Ми приходимо у світ безпорадні, слабкі, лисі, беззубі, такими часто і йдемо. І здається, що зі мною буде не так. Але правда в тому, що буде також. І я буду в’язати якісь безглуздості і дарувати онукам, щоб бути корисною і коханою

Бабуся шамкає беззубим ротом: «З іменинами тебе. Ось шкарпетки тобі зв’язала. Біленькі. Носи.» Простягає – одну шкарпетку 38 розміру в cіpo-біло-блакитну смужку, другу шкарпетку 40 розміру в cіpo-зелено-малинову смужку.

Ми кивали, сміялися і закидали шкарпетки в дальній кут як щось потворне, соромно вдягнути, дурненькі були. Під час наступної зустрічі бабуся знімає окуляри, мружиться і запитує, дивлячись тобі в очі: «Носиш шкарпетки чи викинув?» A ти стримуєш посмішку, киваєш і відводиш очі.

Її запитували:

— Бабусю, ти навіщо різні шкарпетки в’яжеш? Зв’яжи однакові!

— Білесенькі зате! – каже протяжно, цокає по беззубих яснах і посміхається, продовжуючи вив’язувати петлі, не надто переймаючись симетрією та рівністю рядків, не вираховуючи кількість петель, не нервуючи через такі дрібниці. Навіть не віриться, що все життя бабуся в аптеці зважувала, замішувала мікстури, еліксири, краплі, порошки, вивіряла, прораховувала, і жодного разу не збилася – дуже відповідальна і важка робота!

A зараз вона жила у своєму світі, наповненому простими радощами – чисте ліжко, квітуча герань на вікні, старий фільм, мішок із різнокольоровими клубочками для веселих шкарпеток.

Це потім я зрозуміла, коли спробувала зв’язати шкарпетки. Чортихалася і розпускала, рахувала петлі і нервувала, вивіряла симетричність і розмір, часто петлі самі зіскакували – не розумію як утримувати чотири спиці одночасно. B книжках опис такий, наче я все життя в’язала спицями і розумію всю термінологію. A вже як набрид сірий колір, поки місяць вив’язувала одну пару! І згадувала бабусю. Треба було поруч сидіти і вчитися. У її шкарпеток п’ята акуратніша і шкарпетка рівна, a кольорові – щоб оку не набридло, a різного розміру – щоб не розпускати результат своєї праці, коли захопилася і прорахувалася. Це я потім зрозуміла.

«A я тобі ще сумку зв’язала, гарну сумку, за продуктами будеш ходити, ось, тримай!» – вона піднімає сумку над головою, оглядає з усіх боків, переконується, що сумка міцна, без дірок, ручки надійні, простягає сумку, зв’язану з молочних пакетів. І, звісно, ми сміялися і ховали сумку подалі від очей, ідіоти. Вона довго мила з милом пакети, витрачала багато води. Вона висушувала пакети, розкладала на підвіконні. Вона розрізала пакети на тонкі смужки і змотувала в клубок. A потім вона в’язала величезним гачком до мозолів на руках. І все це дуже повільно, кропіткою роботою, бо вік уже – 95 і руки болять і ноги відмовляються добре ходити.

Ha інше свято вона протягувала зв’язаний круглий килимок, яскравий. B хід йшли будь-які товсті нитки і кольорові ганчірочки. Сусіди і рідня приносили бабусі все, що не шкода. Піднімала над головою і при світлі сонячних променів оглядала своє творіння, повільно примовляла і посміхалася: «Дивись, який вийшов! Можна на стілець постелити, можна на диван, красиво буде!»

A потім бабуся перестала в’язати, сили закінчилися. A потім бабуся забула дати іменин рідні. Потім злягла і довго хворіла.

Мене попросили поголити її голову. Вона була слабка, худа, сиділа слухняно і мовчки. У мене тремтіли руки й губи. Прядка за прядкою падали на підлогу. Як немовля поголили, щоб не заважали ковтуни на потилиці.

Коли бабусі не стало, я дістала з кутів її безглузді яскраві шкарпетки – це ж шедеврально, ні y кого немає таких шкарпеток! Витягла сумку з пакетів і килимок. Вона намагалася подарувати частинку тепла, як уміла, як могла, давала свою увагу і тільки після відходу усвідомили, як вона любила, a ми, дурненькі, не цінували.

Ми приходимо у світ безпорадні, слабкі, лисі, беззубі, такими часто і йдемо. І здається, що зі мною буде не так. Але правда в тому, що буде також. І я буду в’язати якісь безглуздості і дарувати онукам, щоб бути корисною і коханою.

Просто зараз обійми свою бабусю, якщо вона у тебе є. Або згадай про неї.

You cannot copy content of this page