— Ми що, дарма дітей скільки завели? — голосно обурювалася Ліда. — Світлано, я не розумію… Ти що, відмовляєш нам у допомозі? Сама, виходить, живеш у будинку, а ми тут по закутках тиняємося з немовлям? Вважаю, що цей будинок ти маєш поступитися нам. Так, задля дітей! А сама… Ну, поживи в нашому, згорілому…
***
Борис терпіти не міг фізичної праці, натомість віртуозно вмів «клепати» потомство. За п’ятнадцять років подружнього життя Лідія подарувала Борису п’ятьох синів та трьох доньок.
Таку велику родину в маленькому містечку не шанували — діти росли неслухняними, а їхніх батьків вважали дармоїдами.
Ще Борис мав непересічний хист до випрошування грошей. П’ятдесятирічний містянин швидко опанував інтернет, завів сторінку в соцмережах і щодня публікував дописи з проханнями про допомогу.
Борис був переконаний, що світ сповнений чуйних людей — дітям радо допомагали.
Сім’я отримувала посилки з різних міст, надсилали все: від одягу до іграшок та фруктів. Місцевих таке життя Бориса та Лідії обурювало, тому під дописами раз у раз з’являлися заклики не довіряти цьому крутію.
Підписників зацікавили коментарі. Люди почали перевіряти: коли Борис просив гроші на взуття, йому їх переказували й вимагали фотозвіт. А Борис звітувати не збирався, його ображала така недовіра.
Він гнівався й блокував усіх, хто сміяв усумнитися в його чесності. Коли потік пожертв вичерпався, Борис задумався, як тепер жити далі. Невже доведеться йти працювати?
Наче на зло дружина Лідія дізналася, що чекає восьмого. Грошей не вистачало катастрофічно, і Борис вирішив натиснути на жалість. Він створив новий профіль, назвався чоловічим ім’ям, опублікував фотографію старшої доньки. Під фото написав зворушливу історію: дівчинка має рідкісну хворобу, потрібні гроші на операцію за кордоном.
Вісім тисяч Борис встиг зібрати, потім люди знову почали вимагати доказів: просили надіслати результати аналізів, виписки з лікарні, контакти лікаря. Борис і цю аферу швидко згорнув.
Сусіди давно махнули рукою на цю ватагу. Грошей Борису й Лідії більше ніхто не позичав. Старших дітей, які постійно бігали по вулиці голодні, іноді підгодовували потайки. Рідня від Бориса та Лідії відвернулася.
Єдиною, хто ще жалів багатодітну сім’ю, була Світлана, троюрідна сестра Лідії. Раз на квартал вона відправляла сестрі невелику суму грошей. Борис, коли дружина говорила про надходження «гуманітарки» від сестри, починав бурчати: «Могла б надіслати й побільше. Що ці п’ять тисяч на таку ораву… Та й тридцяти було б замало».
Скарги й вимоги
Коли жалібні дописи в інтернеті перестали приносити стабільний дохід, Борис все-таки вирішив пошукати роботу. Насамперед він подався до мерії й влаштував там скандал:
— Ми — багатодітна сім’я, нам належить підтримка! — кричав Борис. — У мене семеро дітей, восьма дитина на підході! Виділіть гроші з міського бюджету на візочок для малюка. Автомобіль ще необхідний, щоб я міг возити дітей на гуртки й секції. І аби що я не візьму, майте на увазі! Авто дайте новеньке, без пробігу!
Самі знаєте, у нас із транспортом проблеми. А будинок? Хто мені будинок відремонтує? На кухні стеля протікає, стіни в цвілі. Діти взимку у двір у справах бігають! Поремонтуйте нам ванну.
Опалення ще провести не завадило б… Ви працювати збираєтеся чи ні?!
Мер міста, Петро Миколайович, із Борисом був знайомий не з чуток. Боря був для містечка справжнім головним болем — скандальний батько постійно вимагав до себе особливої уваги. Ось і цього разу їхня зустріч скандалом закінчилася.
