— Мамо, ну де ми стільки візьмемо? У нас просто немає таких грошей!
— Як це немає? Ви ж на власну квартиру збирали, я точно знаю.
— Збирали, але ж…
— Ніяких «але», синку. Мені треба знати, що на старість я не залишуся з голою пʼятою точкою. Мені спокій потрібен!
Петро з Тетяною тільки перезирнулися й промовчали. Ганна Дмитрівна явно перегинала палку, а сперечатися з нею чи в чомусь переконувати — то була справа марна, тільки нерви псувати.
Разом подружжя вже п’ять років. Коли тільки побралися, Ганна Дмитрівна, Петрова мама, зробила широкий жест — запропонувала молодим жити в неї, у двокімнатній квартирі.
— Живіть собі на здоров’я! Може, якраз на власну хату назбираєте, зі мною воно ж легше буде. А ні — то й так місця вистачить.
Спочатку вони ввічливо відмовлялися, хотіли бути господарями самі собі. Але потинялися трохи по знімних кутках, подивилися на ціни за оренду, що ростуть як гриби після дощу, і таки пристали на материну пропозицію.
Петро з Тетяною повністю взяли на себе побут: і продукти купували на всіх, і «комуналку» справно оплачували.
— Оце добре, оце ви молодці… — раділа Ганна Дмитрівна. — Буду свою пенсію в «скарбничку» відкладати. Якщо раптом щось велике знадобиться — куплю, та й вам, як треба буде, поможу.
— Добре, мамо, — погоджувався Петро.
— Тільки от шпалери… Знаєте, трохи вже очі муляють, підновити б їх. Але то я так, до слова. Не зважайте, я не прошу, — ніби між іншим промовила вона одного вечора.
Молоді переглянулися й кивнули.
— Та давайте освіжимо. Зробимо потихеньку своїми силами, воно й дихати легше стане. — Авжеж, — усміхнулася Тетяна. — Ми ж самі тут живемо, хочеться, щоб затишно було.
Зробили косметичний ремонт у кімнаті та на кухні. Справді стало світліше, пахло свіжістю.
— Ой, сюди б ще штори… нові. Бачила в інтернеті такі гарні, зараз же все просто: замовив — і за рогом на пошті забрав. І розміри будь-які, і кольори. Наша кухня просто засяє! — мріяла Ганна Дмитрівна.
Купили, замовили, принесли. Тільки почали вішати — карниз і розвалився.
— Ай, старий він уже, відслужив своє, — махнула рукою мати й глянула на сина. — Полагодиш?
Петро зітхнув, розглядаючи трухляве дерево в руках.
— Тут тільки викинути, мамо. Він у руках розсипається. Треба новий купувати. Тетяна мовчки змотувала штору, яку так і не встигли причепити. Звісно, купили й новий карниз. Кухня нарешті «засяяла», як і хотіла Ганна Дмитрівна.
А потім почалося: то куртка зимова порвалася, змійка заїдає, кишені по швах пішли.
— Мамо, ну зима ж на носі! Треба новий пуховик купувати, — наполягав син. — Та що ви, дітки! Я ж нічого не прошу, то я так… Якось доношу.
Хіба ж Петро дасть матері в рваному ходити? Купили куртку, а до неї й чоботи, бо старі «каші просили» вже в листопаді.
— Та що ж це я як те немовля, нічого свого немає, все купувати треба! — бідкалася жінка. А Петро з Танею її заспокоювали: нічого, мовляв, купимо, аби на здоров’я.
Потім «згоріла» праска, за нею — чайник… Якось воно так виходило, що живучи з мамою, грошей у них витрачалося стільки ж, як і на орендованій квартирі.
Одного разу Петро прийшов з роботи геть без настрою, і слово за слово — зчепився з матір’ю. Не витримав, сказав, що останнім часом вони тільки те й роблять, що латають дірки в її господарстві.
— То кран новий, то полиця! Тепер ти ще й двері надумала міняти? Апетити ростуть, мамо…
Тетяна тільки очима ситнула на чоловіка — незручно було таке матері в очі казати. Але Петра вже несло:
— Ми собі нічого купити не можемо, про які там заощадження мова!
— Так я ж нічого не просила! — розплакалася Ганна Дмитрівна. — Воно ж саме ламається… А двері… Та Бог з ними, нехай старі стоять, раз ми бідні такі. Тільки соромно таке матері казати!
Живете в теплі, на всьому готовому, завдяки мені! А я могла б собі спокійно сама жити. Так ні, пожаліла, пустила, а ти мені тепер дорікаєш?!
Тетяна тихенько вийшла з кімнати. Хай самі розбираються, рідні ж люди, домовляться якось. От і домовилися. Вирішили, що молодим таки краще жити окремо. З’їхали на орендовану квартиру.
