— Ігорю Михайловичу, можна до вас? — Світлана стоїть у дверях кабінету, стискаючи в руках теку з документами. Обличчя бліде, але рішуче.
Ігор піднімає очі від комп’ютера. Тридцять років викладання в інституті — він навчився читати студентів по одному погляду. А в очах Світлани зараз щось особливе. Не прохання про перездачу, не скарги на несправедливу оцінку. Щось більше.
— Проходьте, сідайте, — він відсуває клавіатуру, весь повертається до студентки. — Що сталося?
Світлана повільно опускається на стілець, кладе теку на коліна. П’ятий курс, дипломниця — одна з найкращих за всі роки. Розумна, старанна, ніколи не просила поблажок. І ось зараз сидить перед ним, як перед вироком.
— Я хотіла сказати… — голос тремтить, вона зупиняється, робить глибокий вдих. — Я не зможу захистити диплом цього року.
Ігор завмирає. Захист за два тижні, диплом готовий, науковий керівник — він сам — уже дав позитивний відгук. Що могло статися?
— Світлано, поясніть, будь ласка. У вас же все готово, робота чудова…
— У мене… — вона стискає теку міцніше, кісточки пальців біліють. — У мами рак. Четверта стадія.
Слова повисають у повітрі. Ігор відчуває, як серце стискається. Сам втратив матір два роки тому — пам’ятає цей стан безпорадності, коли весь світ раптом стає неважливим.
— Коли дізналися? — тихо питає.
— Тиждень тому. Лікарі кажуть — максимум два місяці, — Світлана говорить рівно, але він бачить: вона тримається з останніх сил. — Вона одна. Тата давно немає, братів-сестер теж. Тільки я.
Ігор встає, підходить до вікна. За склом — студентське містечко, молоді люди поспішають на пари, життя йде своїм чередом. А тут, у кабінеті, дівчинка робить найскладніший вибір у своєму житті.
— Світлано, а може, все-таки спробуєте? — обережно пропонує, повертаючись до неї. — Захист — це два дні підготовки, година виступу. Мама зрозуміє…
— Ні, — хитає головою. — Ви не розумієте. Вона боїться залишатися одна. Прокидається вночі, кличе мене. Не може навіть до вбиральні сходити без допомоги. А я повинна сидіти в бібліотеці, готувати презентацію?
— Але п’ять років навчання… — Ігор сідає назад, дивиться в її очі. — Світлано, ви ж розумієте: якщо зараз не захиститеся, диплом можете втратити зовсім. На перездачу дадуть рік, але хто знає, що буде через рік…
— Знаю, — просто відповідає вона. — Все знаю і розумію. Але вибору немає.
Ігор відкидається на спинку крісла. Згадує свою Світлану студентською — першокурсницею несміливою, але жадібною до знань. Як вона росла від курсу до курсу, як загорялися очі, коли обговорювали складні питання психології.
Найкраща дипломна робота за останні роки — про вплив сімейних травм на розвиток особистості. Як іронічно…
— А роботу? — питає. — У вас же пропозиція від центру сімейної терапії. Чудове місце, хороші перспективи.
— Відмовлюся, — Світлана знизує плечима. — Що поробиш.
— Але це ваша мрія! Ви стільки говорили про те, як хочете допомагати сім’ям, дітям…
— Мрії почекають, — у голосі з’являється твердість. — А мама — ні.
Тиша. Ігор дивиться на студентку — свою найкращу ученицю — і розуміє: рішення прийнято остаточно. Ніякі доводи не допоможуть.
— Добре, — каже нарешті. — Що потрібно зробити офіційно?
— Написати заяву на академічну відпустку за сімейними обставинами, — Світлана відкриває теку, дістає вже готові документи. — Довідка про хворобу мами є.
Ігор бере папери, пробігає очима. Все правильно оформлено, печатки, підписи… Тільки цифри в діагнозі — як вирок.
— Світлано, а ви подумали про… — він зупиняється. Хотів запитати про хоспіс, доглядальницю, інші варіанти. Але розуміє: якби вони були, дівчинка не сиділа б зараз тут.
— Про що?
— Ні про що, — хитає головою. — Просто… шкода вас.
— Не шкодуйте, — Світлана встає, забирає теку. — Я не жертва обставин. Я роблю вибір.
Після її відходу Ігор довго сидить у тиші. На столі лежить її дипломна робота — сто двадцять сторінок дослідження, аналізу, висновків. П’ять років життя, сотні безсонних ночей, тисячі прочитаних книжок.