— Борисе, а ти не думав влаштуватися на роботу? — розлютився Петро Миколайович. — Самому не набридло вести паразитичний спосіб життя, га? Ти ж як клоп, вибач мені, Господи! Як довго ти будеш мені набридати? Кожного року одне й те саме! Допомога виділяється, і ти про це чудово знаєш.
Тобі давали гроші на ремонт даху. Я випросив особисто для тебе субсидію, у буквальному сенсі її вибив у керівництва. Тобі на рахунок гроші перевели, ти клявся опалювальний котел купити. Купив? Дах полатав? Чого вирячився? Відповідай!
Борис по-жіночому зойкнув:
— А я чому звітувати маю?! Ні, ще не полагодив! У мене не сто рук, знаєте! І грошей немає вже…
— А на що гроші витратив? — запитав Петро Миколайович.
— На потреби! У мене вісім ротів голодних! Лідці вдягнути нічого, довелося її одягати. Знаєте, скільки зараз одяг коштує?!
— Значить так, Борисе, — суворо промовив Петро Миколайович. — Або ти влаштовуєшся на роботу й починаєш, як і належить чоловікові, утримувати свою сім’ю, або я викликаю соціальну службу, яка перевірить умови проживання дітей. Здогадуєшся, чим це закінчиться? Дітей заберуть у притулок, де про них подбають! Ти на сімох аліменти платити будеш! А почнеш бігати — за ґрати запроторять. В автопарк потрібен механік, у тебе начебто освіта є. Підеш?
Борис задумався: як би там не було, а дітей він усе-таки любив. Та й пільги втрачати не хотілося.
— Піду, — пробурмотів Борис. — Виходу ж іншого немає! Розраховувати доводиться тільки на себе, про багатодітні сім’ї, на жаль, ніхто не дбає! Наплювати вам усім на нас!
Пригоди й нещастя
На роботу Борис ходив рівно два дні. Потім він вирішив, що така «служба» забирає в нього купу сил, здоров’я та часу. Багатодітний татусь звільнився й знову заліг на дивані. Якось у вихідний Борис подався на базар — там він і зустрів поважного чоловіка в капелюсі, який назвався Аркадієм:
— Зачекайте! Зачекайте, молодий чоловіче, — одразу причепився він. — Ви точно мій клієнт!
Борис обернувся, зачекав, поки незнайомець до нього підійде.
— Ну, чого хотів? Кажи швидше, у мене справи! Супнабори розберуть зараз, поки я з тобою тут теревені точу.
— Мене звуть Аркадій, я — приватний інвестор. Ось мій паспорт. Це копія, можете собі залишити. Скажіть, а ви ніколи не замислювалися над тим, щоб вигідно вкласти свої заощадження?
Борис почухав потилицю: ні, про таке він точно ніколи не думав. Та й що йому вкладати? Пільги, які відразу ж доводиться витрачати на їжу?
— Ні, не думав, — поспішив відчепитися від настирливого співрозмовника Борис, — усього доброго!
— Зачекайте, шановний! Вислухайте мене, будь ласка. Ви ж бачите, які складні часи? Інфляція з’їдає всі наші накопичення. Я пропоную вам примножити свій капітал! У мене є для вас унікальна пропозиція: ви інвестуєте в перспективний стартап і, якщо він «вистрілить», ви отримаєте десятикратний прибуток!
Борис, почувши останню фразу, різко зупинився. Нічого собі, удесятеро більше!
— А можна детальніше? — повернувся до Аркадія Борис. — Звучить дуже заманливо!
Аркадій Бориса опрацював швидко. Борис збігав додому, вигріб з-під матраца майже всі свої заощадження й приніс їх Аркадію:
— Ось, тут рівно п’ятнадцять тисяч. Куди інвестувати? А якщо все вийде, я реально отримаю вдесятеро більше?
— Абсолютно точно! — не дивлячись на Бориса, відповів Аркадій. — Зараз я підготую розписку… Хвилинку… Ось, розпишіться тут і тут!
Борис звик читати всі документи, але Аркадій йому такої можливості не дав:
— Ви підписуйте швидше, будь ласка! Мені ще потрібно встигнути до інших вкладників. Час, як то кажуть, — гроші. Та ви не хвилюйтеся, я вас не обману. Усі дивіденди гарантую!