— Ех, — зітхала Тетяна вже на новому місці. — Треба таки про своє житло думати. Скільки можна по чужих кутках микатися? Давай копійку до копійки збирати. На перший внесок накопичимо, візьмемо іпотеку за державною програмою, та й будемо мати хоч однокімнатну, зате свою.
— Давай, — погодився чоловік. — Тільки я мамі обіцяв, що комунальні їй і далі допомагатиму оплачувати. — Ну, то нічого. Вона ж там одна, багато води не ллє, світло економить, — усміхнулася дружина.
Почали копійку до копійки складати. Десь премію відклали, десь на відпочинку зекономили. Сума потроху росла. Мамі теж допомагали по мірі можливостей, бо пенсія в неї — самі знаєте яка, не розгуляєшся.
Якось покликала Ганна Дмитрівна їх на чай. Сиділи, розмовляли про життя-буття, про ціни в магазинах. Мати почала розповідати про сусідок: хто ледь кінці з кінцями зводить, хто хворіє, а діти й не зазирнуть.
— От я і подумала… — Ганна Дмитрівна відставила чашку. — Може, ви мені квартиру купите? Маленьку якусь, під ремонт. Будемо її здавати, от і матиму надбавку до пенсії, на ліки вистачатиме.
— Мамо, ти що? Яка квартира? У нас немає таких грошей! — Як немає? Ви ж якраз збиралися купувати, кажете, що вже непогано назбирали… — Так ми ж собі збирали, мамо! — заперечив Петро.
— Собі ви завжди встигнете, — спокійно так каже мати. — А мені зараз треба. Важко на копійки жити, страшно мені. Я ж не молодію, завтра ноги відмовлять — за що лікуватися буду?
— Ні, мамо. Оце вже ні.
— То що, мені як тій Семенівні з першого під’їзду — побиратися йти? — жінка знову зашморгала носом.
— Ну чому одразу побиратися? — знітився син. — Ми ж допомагаємо.
— Зараз поможете, а потім дитина з’явиться — і забудете про матір, будуть у вас інші клопоти. А так хоч копійка своя стабільна буде. Мені ж небагато й треба… Усе ж вам потім залишиться, не хвилюйтеся!
Тетяна з Петром тільки перезирнулися. Обіцяли подумати — аби тільки закінчити цю важку розмову.
— Петю, синку… Мене в лікарню кладуть. Кажуть, операція потрібна, — голос Ганни Дмитрівни в слухавці тремтів. Син одразу підхопився: — Коли? Куди? Мамо, не панікуй, я зараз приїду, поїдемо до лікарів, усе вияснимо.
Поїхали в понеділок. Лікар пояснив: ситуація серйозна, операція потрібна терміново. Можна чекати в черзі по державній програмі, але то час, а його якраз і немає. А можна зробити все швидко в приватній клініці.
— Мамо, ми все дізналися. Можна зробити платно. Дорого, так, зате лікарі перевірені й чекати не треба. Навіщо ризикувати?
— Ой, я вже й не знаю… — розгубилася мати. — А гроші?
— Гроші є. Ми з Танею порадилися і вирішили: візьмемо з тих, що на квартиру відклали. Нічого, житло почекає, ми ще молоді, заробимо. Головне — щоб ти була здорова.
— Ой, дітки мої… — на очах у Ганни Дмитрівни виступили сльози. — Дякую вам! Рідненькі мої!
Операція пройшла успішно, дідько її не вхопив. Коли Петро з Тетяною приїхали забирати матір з клініки, вона все дорогу додому плакала — але то були вже сльози полегшення. Вдома, за чаєм, Ганна Дмитрівна тихо мовила:
— З такими дітьми мені за старість боятися нічого. Не кинули мене в біді… Тепер треба, щоб і ви швидше своє гніздечко мали. Знаєте що? Я свою «скарбничку» відкрию, що пенсію відкладала — забирайте все собі на перший внесок. Хай капля, але ж допомога.
— Не треба, мамо, дякуємо! — усміхнувся Петро. — Ти краще собі залиш, купуй фрукти, вітаміни, відновлюй сили. — Дякую вам ще раз, рідні. Ви в мене найкращі. Я вас так люблю! — вона витерла очі краєм домашньої кофти.
— І ми тебе любимо, мамо!
Тетяна обіймала свекруху й думала: мабуть, усе вони зробили правильно. Гроші — то річ наживна, а спокій у серці та рідна душа поруч — то і є найвищий відсоток від життєвих заощаджень.
Інколи життя ставить нас перед вибором між власною мрією та обов’язком перед батьками, і цей іспит на людяність буває найважчим.
А як ви вважаєте, чи мають діти жертвувати своїми планами на майбутнє заради спокою батьків, чи важливо вміти вчасно сказати «ні», щоб не втратити власне життя?
