Забута дитяча пісенька крутилася в голові в Наталії з самого ранку. Вона сиділа і розмірковувала, допиваючи ранкову каву.
Глянула на годинник, ойкнула і побігла вдягати пальто. До автобуса залишалося п’ять хвилин.
П’ятниця – найкращий робочий день – якщо ти працюєш в офісі. Попереду на неї чекали різдвяні вихідні.
І тут же, в компанії її друзів, народилася ідея заміської поїздки.
У програмі було заявлено:
1. Заїзд у котедж у п’ятницю ввечері. Вечеря. Гарячі напої біля каміна. Настільні ігри.
2. У суботу: Сніданок. Лижна прогулянка лісом. Обід. Лазня і банкет.
3. Неділя: Сніданок. Від’їзд додому.
****
У котедж приїхали годині о восьмій. Розібрали кімнати – хто і де ночувати збирається, покидали сумки і зібралися в залі біля каміна.
Жіноча половина зайнялася організацією застілля. Усі вже добряче зголодніли.
Чоловіки зібралися біля каміна.
За півгодини – у каміні весело тріщав вогонь. Усі влаштувалися ближче до каміна. Благо, крісел і стільців було в надлишку. Котедж був розрахований на велику компанію, а їх приїхало всього семеро осіб.
Наталя, її сестра Світлана, з чоловіком Артемом, Поліна, Сергій, Іван та його сестра Марія. Марія, наймолодша з них, вона тільки цього року закінчила школу.
Наталя – найстарша, минулого місяця їй стукнуло тридцять шість.
Світлана розлила глінтвейн із термоса. Кожному дісталося по запашному горнятку, що димлячись, смачно пахне яблуками, корицею і цитрусом, ароматному кухлю.
Солодкий глінтвейн доповнювала плитка гіркого шоколаду.
Усі базікали про дрібниці, ділилися останніми новинами. Нарешті, теми для розмов вичерпалися. Настала пауза.
— А давайте гадати. Різдво ж. – порушила тишу Марія.
— Ой, і справді, дівчата, хто пам’ятає, які-небудь ворожіння? – підтримала її Поліна.
— Наталко, а пам’ятаєш, як ми з тобою в десятому класі ворожили? – запитала Світлана.
— Звичайно, у бабусі, в селі.
— І, як, збулося? – загорілася Марійка.
— Ага. Я тоді Артема в дзеркалі побачила.
— Ну-ну, ну-ну – з цього місця детальніше. – стрепенувся Артем. – Щось я не чув такої історії.
— Ну тоді слухайте, – почала Світлана.
“Ми, тоді, з Наталкою в десятому класі вчилися. І, кожні канікули: зимові та літні, батьки відправляли нас до баби Валі, в село. Ось і тієї зими. Приїхали ми, дядько Андрій, сусід баби Валі, нас на станції зустрів. І привіз. Справа під Новий рік була.
— Наталю, ти не пам’ятаєш? Коли ми приїхали тридцятого грудня, по-моєму, ну неважливо, – продовжила вона, коли Наталя заперечно похитала головою. Пам’ятаю, тільки, що холодно було – жах. Градусів тридцять, а то й більше. Приїхали ми, відігрілися, повечеряли, помилися. Баба Валя спати лягла. А мені чогось не спалося. Я Наталці кажу: «Скоро північ, гайда в сіни ворожити».
Ми й пішли. Взяли свічки, два дзеркала. Хрестики в хаті залишили. Волосся розпустили.
Свічки запалили, дзеркала навпроти одне одного поставили, щоб коридор дзеркальний вийшов.
Я перша перед дзеркалом сіла і кажу: «Суджений, мій дорогий, прийди поговорити зі мною». І тричі повторила.
Спочатку нічого не бачила, а потім, мені здалося – бачу якийсь силует. Ну, думаю, привиділося.
А потім, побачила обличчя – вилитий Артем. Я злякалася до чортиків, але виду не подала. Питаю: «Ти хто?». А він серйозно так на мене дивиться і каже: «Не впізнала? Я твій Артем».
Ось тут я не витримала, завищала і дзеркало перекинула. Усе пропало.
На мій вереск – баба Валя прибігла. Загнала нас до хати: «Нема чого з нечистою силою гратися. Не рівна година – біду накликаєте!». Змусила вмитися, хрестики вдягнути. Нашепотіла якусь молитву і перехрестила по черзі.
