— Мені двадцять п’ять років, а з десятирічного віку я жила з бабусею по батьковій лінії, — розповідає Інна подрузі. — Так уже сталося: тато з мамою розлучилися, і мама пішла кривою доріжкою.
— Вона стосовно мене батьківських прав була позбавлена, — каже дівчина. — Не знаю вже, обґрунтовано чи ні, принаймні я нічого поганого за мамою не бачила. Ну, та годі.
Потім мама схаменулася, вийшла заміж, живе зараз в іншій країні, і я їй уже не особливо потрібна. У неї троє дітей від нового чоловіка, я їх жодного разу не бачила.
Після судового рішення батько передав доньку своїй матері, бо сам у цей час був уже одружений вдруге, а мачуха бажанням виховувати чужу дитину не горіла.
У нової татової дружини є своя дочка. Вона старша за Інну, зараз їй тридцять чотири роки.
У принципі, Інна непогано жила з бабусею, на батька не ображалася: бачився, подарунки дарував, гуляти водив, шкільними успіхами цікавився. Бабуся, звісно, була «своєрідною» людиною, але вони вживалися.
У чому проявлялася своєрідність?
У тому, що бабуся за життя не хотіла оформляти дарчу ані на сина, ані на онуку. І заповіту не хотіла писати — погана прикмета. Ну, були й ще «пунктики», які є в будь-якої, навіть не зовсім літньої людини.
Бабуся мала двокімнатну квартиру, місця вистачало. Інна — її єдина онука.
Усе дитинство вона чула, що після її відходу двокімнатна залишиться їй, вона ж єдина. І тато кивав:
— Так і буде!
В останні кілька років тато навіть частенько дорікав цим Інні разом зі своєю дружиною.
— Це коли бабуся вже почала погано почуватися, — пригадує Інна. — Мені весь час говорилося, мовляв, тобі квартира відійде — ти за нею і доглядай. На щастя, бабуся не зовсім уже немічною була, не лежала, та й спочила в лікарні, але все одно, мені неприємно було слухати.
— Прошу, наприклад, бабусю до лікаря відвезти, у батька машина, а мені у відповідь:
— Ну вже витраться ти хоча б трохи, виклич таксі й відвези, тобі ж квартира дістанеться!
Звісно, таке говорив не батько, а мачуха, але було прикро, що тато взагалі вдавав, що не чує ані прохання доньки, ані відповіді дружини.
На теперішній час квартирне питання серед родичів Інни (не рахуючи матері та її рідні, яка про першу онуку теж не згадує) ось як виглядає: у батька з мачухою — двокімнатна.
Купили вони її вже разом. Після розлучення батько з матір’ю розділили їхню однокімнатну, точніше, розділили гроші від її продажу.
Дочка мачухи, зведена сестра Інни, живе з чоловіком та дитиною в студії на околиці міста. Студію вони купили у шлюбі. Зараз дочка мачухи чекає на другу дитину, вже на сьомому місяці.
Бабусі не стало пів року тому, коли дочка мачухи про своє положення ще не знала, але вони з чоловіком щосили планували продати студію й купити в кредит нормальну двокімнатну і ближче до середмістя.
Пригальмували свої плани, хоча Інна й дивувалася: чому? Дізналися, що в родині буде поповнення, треба постаратися до появи дитини змінити студію на квартиру побільше. Тісно ж! Логічно? Логічно.
Тепер дівчина чудово розуміє, чому зведена сестра з чоловіком не стали форсувати угоду.
— Значить, рішення давно визріло, просто мені про це не говорили, — усміхається Інна в розмові з подругою. — А тепер тато у спадок вступив і поставив мене перед фактом:
— Ми вирішили, що Ніна (дочка мачухи) та її чоловік свою студію оформлюють на тебе, а я оформлюю на них мамину двокімнатну. У них там гарний ремонт, поруч залізнична станція, їздити на роботу буде зручно, квартирка в них світла, будинок новий.
Тож, збирай речі, перевезти я допоможу. І не зволікай. Ніна хоче встигнути до появи на світ дитини переїхати.
Інна навіть не одразу усвідомила, про що батько говорить.
А коли усвідомила — сльози самі з очей бризнули. Тобто тато її, рідну доньку, виселяє в студію, а дочці дружини просто так віддає двокімнатну квартиру бабусі, за якою Інна доглядала?
Вона робила там ремонт, клопотала про похорон, платила (навпіл із батьком, щоправда). Це якщо не рахувати того, що роками їй говорилося: «Ти повинна, бо бабусина квартира буде твоя!»?
— Ти зрозумій, у них скоро вже друга дитина буде, як жити в студії? А ти одна, — пояснював батько.
Інна, звісно, не змовчала. І про те, що вона — рідна дочка й єдина кровна бабусина онука. І про те, що їй повторювали сотні разів, що після бабусі квартира — її. І про те, що в неї теж будуть колись і сім’я, і діти.
— Ось і назбираєш на той час щось побільше, — втрутилася мачуха в розмову. — З чоловіком і назбираєш. І взагалі, чому ти тут щось вимагаєш, кричиш, звинувачуєш?
Тебе не на вулицю виганяють, а в житло з усіма вигодами. Без даху над головою не залишаєшся, будь вдячна. Батько твій — спадкоємець, йому й вирішувати.
Міг би й узагалі вирішити інакше, нічого б не отримала. Чомусь від своєї матері ти нічого не вимагаєш, а тут качаєш права!
Інна зрозуміла, що говорити марно, і замовкла.
Зараз вона чекає на переоформлення документів, побоюючись: розтулить рота — реально нічого не отримає.
— А потім я їх усіх гуртом із життя викину, — каже Інна. — Продам студію, куплю квартиру в кредит, і адреси не залишу, і телефон поміняю. Знаєш, я навіть починаю думати, що краще б мене з матір’ю залишили, дивись, нормально б усе склалося.
А батько просто залишив мене без матері, без спадку, без усього. Тому що й його в мене, по суті, немає. У нього є дружина й дочка дружини, а я — так, мухи натоптали.
📝 Відгук від редакції
Життя часто складається так, що чужі діти стають ближчими за рідних, але коли йдеться про спадок, «кровна» спорідненість зазвичай має найбільшу вагу.
Тут же маємо ситуацію, коли натяки та багаторічні обіцянки, на яких Інна будувала своє життя і свій догляд за бабусею, обернулися великою образою та нерівністю.
Адже справа не в квадратних метрах, а в зраді.
Як ви вважаєте, чи має дівчина право ображатися на батька, який, заради зручності нової родини, знехтував її почуттями та обіцянками?
