З чоловіком ми живемо у своїй хаті на околиці маленького міста, ми завжди раді гостям. У нас навіть є спеціальна гостьова кімната. А якщо приїжджає багато народу в наш будинок на якесь свято, ми можемо і свою спальню віддати. Влітку постелити собі на веранді на розкладачках, взимку – на просторому горищі старе ліжко стоїть.
У всякому разі, ми там спали, коли молодші були. Нині нам з ним обом за 60 років. Та й гостей наразі не так багато. Але якщо раптом приїдуть, ми запросто надамо всім затишний нічліг. У нас два сини. Молодший живе поряд. Приїжджає до нас із сім’єю, допомагає. Старший давно поїхав до Києва, займається там бізнесом. Має там двокімнатну квартиру, дружину, сина.
Вони двічі гостювали у нас. Для них було виділено найкращу кімнату, ліжко нове, сніданок на веранді. Все як годиться. Тільки от із невісткою щось спільної мови ми знайти не могли. Вона називала наш район селом. Хоч це й не село, а околиця міста.
Їй нічого не подобалося. Ображалася на нашого сина, що вони не поїхали на море, а тут час проводять. Їй не зрозуміти, що ми взагалі батьки, і це візит до нас, а не просто відпустка. І ось минулої осені ми вирішили приїхати до них у гості. Ніколи ще не були. Зібралися, сіли до поїзда, заздалегідь попередивши, що їдемо на тиждень. Прибули до них о 5-й вечора. Приємно, що стіл уже накритий, посиділи, побалакали.
Начебто час спати лягати, але куди, не зрозуміємо. Невістка каже: «Спати в нас тут ніде. Ми на тиждень вам зняли готель. Не дорогий, звісно, але переночувати там є де». Ми в шоці. Говоримо: «Та навіщо, постільте нам хоч на підлозі в дитячій, це ж тільки ніч!». І онук просив залишити нас у його кімнаті. Але невістка була непохитною. Сказала, що вже зняли, вже сплачено. Поспіть, мовляв, потім приїдете.
Син сів із нами в таксі, довіз. Я бачу, що йому соромно за дружину, але ми промовчали. Готель як за радянських часів: душ і туалет спільний на дві кімнати з сусідами, в кімнаті два ліжка з тумбочками та старим телевізором. Щось типу гуртожитку.
Поспали, але снідати нема де, у кафе поряд дорого. Взяли власним коштом таксі, поїхали назад до дітей. На нас часу нікому немає, всі на роботі, онук у школі. Надвечір посидимо за столом, і знову нас відправляють у готель спати. На четвертий день таких поневірянь ми придумали з чоловіком причину, з якої нам треба їхати додому. Взяли квиток та поїхали. Я всю дорогу назад проплакала. Так було прикро!
Приїхали додому, розповіли всім, як нас прийняли. Молодший син узагалі розлютився, подзвонив братові. Посварилися. Та й багато хто був шокований такою гостинністю. А от одні наші «продвинуті» друзі сказали, що це нормально за сучасними столичними мірками, не самі жи ми платили за номер.
Ага, а за таксі туди й назад? Та й взагалі, ми ж батьки. Ми своїм мамам та татам стелили на своєму ліжку, а самі спали на підлозі. І це я вважаю за нормальне. І все ж таки якось мені соромно стало за свою поведінку. Я ж після нашого візиту перестала із сином спілкуватися. Тільки короткі дзвінки у справі та все.
Пишу, щоб почути ще думки. Чи варто мені вибачитись перед невісткою? Чи просто висловити їй усе, щоб поставити її на місце? Адже я відкрито тепер її ігнорую. Якось син запитав, чи не ображені ми на них. Я відповіла ухильно, мовляв, а як вони самі думають? Син нічого не відповів, зам’яли розмову.
Передаю привіт лише онукові. Ім’я невістки навіть вголос вимовляти неприємно. Більше до них не поїдемо. Але якщо ви мене переконаєте, що така гостинність зараз – це нормально, то я хоча б вибачуся.