Він відкриває роботу на випадковій сторінці. «Сім’я є первинною системою підтримки для кожної людини. У критичні моменти життя саме сімейні зв’язки визначають наші рішення…»
Ігор усміхається гірко. Світлана писала про теорію. А тепер застосовує її на практиці.
Увечері вдома, за вечерею з дружиною, він розповідає історію.
— Шкода дівчинку, — зітхає Марина, наливаючи суп. — Але розумію її. Я б теж не змогла залишити маму помирати одну.
— Але кар’єра, майбутнє…
— А що таке майбутнє без минулого? — дружина дивиться на нього серйозно. — Мати — це коріння. Якщо зрадиш коріння, що виросте?
Ігор мовчить. Згадує останні місяці життя своєї матері. Як він ме́тався між роботою і лікарнею, як звинувачував себе за кожен пропущений день, кожну невисловлену розмову…
Місяць по тому. Ігор йде коридором інституту, несе документи до деканату. І раптом бачить знайому фігуру — Світлана виходить з кабінету психологічної служби.
— Світлано! — гукає її.
Вона обертається. Схудла, очі втомлені, але в них є якесь нове світло.
— Ігорю Михайловичу, добридень.
— Як справи? Як мама?
— Мами більше немає, — просто відповідає вона. — Тиждень тому.
Ігор завмирає. Не знає, що сказати. «Співчуваю» здається порожнім, «тримайтеся» — безглуздим.
— Світлано… — починає він.
— Все добре, — перебиває вона. — Правда. Останні три тижні ми були разом щодня. Говорили про все, що не встигли за двадцять три роки. Вона пішла вдома, на моїх руках. Спокійно.
— І що тепер?
— Тепер буду відновлюватися, — Світлана слабо посміхається. — Диплом захищу наступного року. А поки… — вона киває в бік кабінету психологічної служби. — Йду до психолога. Після всього, що пережила, розумію: мені самій потрібна допомога.
Ігор дивиться на неї і думає: ось вона, справжня дорослість. Не в дипломі, не в роботі, не в грошах. А в умінні приймати найважчі рішення і жити з їхніми наслідками.
— Знаєте що, — каже він раптом. — Коли будете готові відновлюватися, приходьте. Я допоможу з оформленням усіх документів. І… я думаю, у мене є для вас нова тема диплому.
— Яка?
— Психологія втрати та переживання горя, — Ігор дивиться в її очі. — Після того, через що ви пройшли, думаю, ви зможете написати роботу, яка дійсно допоможе людям.
Світлана мовчить кілька секунд. Потім киває.
— Дякую. Обов’язково прийду.
Вона йде, а Ігор стоїть у коридорі й думає про своїх студентів. Ох, скільки всього він перевидав за ці тридцять років! Відмінники – такі, здавалося б, зіркові ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, хлопчики й дівчатка – варто було їм уперше схибити, і все, ламалися на очах… А ті кому теорія давалася важко?
Ось хто іноді вражав: крок за кроком ставали справжніми асами, майстрами своєї справи.
Скільки обдарованих талантами дітей, на жаль, просто зникло в цій нескінченній гонці за оцінками!
І навпаки, як часто на очах виростали справжні професіонали – ті самі, що пройшли свій шлях, навіть коли було по-справжньому важко.
Світлана втратила рік навчання. Але вона отримала те, чому не вчать в інституті, — розуміння того, що в житті є речі важливіші за кар’єру. І саме це зробить з неї справжнього психолога.
Ігор йде далі коридором, і в душі у нього вперше за довгий час — спокій. Його студентка склала найскладніший іспит у житті. І отримала вищий бал.
***
Ця історія, наче мудрий шепіт, змушує замислитися: що для нас справді цінне? Кар’єра, успіх, дипломи – усе це минаюче. А от любов, співчуття, сімейні зв’язки – це те, що залишається з нами назавжди, те, що формує нас як особистостей.
Історія Світлани – це яскравий приклад того, як любов до матері виявилася сильнішою за будь-які кар’єрні амбіції, і зрештою, саме цей гіркий, але безцінний досвід зробив її сильнішою, мудрішою і, мабуть, справжнішим фахівцем у своїй справі.
А що ви думаєте про такі життєві дилеми? Чи доводилося вам ухвалювати рішення, які різко змінювали ваші плани, але дарували безцінний досвід?
І як ви вважаєте, що є найвищим балом у житті – успішна кар’єра чи вміння залишатися людиною у найважчі часи?
Поділіться своїми думками, адже “вік живи — вік учись”, а в цих питаннях кожна думка — на вагу золота.