Усі, затамувавши подих, слухали розповідь.
— А потім? – першою запитала Поліна. – Як ви зустрілися?
— Ну, тут уже, можу я розповісти. – відповів Артем.
— Я тільки з армії повернувся. Зайшов до Івана. Пішли, кажу, пройдемося. А то я за стільки часу відвик від вільного життя. Усе по годинах та по команді.
Йдемо парком, дивимося – дівчина на лавці сидить і плаче. Якісь негідники в неї гаманець відібрали. Куди, питаємо, вони втекли? Вона рукою махнула. Ми туди – наздогнали компанію, чоловік п’ять. Поговорили з ними «по-хорошому» – переконали гаманець повернути.
Повернулися до дівчини, гаманець віддали, познайомилися, до дому проводили. Вона, як ім’я моє почула, оченятами своїми на мене глянула – я в них і потонув.
Наступного дня гуляти покликав, так і закрутилося.
— Ага. – підхопила Світлана. Я, як ім’я почула, про ворожіння і згадала. І обличчя, і ім’я. Наталці кажу, збулося ж ворожіння.
— Прямо, як у книжці. – усміхнулася Поліна.
— Я теж так хочу, – занила Марійка. – Давайте будемо ворожити на судженого.
— Як ворожити будемо? Ні дзеркал, ні свічок немає, – сказала Наталя.
— Ну, є ж інші ворожіння, без «реквізиту» – втрутилася Поліна. – Давайте взуття через ворота кидати. Он у Светки візьмемо, їй суджений ні до чого.
— Забирайте, тільки назад поверніть, а то мені босоніж у місто повертатися доведеться.
Світлана з Артемом залишилися в котеджі. Іван теж. Сказав, що це дитячий садок.
Сергій зголосився супроводжувати жіночий колектив, як охоронець.
****
Першою, черевик кинула Поліна.
Вони вибігли за ворота. Черевик лежав носком у той бік, звідки вони приїхали. Поліна підібрала черевик, і компанія, що регоче, попрямувала шукати перехожого чоловічої статі.
На зустріч попався місцевий собака. Сергій припустив, що ім’я нареченого Поліни: «Шарик або Тузик». Поліна штовхнула жартівника в замет. На шум із найближчого будинку визирнув чоловік.
— Чого шумите? Ідіть у своїх справах.
— Здрастуйте. – крикнула Поліна. – Скажіть, будь ласка, як вас звати? Ми відразу підемо.
— Нащо тобі моє ім’я здалося? – буркотливо відповів мужик. – Валера я. Валерій Павлович.
— Дуже приємно, Валерій Палович. Доброї вам ночі. – крикнула Поліна і галаслива компанія побігла назад.
— Тепер я. – закричала Марійка, коли вони підходили до воріт котеджу.
Марія кинула черевик. Він ліг носком у протилежний бік.
Вони пробігли до кінця вулиці – перехожих не було. Світло в будинках не горіло. Нікого не було або всі вже лягли спати. Час був за північ.
— Куди далі? – запитав Сергій.
— Не знаю. – відповіла Марійка. – Давайте тут почекаємо.
Вдалині показався чоловік. Компанія кинулася до нього. Побачивши це, силует перейшов на біг і зник з поля зору.
— Ну ось. – засмутилася Марія. – Утік. Наступного разу я одна піду. А то ви всіх женихів мені розлякаєте.
Минуло ще хвилин 10, вулиця була порожня, мороз почав пробиратися крізь одяг.
З-за рогу вивернув перехожий і пішов прямо до них.
Компанія радісно кинулася до нього.
— Доброї ночі, як вас звати? – кинулася до нього Марійка.
Перехожим виявився молодий хлопець. Він так розгубився від напору дівчини, що відповів не відразу.
— Василь. А в чому справа?
— Ні в чому, просто гадаємо. – засміялася Марійка. – Вибачте, якщо налякали. Гарного вам вечора.
І регочучача, підморожена компанія побігла назад у котедж.
Вони забігли за паркан. Наталя забрала в Марії черевик і перекинула його через ворота.
За воротами стояв мужичок напідпитку і злякано витріщався на черевик. Потім подивився на небо. І знову на черевик.
Компанія вибігла через хвіртку.
— Доброго дня, як вас звати? – запитала Наталя.
Чоловʼяга уставився на неї: «Га?»
— Звати тебе як? – уперед виступив Сергій.
