Чоловік завжди казав, що в них велика, дружна родина. Багато рідні: троюрідні брати, тітки, дядьки, якісь далекі племінники. Усі між собою близько спілкуються, всі одне за одного горою, будь-коли готові прийти на допомогу.
І все гуртом, усе разом.
Марина не пригадувала, щоб бачила збіговисько чоловікової рідні десь окрім свят. Урочисті події вони відзначали з розмахом: співали, частувалися, танцювали, тости вигукували.
Стороною, що приймала, зазвичай була свекруха. Наталя Василівна жила в передмісті.
У неї гарна ділянка, добротна лазня, та озеро неподалік.
— Ми, Петренки, вміємо веселитися! — хвалився дружині Сергій.
Марина тільки кивала. Вона бачила, як Наталі Василівні важко обслуговувати нескінченних гостей. Їхній потік не припинявся все літо.
Запрошення Петренкам не вимагалося. Вони приїжджали, приходили, підскакували самі по собі, бо рідня, бо не чужі люди.
У будь-який момент двоюрідна тітка, два її сини та їхні дружини могли з’явитися на порозі Марининої квартири.
— Зустрічайте рідню! — весело горланить тітка.
— Що ж ви не зателефонували? — дивується Марина.
Відповідь у Петренків для неї була завжди однакова:
— А що такого?! Ми ж рідня!
У вихідні, коли Марина мріяла про тишу й спокій, сестра Сергія могла прийти «попити чаю» разом із трьома своїми дітьми. На новорічних святах заявлялася делегація з села — місто дивитися.
Марина терпіла.
Вона намагалася бути гостинною господинею: готувала, прибирала, розважала гостей. Сергій завжди був задоволений, а вона… вона просто звикла.
У якийсь момент Марина навіть повірила у велику сім’ю, готову прийти на допомогу. До них із Сергієм нескінченні тітки-дядьки постійно зверталися.
Чоловік міг витратити весь свій вихідний на укладання плитки у квартирі двоюрідної сестри. Свекруха Марини періодично сиділа з чиїмись онуками.
Усіх дітей родини Петренків гостинна Наталя Василівна вважала своїми.
Одного червневого дня свекруха пішла на город рвати ягоди й упала. Добре, що телефон був у кишені. Зателефонувала Марині, попросила допомогти.
— Наталю Василівно, ви одна вдома?
— Одна, люба, одна. Гості мої купатися пішли, — пробурмотіла у відповідь свекруха.
Марина одразу ж викликала швидку. Вона спробувала набрати тих, хто зараз гостював у Наталі Василівни, але ніхто не взяв слухавку.
Перелом виявився дуже складним. Ходити свекруха практично не могла. Операцію пережила, але потрібен був догляд і реабілітація.
Жити сама і, тим більше, приймати гостей Наталя Василівна більше не могла. Сергій і Марина забрали її до себе.
Подружжю важко було все тягнути на собі. Марині довелося взяти відпустку за свій рахунок. Сергій продовжив ходити на роботу.
Родичі спочатку приходили провідувати Наталю Василівну. Не допомагали особливо, але хоча б могли відволікти розмовами. Через пару місяців візити припинилися.
Дружна родина обмежувалася дзвінками або повідомленнями в месенджері.
Якось Марині потрібно було відвезти свекруху в лікарню на обстеження. Сергій працював, відпроситися не зміг.
До медзакладу, безперечно, можна дістатися на таксі, але ходити по кабінетах зручніше вдвох. Марина обдзвонила всіх родичів, просила допомоги.
У відповідь — у кого робота, у кого діти, у кого дача, розумієш, треба врожай рятувати. І взагалі, справ по горло.
— Навіщо гуртом туди пертися? Ти ж там будеш, — обурилася сестра Сергія, — невже сама не впораєшся?!
Марина впоралася.
Щоправда, не сама. Попросила колегу з роботи. Цілком чужа людина раптом погодилася.
Стосунки Марини й Наталі Василівни складно було назвати теплими. Вони не сварилися, але й не дружили. Різні люди з різними поглядами на життя.
Доглядати за свекрухою виявилося дуже складно.
Не тому, що Наталя Василівна капризувала. Вона, навпаки, трималася молодцем, приймала ліки, чесно виконувала рекомендації лікарів і намагалася підбадьорити невістку.
Усі свої заощадження Наталя Василівна віддала Марині. Пенсію теж одразу переказувала на її банківську картку. Казала, що на шиї сидіти не хоче. І так невістка багато для неї робить.
Сергій дедалі рідше з’являвся вдома.
Затримувався на роботі, пару разів їхав у незаплановані відрядження. Марина засмучувалася, але розуміла, що чоловік робить це заради родини. Їм зараз дуже потрібні гроші.
