Ми познайомилися, коли їй було 19 років, вона була вже одружена, їй не вистачало 10 гривень, щоб купити хліб. Так ми й познайомились, на її руці я одразу помітив кільце, на питання, чому не вистачало на хліб, вона відповіла, що не розрахувала на покупку, потім виявилося, що чоловік не забезпечує її нічим, крім їжі

Протягом п’яти років я закоханий у заміжню жінку. Мені 32 роки, їй 24 роки. Я родом із грецького міста Корінф, але живу в Україні, живу в Києві, а вона зі Харкова.

Ми познайомилися, коли їй було 19 років. Вона була вже одружена. Мене підкорили її зелені очі та біла посмішка. Їй не вистачало 10 гривень, щоб купити хліб. Так ми й познайомились.

На її руці я одразу помітив кільце. Вона сказала, що одружена. На питання, чому не вистачало на хліб, вона відповіла, що не розрахувала на покупку, потім виявилося, що чоловік не забезпечує її нічим, крім їжі. У них була дитина. Але для мене це не було перепоною і не є перепоною і зараз.

Ми коханці вже 5 років. Але розлучитися з чоловіком вона не може, сказати йому про це теж. Я можу їй дати все, що вона захоче. Вона розуміє це, але каже, що шкода чоловіка. У неї немає освіти, я хочу, щоб вона вивчилася. А її чоловікові зійде й так.

Я думаю, що чоловік повинен дати все, чого потребує його жінка. Як то кажуть, бери ношу по собі, а якщо не можеш і зовсім не берись. Я розумію і розумів, що всі ці роки я руйную сім’ю. Можливо, я мав її забути і не лізти туди, куди мене не кликали. Але ніяк не можу з цим змиритися. Я не можу забути її зелені очі та білу усмішку, я не можу її забути.