Аркадій та Борис розійшлися цілком задоволені один одним. Аркадій попрямував до виходу з базару, а Борис побрів додому, притискаючи розписку до грудей. Тепер залишилося тільки почекати, коли його інвестиції почнуть приносити плоди.
Лідія бачила, як чоловік кудись утік із грошима. Коли Борис повернувся, вона почала його допитувати:
— Де був? Куди гроші поніс?
— Я, Лідо, вирішив усі наші проблеми! — урочисто заявив Борис. — Скоро ми заживемо, як королі! Квартиру відремонтуємо, можна й відпустку на морі, як ти мріяла.
Лідія примружилася:
— І з чого раптом таке щастя? Де ти взяв стільки грошей?
— Я їх вигідно вклав! — оголосив Борис. — П’ятнадцять тисяч віддав інвестору! Якщо все вийде, то ми отримаємо сто п’ятдесят тисяч! І їх вкладемо, потім півтора мільйона отримаємо. А якщо і їх вкладемо… Та за п’ятнадцять мільйонів можна все село наше викупити! Ну а все, що залишиться, витратимо на путівку. Або на ремонт.
— А якщо нічого не вийде? — поцікавилася Лідія. — Борю, у що ти знову вплутався?
— Та годі тобі, — відмахнувся Борис, — потрібно вірити в краще. Ну та нічого, головне, що розписка на руках. А як гроші отримати, ми ще придумаємо!
Звісно, «інвестор» більше не з’явився. Борис збігав до дільничного, показав тому ксерокопію паспорта Аркадія, та той із нього тільки посміявся. Пояснив, що шахрая-гастролера давно вже в місті немає.
«Герой» і «рятівник»
Невдача не зупинила Бориса. По телевізору він побачив репортаж про чоловіка, який примудрився кілька разів обдурити страхову. Борис надихнувся. Ось же вона, золота жила!
Потрібно зганяти в сусіднє місто, застрахувати своє майно, а через деякий час зробити так, щоб майно це постраждало. І на руках просто величезна сума.
Назичавши в кого тільки можна, Борис поїхав до обласного центру. Страхову знайшов, внесок сплатив, договір уклав і зі спокійною душею поїхав додому. Тепер залишилося пару місяців почекати. А вже як знищити своє єдине житло, він точно придумає.
Рішення визріло миттєво: Борис разом зі своїм приятелем Павлом вночі облили бензином сарай і підпалили його. Ліда з дітьми, затиснувши роти руками, дивилися, як батько родини нищить їхнє майно. Вогонь швидко перекинувся на будинок, будівля спалахнула, як сірник.
Борис, здійснивши свій божевільний план, одразу ж зателефонував до пожежної служби. Черговий диспетчер пообіцяв негайно вислати бригаду. А зранку вже під’їхали й представники страхової.
— Та ви що, зовсім з глузду з’їхали? — обурювався агент. — Це ж підпал! Он, каністра валяється! Це кримінальна справа, а не страховий випадок!
— Як це не страховий? — обурився Борис. — У мене страховка від пожежі! Ось, ось цей пункт у договорі! Я навіщо платив гроші?! Ви обіцяли мені збитки відшкодувати! Віддавайте гроші!
— Це умисний підпал, — терпляче пояснював агент. — Ми викличемо експерта, відправимо зразки на експертизу, і вона все підтвердить. Думаєте, ви перший такий розумник? За такі справи можна і до в’язниці сісти! Про компенсацію можете забути!
З Бориса потішалася вся вулиця. Лідія, почувши фразу агента про те, що компенсації їм не бачити, як своїх вух, впала в істерику:
— Ну і що ти наробив? Генію! Догрався? Де гроші твої обіцяні? Де нам зимувати, йолоп ти безталанний?!
Борис не придумав нічого кращого, як перевезти все своє сімейство… у сусіднє селище до Світлани. Світлана була поставлена перед фактом — Борис за десять хвилин до свого приїзду зателефонував троюрідній сестрі дружини й повідомив, що вони з дружиною та дітьми приїдуть до неї буквально на пару днів.
