— Отже, дядьку Анатолію, — Роман інструктував його чітко, як на плацу. — По пунктах.
Муся. Це — найголовніше. Я її годую тричі на день, але ви так часто бігати не зможете. Тож бодай раз на два дні, не рідше! Вона в мене дівчина не перебірлива… залишайте їй побільше корму. Із запасом. Вона розумна, сама розбереться, скільки їй треба. Водички — обов’язково і щедро. Звісно, було б добре щодня зазирати, їй би так веселіше було… Так, тепер щодо квітів…
Анатолій тим часом раз у раз зиркав на годинника. Йому вже бігти час, а тут така лекція затягнулася.
— Та зрозумів я, Ромцю, зрозумів! Раз на два дні! Постараюся щодня забігати. І лоток приберу. Що ти мені розказуєш? У мене в самого і коти, і вазони!
— Добре, — методично продовжив Роман. — Квіти. Фікус, орхідея і кактус. Сподіваюся, з ними клопоту не буде.
— Кактус? — перепитав Анатолій. — Оце вже складніше…
— Так, дядьку, навіть кактус. Йому треба зовсім крапелиночку. Вазони підливайте кілька разів на тиждень. Вода має бути кімнатної температури. У скляночку і потроху.
— Ромцю, та я жартую! Піділлю я твої квіти, не переживай.
— Оце так жарти, — скептично хмикнув племінник. — Ключі. Вони у вас. Глядіть, не загубіть. Дзвонити не треба — це дорого, роумінг. Якщо щось термінове — пишіть або дзвоніть у месенджерах.
Хоча Роман чудово знав: його дядько гадки не має, як у тих месенджерах дзвонити.
— Зрозумів, Ромцю! Все буде блищати! І Муся, і вазони.
Роман підхопив валізу, почухав Мусю за вушком і поїхав. Попереду на нього чекали два місяці відрядження. Це не відпустка на морі, а суцільна робота. Тож пролетіли вони нудно, зате швидко.
Через дев’ять тижнів і чотири дні Роман повернувся до Києва.
Погода зустріла його як найлютішого ворога. Сипав лапатий сніг, дороги підмерзли. Таксі обійшлося йому в кругленьку суму, та ще й ледве повзло до його будинку на Нивках, як та черепаха.
Роман — втомлений, змерзлий до кісток, із важезною валізою — ледь видерся на свій третій поверх без ліфта.
«От би зараз чаю гарячого, — мріяв він, повертаючи ключ у замку. — І у ванну, щоб добре прогрітися…»
Насамперед він кинув валізу в коридорі і, навіть не скидаючи пальта, попрямував на кухню.
— Мусю! — гукнув він.
Почувся тупіт маленьких лапок — і Муся, зіскочивши зі свого улюбленого старого крісла, вже мчала до нього на кухню. Роман її і погладив, і почухав, і одразу ж налив у мисочку свіжої води. Одне слово — кішка понад усе.
Тепер можна було б і про себе подумати. Роман ковзнув поглядом по столу, але той був ідеально порожній.
— Дивно, — пробурмотів він. — Чай. А де мій чай?
Поліз по запасну пачку до верхньої шафки. Теж порожньо.
— Ну, мабуть, коли дядько Толя приходив, — міркував Роман, — певно, хотів зігрітися, чайку попити з морозу. Нічого страшного. Але ж міг би й попередити…
Роман вирішив хоч щось перекусити. Гаряча вівсянка на воді — не межа мрій, але ж холодильник він перед від’їздом спорожнив і вимкнув. Він відчинив комірчину, де зазвичай стояли запаси круп.
Порожньо.
Ані гречки, ані рису, ані навіть тієї самої вівсянки, яку він купував цілими упаковками.
Тепер він пройшовся кухнею ще раз, уже значно уважніше. Ані солі, ані цукру, ані пляшки олії. Геть нічого, що хоча б віддалено нагадувало їжу… Навіть баночки зі спеціями зникли!