Утім, затримки, поїздки, аврали та інші офісні радощі на розмірі зарплати ніяк не позначалися. Марині навіть здавалося, що бюджет родини став меншим.
Чоловік, знаючи, що мама віддає пенсію дружині, практично перестав ділитися заробітком.
Дні минали.
Свекруха поступово одужувала, але догляд усе одно потрібен був. Марина продовжувала працювати, доглядати за хворою, а «дружна родина» існувала десь у паралельній реальності. Сам Сергій від справ теж поступово відійшов.
Наталі Василівні дуже не подобалася його відсутність. Вона нічого не говорила Марині, просто думала й аналізувала.
Заглянула в гості одна з тітоньок.
Принесла тортик для Наталі Василівни й стала просити, щоб та дала ключі від свого будинку. Травень на носі — відпочити на природі хочуть. Уся рідня збереться.
— Ви тільки, Таню, приберіть там, — попередила свекруха. — Мене вже скільки немає. Усе пилом покрилося та бурʼяном заросло.
— А там що, ніхто не прибирав? — скривилася тітка. — Марино, чому?
— Та, знаєш, якось не знайшла хвилинки, — фиркнула Марина.
— Нічого тобі довірити не можна, — реготнула у відповідь родичка.
Марина насилу стрималася, щоб не закричати. Вона замоталася. Втомилася. Вибилася з сил. Про прибирання у порожньому будиночку свекрухи вона не думала.
— Ти давай, Таню, йди. Мені відпочивати треба, — поспішила випроводити родичку свекруха.
Тітка пішла, і життя потекло своїм чередом. В будинок на вихідні Сергій поїхав сам.
— Ну, ми ж не можемо удвох, — знизав він плечима. — Я тільки рідню обійму й одразу додому.
Марина зітхнула глибоко, відчуваючи, як напруга поступово наростає. Вона підійшла до вікна й подивилася на тиху вулицю.
Кожен дім, кожне дерево здавалося знайомим, але водночас далеким. Наче життя в цьому районі тривало без неї, тоді як вона застрягла у своїх думках, переживаннях і турботах.
Через місяць Сергій зізнався, що в нього інша.
Сказав, що з Мариною стало нудно: дружина вічно зайнята і в поганому настрої, а нова подруга палає життєлюбством.
Сергій пішов, а Марина залишилася зі свекрухою. Наталя Василівна вже непогано ходила. Вона бадьоро вилаяла сина, а Марині веліла не засмучуватися.
— З очей зник — і з серця геть! — сказала вона. — Живи, дітонько, радій і ні про що не турбуйся. А я додому поїду.
— Як же так? Ви ж…
— А що? Ходити можу, — на підтвердження своїх слів свекруха пройшла кілька кроків. — Так, кульгаю, але ж ходжу. Рік життя в тебе забрала. Досить. Ти тільки в гості заїжджай іноді. Не чужі люди.
Марина заїжджала.
Вона з подивом відзначила, що у свекрухи тепер майже не буває гостей. Секрет раптового зникнення дружної рідні полягав у тому, що Наталя Василівна стала просити всіх заїжджих допомагати їй із городом і змушувати самих собі готувати.
Якось Наталя Василівна зустріла Марину особливо радісно. Посадила за стіл перед собою і простягнула кольоровий папірець.
— Ось, Мариночко, це тобі, — усміхнулася вже колишня свекруха.
— Що це?
Марина взяла до рук документ. Це був заповіт.
— Є в мене дещо, окрім цього будиночка, — Наталя Василівна загадково блиснула очима.
— А як же Сергій? — здивувалася Марина.
— Йому, начебто, є де жити. Нехай із новою пасією своє наживають.
— Я так не можу.
— А ти, Марино, зможи, — наполягала Наталя Василівна. — Заводів-пароплавів у мене, звісно, немає, але є квартира в місті. У ній зараз родичі живуть. Дозволила з доброти душевної. А ще рахунок у банку. Документи на все це я одразу тобі віддам. Нехай у тебе лежать.
Марина все ще не могла відійти від шоку.
Вона вже уявляла, що станеться, коли про заповіт дізнається Сергій і «дружна родина».
***
Ця історія як гірка, але правдива притча про те, що справжню родину видно не на святкових гуляннях, а у випробуваннях. Коли свекрусі потрібна була реальна допомога, зникла й вся велика «дружба», залишивши біля ліжка лише невістку.
Як мудро зауважила Наталя Василівна: справжній догляд важить більше, ніж порожні слова про родинні зв’язки.
А чи доводилося вам пересвідчуватися в тому, що чужа людина іноді виявляється ближчою та щирішою за власну рідню?