— Га?
— Із ним каші не звариш. – Сергій повернувся до решти. – Що робити будемо?
— Давайте підемо праворуч. – прийняла рішення Наталя.
Вони пішли. Дійшли до кінця вулиці й нікого не зустріли. Пішли далі, завернули на сусідню вулицю, повернули ще двічі й повернулися до воріт.
— Так. Схоже, я залишуся без судженого. – констатувала результати ворожіння Наталя.
Вони повернулися в котедж.
— Ну, що наворожили? – зустріли їх інші.
— У Марійки – Василь, у Поліни – Валерій Павлович, на мене перехожих не вистачило. Усі лягли спати. – сказала Наталя.
— Усім грітися. – веліла Світлана, вмикаючи чайник.
***
Ранок, а точніше вже день, зустрів сонечком і морозом. Усі провалялися до обіду.
Маша, Поліна, Іван і Сергій – вирушили на лижну прогулянку. Решта вирішили прогулятися пішки.
Селище виглядало зовсім не так, як учора вночі.
З-за воріт висипала різнобарвна, багатоголоса дітвора. Всюди йшов дим з димарів і до самого лісу їх супроводжував смачний запах палаючої деревини.
Вони зайшли в ліс. Лижня тікала, петляючи між дерев, углиб лісу, паралельно їй була натоптана широка доріжка.
Лижники вдягнули лижі, взяли палиці й вишикувалися один за одним.
Світлана, Наталя та Артем помахали їм і неспішним кроком попрямували доріжкою.
— Лазня на скільки замовлена? – запитала Наталя.
— На сьому, господар сказав, усе організує. – відповів Артем. – Часу повно. Після прогулянки ми з мужиками за продуктами з’їздимо. Ви нам список накидайте.
Після обіду всі почали готуватися до лазні.
Вирішили, що першими підуть дівчата, потім Іван із Сергієм, а останніми Світлана з Артемом.
Дівчата заварили із собою запашний чай у термосі. Лазня була великою. У передбаннику стояв масивний дерев’яний стіл із двома лавками.
Парна відділялася від мийного відділення маленькими дверцятами.
Вони розташувалися в парильні. Наталя і Марія на верхніх полицях. Поліна сказала, що там надто спекотно і влаштувалася внизу.
Гомоніли про дрібниці. Потім розмова звернула до вчорашніх подій.
— Пам’ятаєте, як той мужик утік? Добряче ми його налякали. – веселилася Марія.
— Та вже. Я б і сама втекла, якби на мене натовп із темряви вискочив. – підтримала її Наталя.
— А ти в нас так і залишишся, без нареченого? – співчутливо сказала їй Поліна.
— Та годі. – махнула Наталя рукою у відповідь. – Нічого страшного. Не сильно і хотілося.
Після лазні, коли розморенний жіночий колектив повернувся в котедж.
На них чекав сюрприз: за столом сидів… Василь. Вчорашній перехожий.
Марія враз почервоніла і сховалася у своїй кімнаті. Трохи згодом до кімнати увійшла Світлана.
— Прийшов симпатичний молодий чоловік. Запитує дівчину з черевиком, яка в нього ім’я випитувала. Артем його і привів, ти не проти?
— Ні, йди, зараз прийду, тільки причешуся.
— Ага, не забудь красу навести. Майбутній чоловік усе-таки. – Світлана спритно ухилилася від подушки, що летіла в неї, і зникла за дверима.
Через годину, напарившись, у котедж повернулися чоловіки. Помітивши відсутність сестри, Іван запитально глянув на Артема.
— Вони з Василем пішли прогулятися. Я відпустив. Василь обіцяв її привести назад за півгодини. Адресу, я його з’ясував. Він місцевий, через три будинки звідси живе з батьками. Займися поки каміном, а ми зі Светкою підемо погріємося.
Іван кивнув.
Поки Наталя і Поліна накривали стіл, а Іван із Сергієм розпалювали камін, повернулася сяюча Марійка.
Коли всі наїлися і розташувалися навколо каміна з незмінним глінтвейном.
Світлана сказала:
— Ну що, ворожки. Сьогодні знову ворожити будете?
— Ні. Колядувати підемо. – пожартувала Наталя. – Різдво ж.
Решта стали бурхливо обговорювати її ідею. Згадувати, хто які пісні знає. І, як треба одягатися, щоб не повернутися з колядок із порожніми руками.