— Дядьку Анатолію… — вражено прошепотів Роман. — Він що, тут бенкет на весь світ влаштував після мого від’їзду?
Ага, бенкет… із чаєм та вівсянкою.
Але оскільки їсти було нічого, а в гарячу ванну хотілося вже просто нестерпно, Роман вирішив відкласти питання вечері на потім. Зараз треба помитися і поголитися.
Він зайшов до ванної кімнати. На поличці немає гелю для гоління.
— Добре, — пробурмотів він, — може, я в поспіху кинув його до валізи?
Хоча він точно знав, що цього не було.
Він подивився на мило. Мильниця — суха і порожня. Зубна паста? Немає. Ані шампуню, ані гелю для душу, ані брусочка мила.
Щоб якось прояснити цю містику, він набрав дядька.
— О! Ромчику! Як доїхав? Ну, розказуй! А Муся як там? Передай їй, що вона поводилася просто зразково!
— Дядьку, в мене до вас є одне делікатне запитання.
— Ну? Питай!
— Ви випадково, коли заходили до мене… не брали… ну, наприклад, мою зубну пасту? І мило? Та й усе інше заразом.
— А, пасту! Звісно, брав, Ромцю!
— Навіщо?!
— Ну як навіщо? Там же термін придатності вийде, поки ти повернешся! Там, до речі, і продукти я теж забрав. Подумав собі: все одно ті крупи та всяка дрібнота попсуються. То я й забрав, щоб добро не пропадало.
Роман витріщився на порожню миску Мусі, яка саме зазирнула на кухню, всім своїм виглядом натякаючи, що час би вже й повечеряти.
— А що може попсуватися за два місяці? Шампунь і пачка рису? — запитав Роман. Здавалося б, дрібниця. Дядько ж нічого цінного з хати не виніс. Але як же дратує, коли навіть поголитися з дороги нічим!
— Але ж воно відкрите стояло…
— А шторка з ванної куди випарувалася?
— Ой, та моя вдома цвіллю взялася. То я твою зняв — тебе ж усе одно вдома не було. Та я тобі нову принесу, хорошу, щільну! Якраз у будівельний збираюся. А поки що — і без неї нормально помиєшся.
Романові хотілося їсти, хотілося митися, хотілося дати прочухана… менше з тим.
— Дядьку Анатолію, — стримано сказав Роман. — Дякую вам за таку зворушливу турботу. Я вас зрозумів. Піду сам усе куплю. Від перцю до гелю для гоління. І, мабуть, нову шторку теж.
— Отак і зроби, молодець. Вибери краще сам, бо ще куплю, а тобі колір не сподобається…
Минув час.
Роман знову закупився крупами. Як він і любив — одразу з хорошим запасом. Та й акція в супермаркеті якраз була. З таким самим розмахом закупився милом, порошком, шампунями. І знову настав час їхати у відрядження. Цього разу — до Львова, на три тижні.
Роман знову стояв у коридорі перед дядьком Анатолієм.
Муся спостерігала за цією сценою з підвіконня, і в її погляді читався явний осуд — мовляв, чого ж до тебе з першого разу не доходить?
— Дядьку… Ми з вами маємо розставити всі крапки над «і». Я їду на три тижні. Минулого разу в мене виник певний… Одне слово: нічого не виносьте з моєї квартири! Взагалі нічого. Зіпсується — я сам приїду і викину.
Дядько Толя урочисто приклав руку до грудей.
— Клянусь, Ромцю! Навіть пальцем не торкнуся!
Роман повертався зі Львова з відчуттям легкої ейфорії. Цього разу відрядження видалося легким, робочих днів було мало, тож він встиг і містом погуляти, і кави львівської напитися, і навіть у бари зазирнути.
Ще й купив собі запас шикарної кави та якийсь новий крафтовий шампунь.
Але цього разу в квартирі пахло якось… специфічно.