Терпець увірвався
Уже пів року Світлана терпіла нахабних «гостей». Сестриця, племінники та зять їй до одуріння набридли.
Борис не працював, увесь вільний час чоловік витрачав на те, щоб домогтися справедливості — телефонував до поліції та скаржився на страхову компанію. Слідчі відправляли його до суду, але Борис наполягав на досудовому врегулюванні питання:
— Вони ж мене обманули! Обманули! — голосив Борис. — Де їхня совість? Де справедливість? Я згоден мирно розійтися, але тільки за умови, що компанія мені виплатить шість мільйонів. Так, ви не дочули! Шість. А тому що вся моя родина моральних страждань зазнала! Дитина раніше терміну зʼявилася, хвора вся! Я заслужив!
За останній місяць Світлана вже тричі порушувала питання про виселення:
— Борю, я все розумію… Але тобі не здається, що ви занадто довго в мене живете? Ти, коли приїхав, обіцяв, що погостюєте в мене щонайбільше тиждень. А минуло пів року! Скільки можна? Мало того, що ти не приносиш грошей у дім, не працюєш, і твоїх дітей годую я зі своєї пенсії.
Так ви ще й плодитеся на моїй житлоплощі! От зʼявиться восьма дитина, ви куди її покладете? Та як ви взагалі примудряєтеся їх «клепати»? Де? При дітях, чи що?!
— Світлано! — дорікав родичці Борис. — Ну як ти можеш говорити такі образливі речі? Що значить «клепати»!? Ми ж не кролики які, ми — люди! Дитинку до тебе в кімнату принесемо. А куди ж іще?
Свого житла в нас поки що немає. Ну нічого, страхову я обов’язково доведу до суду, вони мені заплатять за моральну шкоду! У понеділок поїду до прокурора.
Світлана зятя попередила:
— У мене грошей на адвоката можеш не просити, не дам! Борю, мені набридло! Йдіть куди хочете, але тільки залиште мене в спокої! Я втомилася, розумієш? Усе на мені: і житло, і твої діти, і твоя дружина! Ліда зовсім знахабніла, вона вимагає, щоб я їй масаж ніг робила!
— Світлано, ну ти ж жінка, невже ти Ліду не можеш зрозуміти по-людськи? Їй зараз важко, вона ж носить дитину. Ось народить доньку, і все налагодиться!
Світлана ні в чиє становище входити не збиралася. Коли з боку Лідії стали надходити натяки, що непогано було б переписати на них будинок, жінка вийшла із себе:
— Пів року ви користувалися моєю добротою, я утримувала вас усіх! Я слова поганого не сказала ні тобі, Борю, ні тобі, Лідо! Покірно купувала продукти, готувала на всіх, прибирала за дітьми, прала їхні речі.
Навіть на батьківські збори сходила! Ти, Борю, за пів року не приніс ані копійки! Навпаки, клянчив у мене гроші на цигарки. І як подяку ви мені заявляєте, що я маю віддати вам свій будинок? З якого дива?!
— Тому що в нас діти, Світлано! Ми змушені просити! Страхова, мабуть, нічого нам не виплатить. І куди нам подітися? Тобі простіше, ти одна, можеш жити, де завгодно! Переїдеш у наше містечко. Кімнатка одна після пожежі вціліла, там поживеш. А що? Тобі одній хіба багато треба?
Виганяла «рідних та близьких» Світлана зі скандалом. Допомогли сусіди, хтось навіть дільничного викликав. Фінансової підтримки Світлана сестру позбавила, усі контакти обірвала. Досить із неї милосердя.
Насамкінець
Ця історія — гірке нагадування про те, що доброта має свої межі, а безсовісність може переступити будь-які кордони. Як кажуть у народі, «На чужий коровай очей не поривай».
Тож важливо пам’ятати, що щирість і допомога мають бути взаємними, а не перетворюватися на нахабне використання. А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Світлана, коли виставила багатодітну родину за двері? 🤔
