Ми із подругою сусідки, живемо в одному селищі та маємо один будинок на дві родини. Половина моєї родини, половина її. Входи, звісно, різні. Ми з нею давно дружимо і заміж майже в один день виходили. Тільки мій чоловік мене покинув із сином, а її так і живе із нею. Мені дуже тяжко було після розлучення, і сина вирощувати та гроші заробляти. Колишній чоловік зник і жодної допомоги я від нього не отримую.
Подруга з чоловіком завжди мені допомагали, і з сином, і порадою, і грошима. Вони ставилися до мене як до сестри. І в думках у мене не було думати про чужого чоловіка. Але, знаєте, життя у селищі важке і чоловіків добрих мало. В основному всі спиваються або вже одружені. Якось моя подруга в терміно батьків відвідати зібралася. Вони далеко живуть у іншому місті. У них зі здоров’ям погано.
Зібрала вона доньку з бабусею побачитись і поїхала на 2 тижні. Чоловік її один залишився і активно став мені допомагати по дому та з сином. Всі дошки мені прибив, стелаж зробив, дах полагодив. Вечорами нудно йому було, і ми часто то чогось вип’ємо, то просто побалакаємо.
Якось розмовляли про моє життя, про чоловіка мого згадали. Мені стало сумно, я розплакалася. Він мене втішати почав, обійняв. І я не змогла втриматись, він був таким теплим. Якось так усе вийшло, закрутилося і ми переспали. Потім, до її приїзду, ще три рази ночували разом. Коли приїхала подруга, ми їй нічого не сказали. Тепер так і живемо, з нею, як завжди дружимо, а з ним поглядаємо одне на одного, але особливо не спілкуємось.
Все б нічого, та тільки я шалено закохалася в нього. Вже пів року минуло з того моменту, а я ніяк забути його не можу. Думаю про нього, згадую його дотики. Як школярка, їй-богу. Совість гризе мене постійно, що думаю про нього, згадую наш час разом, а вдіяти нічого не можу. Саме у пам’яті спливає. І начебто подругу люблю, і сім’ю руйнувати не хочеться.
А може він до мене й не піде. Ось нещодавно вдень ми з ним перетнулися. Він напідпитку був, з роботи раніше відпустили. Заходить до мене і давай обіймати мене, цілувати. Я його питаю: «Підеш жити до мене?». А він мені каже: “не можу, дружину люблю і тебе теж люблю”. Я його прогнала.
Що робити? Чи зізнатися подрузі, і поїхати жити в інше місце, чи жити, як ні в чому не бувало. Чи все ж таки відбити чоловіка? Люблю його не можу. Я все більше схиляюся до останнього варіанту. Розумію, що боляче подрузі буде, що непорядно це, але любов і своє життя важливіше.