Зійшлися на тому, що колядувати підуть після нового року, провівши попередню підготовку: вивчивши потрібні пісні й підібравши костюми.
Посидівши ще трохи. Усі розійшлися спати.
****
Вночі Наталя прокинулася від дивних звуків. Хтось ходив горищем і стогнав. У котеджі було чотири спальні. Вона ночувала в кімнаті одна. Решта попарно: Ольга і Артем, Марія і Поліна, Іван і Сергій.
Їй стало моторошно. Вона встала, одягнулася і вийшла в коридор. Чоловіки розмістилися через одну кімнату від неї. Вона тихенько постукала у двері. Потім відчинила їх.
Чоловіки спали. Вона зайшла в кімнату. Ближче до дверей спав Іван, вона тихенько потрясла його за плече: «Іване, Іване, прокинься, будь ласка.»
Іван розплющив очі й подивився на Наталю.
— Ти чого тут? Сталося що?
— Не знаю. Там на горищі хтось ходить. Я боюся.
Іван позіхнув, вибрався з-під ковдри, натягнув штани й капці.
— Ну, підемо подивимося, хто там у тебе ходить.
Вони зайшли в Наталчену кімнату. Кроки і стогони тривали.
— Так, іди до дівчат. Я зараз Сергія підніму, ми з ним сходимо, подивимося.
— Я, краще на перший поверх спущуся. Чайник ввімкну.
Вони розійшлися.
Хвилин через 20 чоловіки спустилися вниз. Наталя налила їм по кухлю чаю і хлюпнула окріп у свій, уже остиглий, кухоль.
— Ну що там?
— Чортівня якась. – відповів Сергій. – Звуки є, а тіла немає.
— Як це?
— Кажу ж – чортівня. – Сергій розвів руками і бухнув у свій кухоль дві ложки цукру.
— Ви чого не спите?
Усі обернулися на голос. Сходами спускалася Світлана.
—Там по горищу ходить хтось і стогне, а нікого немає. – відповіла Наталя. – Ти нічого не чула?
-— Ні. Мене ваш тупіт розбудив. Наталю, можна і мені чаю?
Спати більше ніхто не пішов. Так у вітальні ранок і зустріли.
Після сніданку прийшов Василь – проводити Марійку і допомогти завантажити речі.
Почувши про нічну пригоду. Василь почухав у потилиці.
— Є в мене версія, щоправда, не знаю, наскільки вона правдива. До того, як котедж цей тут побудували. Стояла, на цьому місці – хатинка. Жила в ній бабка-знахарка. Я її вже не застав. А батьки, маленькі були, розповідали, що пам’ятають її.
Знахарка була хороша – здалеку до неї лікуватися приїжджали, діточок привозили.
Потім була пожежа. І будиночок її згорів, разом із нею. Не встигли витягнути.
— Можливо – це вона була?
****
Із зимової поїздки минуло півроку.
Якось раз, забираючи зі скриньки пошту, Наталя виявила в ній запрошення.
“Дорога, Наталю, запрошуємо вас на День народження нашої родини! Василь і Марія. Будемо раді бачити вас: такого числа, за адресою…».
****
У призначений день, Наталя зі Світланою та Артемом приїхали в селище, в якому відпочивали взимку.
Привітавши молодих і вручивши їм подарунки, вони пройшли до столу. І побачили Поліну, поруч із якою сидів симпатичний брюнет.
— Знайомтеся, це Валерій, мій наречений. – Світлана з Наталею стрибнули зі сміху. Артем стримано посміхнувся.
— У вас – не в перших така реакція. У мене скоро, схоже, розвинеться комплекс неповноцінності. – розгубився Валера.
— Не звертай уваги, милий. З ними таке трапляється.
— А як у тебе на особистому фронті? – запитала Поліна в Наталії, після чергового: «Гірко, гірко!»
—Та нормально. Поїхала навесні на семінар з йоги на Гоа. І познайомилася там з одним симпатичним індійським хлопцем – Раджаном. Зараз листуємося.
— Ну, Наталю – ти даєш! Хоча, тепер, із ворожінням – усе стало на свої місця. Мабуть вищі сили, незважаючи на всю свою могутність, не змогли доставити в українське селище, під Новий рік, вночі. Перехожого на ім’я Раджан.
Вони розсміялися, цокнулися келихами і хором прокричали: «Гірко!»