Роман зайшов у коридор. Муся сиділа посередині, маючи вкрай переляканий вигляд. Він хотів її погладити, але кішка дременула під ліжко. Здичавіла, чи що?
І, зайшовши на кухню, Роман зрозумів: так, Муся тут справді здичавіла.
Картина перед ним постала епічна.
Посеред кухні стояв величезний емальований таз. У ньому — ціла гора сухого котячого корму. Поруч стояв другий таз, ще більший, по вінця наповнений водою. Вода, судячи з зеленуватого відтінку, кисла там щонайменше тиждень.
— Матінко рідна… — видихнув Роман.
Він зазирнув у лоток. Муся, будучи твариною дуже охайною і принциповою, вочевидь, намагалася поводитися пристойно. Але ліміт пристойності вичерпався. Лоток був переповнений із гіркою.
Поруч на кахлях теж усе було… ну, ви зрозуміли. І вона не винна, бідна тварина просто не мала куди піти. Добре хоч до кімнат не дісталася.
Відволікшись на наслідки котячої безвиході, Роман не одразу помітив, що в хаті знову — хоч котись. Ані круп, ані мила, ані навіть вушних поличок.
Мильниця — кришталево чиста. Зубна паста? Немає. Шампунь? Немає. Навіть дорогий кондиціонер для волосся, який він заховав у шафці за рушниками, випарувався.
Ох, Роман прямо зараз поїде до дядька і влаштує йому…
Він набрав номер.
— Ромцю? — пролунало здивовано на тому кінці. — Говори швидше, я в роумінгу.
Роман впав у ступор.
— У роумінгу? Дядьку, ви що, за кордоном?!
— Та ми з тіткою Валею вирішили трохи в Єгипет мотнутися, всього на тиждень, поки ціни не злетіли…
— Ви поїхали, знаючи, що Муся тут сама, і знаючи, що ви обіцяли за нею наглядати?!
— А чого там боятися? Я ж їй корму на цілий місяць насипав! І води повно налив у другий таз!
— А де знову вся моя їжа і мило?!
— А, ну то я якось на автоматі забрав, — без тіні збентеження зізнався дядько. — Я ж думав, ти надовго їдеш, а я б потім відкупив усе свіженьке.
Нічого б він не відкупив, рівно як і минулого разу.
Роман повернувся до котячих мисок. Вилив ту зелену воду, викинув звітрілий корм. Вигріб уміст лотка, ледь не знепритомнівши від амбре. Довелося розкривати недоторканний запас — пачку корму, яку він завбачливо сховав за шафою.
Перед третім відрядженням Роман пішов до сусідки.
Тітка Зіна виявилася просто золотою людиною. Вона сумлінно, щодня годувала Мусю, підливала вазони і навіть переставила їх ближче до вікна, щоб фікусу було більше сонечка.
Роман зайшов у квартиру. Тепло. Чисто. Пахне домом. Муся — задоволена, вичесана і сита, одразу полізла на руки муркотіти.
— Дякую вам безмежно, тітко Зіно! — він від розчулення ледь не розплакався.
— Та пусте, Ромцю! — відмахнулася сусідка. — Що там тієї роботи. Підлила, погодувала. Муся в тебе киця золота, чемна. А дядько твій як на це відреагував? А то він приїжджав якось, товкся тобі у двері, потім і до мене намагався зайти розпитувати. Я його на поріг не пустила!
Роман гірко всміхнувся.
— Та як відреагував… Ніяк. Ходить тепер і всім родичам розказує, що мені чужі сусіди дорожчі за рідну кров.
Цю кумедну, але водночас таку життєву історію розповів нам один із читачів. Як часто трапляється, що під маскою родинної «турботи» ховається звичайнісінька безцеремонність і бажання поживитися за чужий рахунок. А вам доводилося стикатися з такими родичами, після візиту яких доводиться купувати навіть нову зубну пасту?
