніяк не відноситься – я глянув на стареньку, що незворушно бовтає ногами, – Якраз, здається навпаки.
– Їй залишилося зо два місяці. Від сили пів року. Якби тямущі лікарі її подивилися, вони погодилися б з моєю оцінкою!
Дружина кивнула і зблідла.
– Тобто лікарі вашу тітку не оглядали?
– Тямущі не оглядали. Крім того, вона до останнього часу була практично здоровою. Гхм! Якщо виникнуть запитання, телефонуйте. Номер телефону залишив. До побачення! – сказав племінник і вийшов.
– До побачення – прошепотіла його дружина, почервоніла і попленталася за ним.
– Уфф… Слава богу! – пожвавішала старенька. – Виперлися нарешті!
– Вибачте… – сказав я. – Якось… Якось незручно.
– Не хвилюйтесь, я звикла – старенька махнула рукою. – Дурень він. І його дружина – дурепа забита. У мене своїх дітей нема – бог не дав. Так я цих колись пустила до себе. Ось вони, так би мовити, і обжилися. Обжили. Ви не слухайте його.
– Зрозуміло.
– Він думає, що будинок йому дістанеться.
– Я зрозумів.
– Тільки хрін йому, а не дім! Я будинок сусідам продала. А гроші – частину витрачу, частину сусідам. Колись вони ними скористаються. У них онука чудова! Вона приїде завтра, самі побачите. А цьому пройдисвіту я нічого не сказала. Ось сюрприз йому буде!
– Хитро! Я ваші речі розберу, гаразд?
– Ні-ні! Це все на сміття! Він має рацію, речі тут – погані! У таких речах справді тільки помирати – сказала старенька.
– Це я для відводу очей валізи зібрала. Щоб він мене не смикав. У сміття все! Мені сусідка завтра нормальні речі привезе. Гарні! Разом купували.
Помирати я поки що не готова, а жити в гарних речах треба! Де тут у вас можна випити кави? І пиріг! Обов’язково шматок пирога!
